Її ім’я Маргарита. В перекладі з латинської – перлина. Батьки назвали дочку саме так, тому що мама, чекаючи на дитину, співала партію Маргарити в опері Гуно «Фауст».
В сім’ї Пресічів все було підпорядковано сцені й музиці: глава родини – відомий диригент Олександр Пресіч, мати Ганна Пресіч – співачка. Чи варто дивуватися, що дочка, окрім театру, ні про що інше не мріяла. Але, закінчивши середню школу (одеську, № 50), зваживши на прохання і настанови батька, Маргарита вступила на філфак університету. Але паралельно навчалася вечорами в студії при Одеському Будинку актора, брала участь у виставах студентського театру… Не пропускала жодної прем’єри в українському театрі, де виступали на сцені її кумири – Іван Твердохліб, Наталя Ващенко, Галина Бутовська… Хіба могла вона тоді уявити, що мине зовсім небагато часу, вона закінчить студію (і університет), і головний режисер улюбленого театру Наум Орлов запросить її до славетного колективу!? А кумири стануть її партнерами!
Відтоді минуло 47 років, сповнених радості творчості. Треба підбивати підсумки? Ну, ні! Вона ще не все сказала, що хотіла сказати людям, не всі ролі зіграла, – хоча за плечима у неї 330 різноманітних ролей – значних і епізодичних, у виставах за творами класики і сучасними п’єсами…
Звісно, не все зіграла, що мріяла зіграти, на що сподівалась, але акторська професія така залежна від багатьох чинників, тут вже нічого не вдієш. Софійку в «Безталанній» І. Тобілевича, наприклад, так і не зіграла, але натомість у неї була Харитина в «Наймичці» того ж Тобілевича (перша її робота в театрі, до того ж у виставі самого Василя Степановича Василька). Були: Харитина у виставі «Не стріляйте в білих лебедів» за повістю Б. Васильєва, Зірбінетта («Витівки Скапена» Ж.-Б.Мольєра), Шарлотта («Спадкоємці Рабурдена» Е. Золя), Зізі («Не судилось» М. Старицького), дві ролі у виставах «Тев’є–молочник» за Шолом-Алейхемом М.Гольдблата (1961) та І. Равицького (1984). А в комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик» (режисер М.Ошеровський) їй пощастило зіграти мало не всі жіночі ролі… В комедії «За двома зайцями» М.Старицького (режисер А. Рубін) вона грала спочатку Галю, потім подружку Проні… А в нинішній постановці «За двома зайцями» (режисер В. Туманов) грає Куму Марту…
Щоправда, сьогодні ролей не так вже й багато, та нічого тут не вдієш. Проте кожну роль вона грає з насолодою, так само, як і Одарку у виставі «Сватання на Гончарівці» у свій ювілейний вечір.
Маргарита Олександрівна щаслива і горда тим, що мала честь розпочати 82-й сезон у рідному театрі.
Мабуть, коли людина увійшла у зрілий вік, їй немає для чого лукавити, прикидатися... Людина наближується до себе самої. Тому актриса і погодилась на цю відверту розмову.
– На загальну думку, актора без честолюбства немає і бути не може. Честолюбство чи марнослав’я? Жага почестей і слави?
– В моїй книжковій шафі стоїть татова фотографія, біля неї невеличка книжка «Про мистецтво жити гідно». Ці слова, можна сказати, епіграф до батькового життя. Він був дуже талановитий музикант, але надто скромний і трудоголік, чесний, безкомпромісний. Ніколи не прагнув слави. Я щаслива тим, що виросла в цій родині. У нас вдома була царицею музика, панувала атмосфера відданості мистецтву. І коли я обирала професію, ні про яке марнослав’я чи честолюбство, про славу, про те, щоб обов’язково стати знаменитістю, не думала. Театр був покликом душі.
Честолюбство – це значить: любити, берегти честь. Пам’ятаєте народну мудрість: «Бережи честь з молоду»? Цьому мене навчали в школі, батьки, музика і книги.
А марнослав’я – марна слава? Славолюбство? Я просто люблю театр. Бути в ньому – більшого мені й не треба.
– Театральних акторів упізнають на вулицях тільки палкі шанувальники сценічного мистецтва. Адже театр – не кіно, завдячуючи якому частенько актор, як кажуть, прокидається вранці знаменитим. Але Маргариті Олександрівні останнім часом щастить: один за одним виходять на екрани серіали і просто кінострічки, в яких вона грає досить помітні епізоди. Наприклад, «Зцілення коханням», «Дружна сімейка», «Кавалер Золотої Зірки», «Жіноча логіка»… Знімалася в «Івані Подушкіні». В ще незакінченій кінострічці «Ліквідація»…
Кіно додає актрисі слави?
– Кіно?! Це так цікаво, зовсім інша, аніж театр, специфіка. Коли в театрі граєш роль, від вистави до вистави вона живе, стає глибшою, обростає новими деталями, іноді зовсім змінюється її трактовка. Кіно ж вимагає миттєвої мобілізації акторських сил, величезної зосередженості. Але все одно і в кіно головне – майстерність, професіоналізм.
Як це не дивно в кіно мені допомагали мої театральні «придумки»: вони вносили життя в кадр, робили більш виразними сцени. Наприклад, під час зйомок серіала «Зцілення коханням» цукерка, яку я випадково знайшла в кишені піджачка, стала цікавим доповненням до моєї ролі в епізоді. Ну, а дубляж – це щось надзвичайне: бачиш на екрані зовсім іншу актрису, котра повинна говорити твоїм голосом, і ти не можеш не додати до її ролі свого бачення, тлумачення екранного образу. Траплялось, режисер просив: «Маргарито, зробіть мені цю актрису розумнішою, молодшою, темпераментнішою» – і я роблю. Раптом треба озвучити московську «кінозірку» Тетяну Васильєву – роблю. Нічні зміни на кіностудії – для актриси, мабуть, вищий пілотаж.
Одного разу, пам’ятаю, приходжу на кіностудію, якраз напередодні свята 8 Березня – а там на стіні красується мій портрет, вітання, вірші, в яких головні слова: «Пресіч» і «Дубляж, дубляж, дубляж»… Було приємно. Це визнання. Але не слава.
– Багато хто з акторів, а можливо, і всі, на питання про улюблені ролі однозначно відповідають: “Всі”, додаючи при цьому, що ролі – то для актора діти… А хіба може бути, щоб всі 330 ролей, і навіть більше за кількістю, були однаково улюбленими?
– Я люблю всі свої ролі – і великі, і маленькі. Починаючи з Надії в «Останніх» М. Горького (університетська вистава), А Бейлка, Зірбінетта, Шарлотта, Мотря, Прісенька, Харитина… А епізоди? Цікавіше грати, складніше, аніж ролі. В маленькому епізоді глядачу треба показати все: від зав’язки до епілогу. Люблю вести новорічні інтермедії. Працювати з дітьми, це великий клопіт, але дуже цікаво.
– Театр – це свято. Актори – надзвичайні люди. Вони повинні гарно виглядати, бути красивими. Постійно перебувати в хорошій фізичній формі. Незважаючи на свій зрілий – ювілейний – вік, Маргарита Олександрівна може і канкан на сцені станцювати, і грати в екстремальних умовах, і денно-нощно працювати, працювати… А згадати гастрольні подорожі – далекі, близькі?
– Я ніколи в житті нічого такого не робила, жодних хитрощів, особливих мудрувань – жодної особистої косметички, кравчині, масок, кремів – все йшло, як ішло. Єдине, що допомагало і допомагає мені зберігати пристойний вигляд – це море, плавання. І нормальна ранкова гімнастика (на жаль, після того, як помер мій чоловік, після частих моїх падінь і синців останнім часом, я вийшла зі свого звичного графіку). Мій зовнішній вигляд залежить від настрою, а настрій – від спілкування з хорошими людьми. Мої зморшечки добре засвідчують, що я не володію секретами для зберігання своєї зовнішності.
– Людей публічної професії, до яких належать, насамперед, актори, особливо «зустрічають за одягом»… Який же у актриси має бути гардероб?
– До гардеробу у мене ставлення різне. Я належу до тих людей, які вважають, що треба бути в житті гідно одягненим, але бажано без фанаберій, скромно, індивідуально. Але на сцену, на прем’єри, на творчі зустрічі я завжди готуюсь бути одягненою по-святковому, зі смаком. Хай то не буде одяг з фірмового магазину, але він, що називається, – моя фантазія, я керуюся власними смаками і матеріальними можливостями. Культу з одягу я не роблю.
– Якщо людина повсякчас працює, хто ж тоді веде домашнє господарство, робить, скажімо, “чорну” роботу?
– Що значить – “чорну” роботу? Будь-яка необхідна людині робота гідна її. Наприклад, в нашій родині були нерухомі хворі (бабуся – протягом 11 років, і дідусь – 7 років), а це означає щодня пелюшки, клейонки... І мама з татком, і я, ще зовсім дитина, доглядали їх і «тримали» дім, незважаючи на цілковиту зайнятість: репетиції, концерти. Перед тим, як йти на репетиції, все робили, що необхідно було таким хворим. Повторюю, немає “чорної” роботи – є необхідна.
– У вільний від творчості час що робить актриса?
– У мене завжди було обмаль часу. Театр, громадська робота, дуже хворий чоловік, підростала онука. Але якось все встигала. І обід залишала для сім’ї з трьох страв, і варення варила, і закрутки робила. І вірші вивчити нові старалась, і зустрітися зі своїми виборцями, допомогти їм, – а це означає, що треба було потрапити на прийом до влади і домагатися справедливого результату.
І все ж ми з чоловіком знаходили час прогулятися до моря ( від Ланжерона до Аркадії пішки, іноді і далі), піти до бібліотеки ім. М.Горького, ознайомитися з книжковими новинками, побувати на прем’єрах в інших театрах… Я люблю розмовляти з квітами, яких у мене багато, – це частка мого життя. Їздила хоч на 2-3 години у вихідний на ділянку – там пташки, хом’ячки, шелестіння листя… Такий чудовий краєвид відкривається на Хаджибейський лиман. Така тиша (рай!), що заспокоюєшся, відпочиваєш від житейських негараздів.
– Але ж лишається частка душі, вільна від справ, від мистецтва?
– Що ви?! Хіба можна душу поділити на половинки, на четвертинки!? Життя – це театр. Це поезія, книжки, природа, громадська робота. Для мене творча праця – смажити, куховарити, шкварити. Ви куштували мою фаршировану рибу? – От бачте!..
– Про цю історію кохання ходили легенди. Вони були найгарнішою парою в університеті, та й не лише там, – Маргарита і Борис… У яких є син…
– Так. Син Сашуля (названий на честь діда). Він – важлива і дуже відповідальна частина мого життя. Ми з чоловіком все робили, щоб він, наш син, виріс здоровим, працьовитим, чесним, вихованим, розумним. Ніколи не забуду, як в Ананьївському районі після вистави він виніс на сцену букетик бузкових квіточок. Я мало не зомліла: з одного боку, була вдячна синочку, з іншого, – він же пообривав в чужому городі цвіт картоплі, наробив шкоди. Але ж не знав, що не можна...
Син захоплювався астрономією, ночі проводив на даху. Коли тяжко захворів дідусь (мій батько), Олександр сказав: «Астрономія може бути і хобі, а я повинен рятувати людей» – і став лікарем!
Мій син і онука Аліса схожі між собою тим, що в дитинстві обидва були веселими, любили малювати, писати вірші, придумувати казки. Мені здається, що це вплив театру. Алісочка дуже любила, коли я співала їй «свої» колискові – пісні з наших вистав у ритмі колискових, на них вона і виросла. Закінчила школу з золотою медаллю, вступила в цьому році до медичного університету (пішла дорогою батьків – лікарів).
– Що Вам не подобається в собі?
– Ох... Не подобається, що не вмію постояти за себе, не вмію нести себе, а це іноді так необхідно. Не вмію грати в житті. Яка є – така є! Дуже вразлива, постійно переживаю за увесь світ, за всіх людей. А треба, мабуть, багато чого не помічати, особливо хамство, невігластво, жорстокість – адже я не можу змінити світ, і мені від цього боляче…Тоді я читаю вірші свого улюбленого поета Дементьєва: “Как нам порой немного надо,/Чтоб в час невезенья злого/ Радость к нам явилась на дом/ Чьим-то взглядом, чьим-то словом». Це все від нас залежить... – скажу, наприклад, в транспорті під час сварок ці слова, і всі відразу замовкають, і здивовано запитують: «Хто ви?», а я відповідаю: «Людина».
– Чи шкодуєте Ви про що-небудь в житті?
– Шкодую, що роки мчать, багато не зіграно, а могло бути. Стан жахливий, коли підходиш до дошки з розподілом ролей у новій виставі і починаєш шукати своє прізвище. Хочеться працювати, мучитися днями і ночами над роллю, бути корисною людям, своїм дітям. Мене часто запитують, чи не шкодую я, що пішла на сцену, а могла ж стати вченим-філологом або, наприклад, телеведучою… Що ж… Тут є “за” і “проти”. В моєму житті перемогло “за”. Тому що, ось розсувається завіса, ти, актриса, виходиш на сцену, граєш роль, відчуваєш подих глядачів. Хіба це не щастя?.. В такі хвилини ні про які “шкодуєте чи не шкодуєте” не може бути й мови.
Вчора в Академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька відкрито 82-й сезон. В комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» роль Одарки виконувала Маргарита Пресіч. Після вистави відбулося вшанування ювілярки.
