Час невблаганно підточує їхнє, богатирське у минулому, здоров'я: рідшає славна когорта Героїв Радянського Союзу. Нині них на Одещині залишилося тільки сім. І серед них уродженець Донбасу, учасник визволення Одеси і Параду Перемоги, засновник клубу «Золота Зірка», Почесний громадянин м. Сєвєрська генерал-майор авіації Григорій Прокопович Жученко.
Слухаючи його розповідь про життя і службу в авіації, мимоволі згадав, як 25 червня позаминулого року йому в облдержадміністрації губернатор вручив орден «За заслуги» ІІІ ступеня. Тоді Г.П. Жученко від імені нагороджених виступив яскраво, емоційно, зі знанням справи.
А потім я попросив розповісти про те, як доля поріднила його з небом. Грицько Жученко з дитячих років мріяв стати льотчиком. Часто проводжав поглядом аероплани, що пролітали над його селом Родіонівкою у 300 дворів. У Лисичанському аероклубі допомагав механікам в обслуговуванні знаменитих У-2.
Щоб домогтися заповітної мети – стати курсантом аероклубу, «додав» собі два роки (добре, що тоді батько – Прокіп Никифорович – очолював колгосп, а добрий знайомий родини голова сільради видав потрібну метрику). Так, у грудні 1940 року Жученко став курсантом Лисичанського аероклубу, а у травні наступного року, одягнувши військову форму, почав навчатися у Ворошиловградській військовій авіашколі, яку, евакуйовану до м. Уральська, закінчив у липні 1943 року. Він і його ровесники рвалися на фронт, мотивуючи своє бажання чутками, що в інших авіаучилищах льотчиків у званні «сержант» готували за прискореною програмою – за 10 місяців. Але командування і далі їх навчало за повним курсом.
З чудовою випускною атестацією молодший лейтенант Григорій Жученко прибув на фронт до 237-го штурмового авіаполку, яким командував досвідчений льотчик: 35-річний підполковник Микола Олексійович Шеламов. І почав літати на бойові завдання на штурмовику Іл-2, який гітлерівці назвали «чорна смерть» за його грізну зброю.
На тім літаку Жученко виконав аж 183 бойових вильоти. Це досить багато, якщо врахувати, що окремим льотчикам штурмової авіації звання Героя Радянського Союзу присвоювали за 97 бойових вильотів, як, наприклад, одеситові, полковникові у відставці Анатолію Івановичу Шмакову.
А перший свій бойовий виліт Жученко виконав на штурмування переправи через Дніпро за 30 кілометрів на південь від Дніпропетровська.
– Твої бомби лягли добре. І стріляв непогано, – похвалив його по радіо підполковник Шеламов.
Визволяючи рідну Україну, зробив близько 100 бойових вильотів, у тому числі і в небі над Одесою. За зразкове виконання завдань командування удостоївся багатьох нагород.
Ставши у липні 1944 року командиром ланки, воював у складі 3-го і 2-го Прибалтійських і Ленінградського фронтів. У свій останній бойовий виліт він повів групу з десяти Іл-2 9 травня 1945 року, злетівши з аеродрому Бугенай. Бойове завдання стояло: знищити живу силу супротивника і бойову техніку в районі Лібави. Але, підлітаючи до цілі, побачив на землі довгу колону німців з білими прапорами і зрозумів – капітуляція. І хоча він ненавидів фашистів за їхні безчинства на Україні, у Росії, Прибалтиці, за те, що вони кинули батька до концтабору, а матір, Теклю Микитівну, до в'язниці за надання допомоги пораненим радянським бійцям, скомандував по радіо своїм веденим:
– Бомби не кидати! Набираємо висоту. Відбомбимося по озеру.
Звання Героя Радянського Союзу старшому лейтенантові Григорію Жученку присвоїли 23 лютого 1945 року, однак медаль «Золоту Зірку» і орден Леніна йому в Кремлі вручили тільки 12 червня, коли він, перебуваючи на зборах, крокував, готуючись до Параду Перемоги. На все життя залишилося у пам'яті те справді грандіозне свято.
24 червня 1945 року по Красній площі під акомпанемент оркестру з 1400 музикантів пройшли зведені полки фронтів, Війська Польського, зведений полк військових моряків і військові академії. Григорій Жученко і такі самі, як і він, високого зросту, стрункі, підтягнуті льотчики 305-ї штурмової дивізії – В'ячеслав Сашко, Микола Литвиненко – йшли у першій шерензі батальйону льотчиків зведеного полку.
Після війни Григорій Прокопович разом з дружиною Олександрою Миколаївною змінили багато місць служби: від західних кордонів Радянського Союзу до Далекого Сходу.
Григорій Прокопович освоїв 15 типів крилатих машин, у тому числі і реактивних.
Коли несподівано у 1957 році захворів, і лікарі заборонили йому літати, погодився стати начальником штабу бомбардувального авіаполку, який дислокувався на аеродромі у м. Арцизі.
Вийшовши у запас, він з червня 1963 року по червень 1991-го трудився в Одеському об'єднаному авіазагоні ГВФ Українського управління і заслужив багато різних нагород. Його ім'я – кавалера 13 бойових орденів і понад 20 медалей, у тому числі і медалі «За бойові заслуги», увічнено на стелі поруч з пам'ятником льотчикам – героям на 5-й станції Фонтанської дороги в Одесі. У місті Сєвєрську на будинку, де жив Герой, установлено пам'ятну мармурову дошку, а на площі на його честь споруджено обеліск.
У 1992 році Григорій Прокопович організував Одеський клуб «Золота Зірка». На той час він об’єднував 54 Героїв Радянського Союзу і 88 Героїв Соціалістичної Праці. Згадуючи той час, Жученко сказав, що він, як і решта фронтовиків, цілком згодний з висловлюванням Маршала Радянського Союзу Г.К. Жукова: «Нам не надо стыдиться своей истории – она великая и героическая. Как в любой другой – в ней были гении и подлецы, творцы и разрушители, организаторы и исполнители. Но мы не можем сегодня смириться с теми, кто предательство выдает за доблесть, трусость – за героизм, ложь – за достоинство...»
У генерала Г.П. Жученка чудова родина. З Олександрою Миколаївною в наступному році вони відзначать діамантове весілля – 60 років.
...Хочеться побажати Григорію Прокоповичу і хранительці домашнього вогнища – Олександрі Миколаївні – довгих років життя, добробуту, міцності духу, невичерпного оптимізму. І, дай Боже, щоб вони дочекалися приємної урочистості, коли на весіллі правнучки станцюють вальс, як вони його танцювали у Монінському Будинку офіцерів у далекому 1948 році...
