На початку нинішнього місяця нашу країну накрив новий сплеск антинатовських настроїв. Приводом стали дві події – оголошення про розгортання елементів американської системи ПРО у Чехії та Польщі, а також схвалення Палатою Представників Конгресу США вступу України і Грузії до альянсу. Негайно активізувалися «прогресивні» елементи лівого політичного спектру, чиї голоси одностайно назвали євроатлантичну інтеграцію України «здаванням національних інтересів держави». Характерно, що риторика наших комуністів або прогресивних соціалістів ніби під копірку списана з російських ЗМІ, які вже поквапилися заявити про намір «жовтогарячих» «захопити владу насильницьким шляхом» і «перетворити Україну в американський плацдарм проти Росії». При цьому виникає деяке дежа-вю – здається, нібито ми все ще є частиною наддержави на ім’я Радянський Союз – і кожного 7 листопада маршируємо на парадах і кричимо, закриваючи очі і вуха, що результатом третьої світової стане глобальна загибель капіталізму в усьому світі.
Але... дозвольте, добродії, ви впевнені, що наша нинішня держава називається СРСР, і національні інтереси її один в один збігаються з радянськими?
Справді, як можемо ми «зрадити» національні інтереси Росії? Як можемо «служити американським плацдармом»? Вражає одне – створюється враження, ніби нас цікавлять лише національні інтереси США або Росії, а власні... та добре вже, хто ми такі? Чи варто згадувати, що Україна ось уже шістнадцять років як незалежна держава, і якщо ми сприймаємо себе як громадян цієї держави, можливо, нам варто трохи подумати і про її інтереси? Незважаючи на культурну, історичну і ментальну близькість до Росії, оцінити перспективи членства в НАТО з позицій України? Емоції – поганий порадник, проте чудовий інструмент для політиків, які намагаються за допомогою патетичних гасел впливати на настрої суспільства і, насамперед, пенсіонерів, про яких згадують не в контексті бюджетних виплат чи соціальних допомог, а коли треба вийти на вулицю з дурнуватими плакатами і покричати «Yankee, go home!».
Добре, чим же тоді привабливе для нас членство у НАТО, запитають мої опоненти. Відповідь – конкретними практичними кроками щодо поліпшення ситуації в: А) Українській армії. Б) Українській економіці. В) Зміцненні міжнародних позицій України.
Отже, почнемо з армії. Яке основне гасло супротивників вступу нашої країни до альянсу? «Ми не хочемо, щоб наші діти були гарматним м'ясом для американців у гарячих точках». При цьому зовсім ігнорується те, що жоден із членів НАТО не вступає у війну без схвалення такого кроку парламентом держави. Гарним прикладом є Іспанія, яка направила своїх миротворців у складі натовського контингенту до Іраку, а після парламентських виборів, коли більшість голосів набрали ліві сили, просто ухвалила рішення про виведення військ. Ні Франція, ні Німеччина, будучи членами НАТО, взагалі не брали участі в іракській операції, у той час як Україна, не будучи в НАТО, направила своїх миротворців. Членство в НАТО ще не змусило жодну державу, крім власної волі, вступити у яку-небудь війну, а його відсутність не є критерієм нейтралітету.
З другого боку, сьогодні теза про позаблоковий статус України з позицій армії є просто безглуздою. Крім загального, досить низького рівня забезпечення (матеріально-технічна база, харчування, дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм), армія на очах втрачає боєздатність через відсутність пального хоча б для виїзду на стрільби або навчання; патронів для стрільби і навіть навчальних гранат. Скажіть, навіщо взагалі утримувати армію, солдати якої не вміють, як належить, стріляти і лише на картинках бачили, як виглядає граната? Але ж армія – це символ державного суверенітету, основа забезпечення її безпеки. Андрій Дегтяренко, який брав участь як український військовослужбовець у спільних з НАТО навчаннях «Сі-Бриз-97» і «Спільні випробування», які відбувалися на Яворівському полігоні у 2002 році, говорить: «Єдиний шанс для нашої армії зберегти боєздатність – це членство в НАТО. Інакше існування армії втрачає будь-який сенс».
Знову ж величезні площі землі, які належать нашому Міністерству оборони, здані в оренду під натовські бази, могли б приносити досить солідні кошти для життєво необхідного матеріально-технічного забезпечення української армії, підвищення якості загальних умов проживання і зарплат військовослужбовців.
Той же фактор працює як стимул залучення іноземних інвестицій в Україну – гарним прикладом є Болгарія і Румунія сьогодні, до яких після вступу в НАТО буквально ринули американські інвестиції. Чому ринули? По-перше, тому що в країнах з'явилися бази з американськими солдатами, а по-друге, країна – член НАТО у свідомості потенційних інвесторів є значно більш передбачувана і надійна, ніж держава, у якій раз по раз гору беруть зовсім різновекторні сили з власними зовнішньополітичними орієнтаціями і ще більш «власними» реформами.
Звідси ж випливає і підвищення міжнародного іміджу України – держави, яка перестане бути м’ячиком у руках Росії і Заходу, для якого «національні інтереси Росії» не будуть значити більше за власні, а теза «все одно куди, тільки б не з американцями», зміниться на більш прагматичну. Проте колись, мабуть, нам треба відповісти на запитання – друг це той, кому ми служимо в обмін на дешеву годівлю, чи той, хто дозволить нам повноцінно зажити власним домом?
