Приватне сільськогосподарське підприємство «Маяк» Ширяївського району живе не в багатстві, але в статку. Воно не зразкове, але його можна поставити за взірець.
– 3200 гектарів землі, взяті нами в оренду, не найкращі, але цілком прийнятні для збору врожаю. Назагал нормальне середнє господарство, – сказав про нього його директор Микола Захар’єв. – Працює воно стабільно. І поки що ніхто з його складу виходити не хоче.
Ми не порушуємо структури посівних площ. Культури зернової групи займають не більше 50% загальної площі угідь. А за модою, наприклад, вирощувати соняшник не женемося. Ще 30% займають рослини кормової групи – багато люцерни, кукурудзи, призначеної на силос, гороху. Цих заготівель вистачає на те, щоб розвивати тваринництво, не залежачи від постачань корму ззовні. Вигідно це? Калькулятор показує понад мільйон чистого прибутку торік. Половину його отримано від розвитку тваринництва. Щодня господарство здає по 5 тонн молока. Від цього до каси щовечора надходить 5 тис. гривень.
Машини фірми “Агроком” регулярно приїздять до ПСП “Маяк” на пункт централізованого здавання. Самим переробляти молоко важко, бо треба передусім будувати завод. Він виправдає себе тільки якщо буде великий і працюватиме за модерними технологіями. Бо звичайно для одержання кілограма вершкового масла потрібно 22 літри молока. Чи не забагато – піднімати вартість одного кілограма до 22 гривень? При цьому приватника не запитали, як він думає уникнути розвалу при галопуючому зростанні цін на енергоносії.
Крім того, потрібно буде залучати навчені кадри, транспортувати продукт на велику відстань, нарешті, пробиватися ліктями до свого місця під ринковим сонцем. Інакше досвід попередніх невеликих маслоробок і сироварень, що стояли тут, свідчить, що їхня продукція неконкурентоспроможна. Зате комплекс взаємовигідних дріб¬них послуг, що встановилися між фермером і фірмою, нівелює різницю в продажній ціні тут, у селі Преображенка, – по одній гривні за літр, і на базарі – по 2,5 гривні.
Тільки які б не були міцні міжосібні договори, вони не можуть бути покладені в основу побудови цивілізованих відносин між товаровиробниками, трейдерами та споживачами. Щоб ці зв’язки стали впорядкованою, юридично обґрунтованою системою, сільському господарству треба мати дотації від держави. Цю теорію знає кожен економіст, щодо її ефективності переконує досвід квітучої Європи. Проте фактично ні на розвиток переробного виробництва на селі, ні на закупівлю насіння, ні на придбання техніки з боку держави немає пільг, гарантій, підтримки, наукових рекомендацій...
Чуття професійного хлібороба допомогло М. Захар’єву уникнути загального лиха виробників молока, поставлених перед доконечністю здавати свій продукт перекупникам собі ж на збиток. Коли нескладна торговельна операція виступає за межі рентабельності, вихід залишається один: господарі воліють зарізати своїх корів, ніж здавати молоко по 70, а в деяких селах Одеської області і по 60, і навіть 50 копійок за літр. Виручених при таких угодах грошей їм не вистачає навіть на утримання ко¬рівок.
А от із м’ясозаготівлями знайти такий же компромісний варіант не пощастило. Справа в ціновій структурі сьогоднішнього ринку. За останні два роки крива закупівельних параметрів повзла дедалі нижче: за кілограм яловичини призначалася ціна 14, потім 12, 11 гривень. Зараз вона докотилася до 6 гривень. Ще трохи – і це прогресуюче зниження зашкалить за межу розумного.
Пояснюється це тим, що наш український ринок за ті ж останні два роки став відкритий для доступу цілого валу дешевих і неякісних м’ясних продуктів, що величезними пар¬тіями надходять із Польщі, зі США. Відсутність у їхньому виробництві доброго бекону та наявність некалорійних додатків у вигляді старого жиру, обрізків, а також барвників, що надають виробам товарного вигляду, можна визначити, не будучи експертом: досить з’їсти шматок цієї рожевої жуйки. Вона навіть не холоне, лежачи в холодильнику. Втім, і не псується – завдяки багатому вмісту консервантів.
Але якщо Польща здобула право вільного завезення до нас своєї продукції, то від російського ринку ми самі відгородилися своїми установками. Але людям язика не зав’яжеш: селяни сміються, що політика сильніша за ковбасу. Тому вже помітно стало скорочуватися поголів’я великої рогатої худоби. Займатися м’ясним тваринництвом незабаром стане зовсім невигідно.
З бесіди з М. Захар’євим я зрозумів, що часи героїв виробництва минули – настав час господарів, що вміють рахувати. І навряд чи сьогоднішні фермери погодяться, щоб відповідно до старих принципів сільська економіка виїжджала на їхніх спинах. З іншого боку, дрібні фермерські господарства, що довкола, справляли гнітюче враження. Навіть сходи на належних до них суміжних землях були вдвічі нижчі та слабші. Чому б власникам невеликих ділянок не об’єднатися, створивши собі змогу засівати землі різними культурами: одна не дасть врожаю, то інша добре зійде? Чому не мати землі під пар?
М. Захар’єв вважає основою свого успіху те, що його “Маяк” – велике господарство. Зберегти його таким було особливо тяжко в період активного виділення земельних паїв, що ділять територію на окремі клапті. Але в Преображенці з дільбою не квапилися. Тут ніби притримували віжки й не підганяли події. Колись таке пасивне реагування на загальнодержавні тенденції не віталося. Тепер виявилося найрезультативнішим прийомом. Втім, закону щасливий фермер не порушує: усі його селяни мають паспорти на власні наділи землі. Тільки самі відмежовуватися не хочуть.
