Депутат віктор волков: «Бачити несправедливість і мовчати – отже, самому брати участь у ній»

До знайомства з депутатом Одеської облради Віктором Яковичем Волковим я багато хорошого чув про нього від Леоніда Кочу, активного учасника громадського руху інвалідів. Зокрема про його особисту участь у розв’язанні проблем інвалідів, цікаві пропозиції про принципи роботи з ними. Самі розумієте, інваліди все ще залишаються обділеними увагою і до себе, і до своїх проблем. До того ж заслужити у них високу оцінку, тим більше від Леоніда Кочу, нелегко...

Віктор Якович швидко відгукнувся на прохання про зустріч. Перше враження: молодий, освічений, інтелігентний, спортивного вигляду, успішний керівник. Щоб краще зрозуміти співрозмовника, запитую:

– Скажіть, будь ласка, що привело Вас у депутати?

– Мені здається, що будь-яка людина, що досягла певних результатів у бізнесі, не може обмежуватися лише ним одним. У бізнесу повинно бути соціальне лице. У більшості ділових людей виникає бажання розширити інтереси, саме інтереси, а не поле своєї діяльності. Можна, звичайно, займатися наукою, мати те або інше хобі, нарешті. Можна аналізувати те, що відбувається навколо, і перемивати кістки можновладцям на кухні і під час застілля, як це у нас заведено. Але чи можна назвати це повнокровною участю у громадському житті? Зараз практично кожен має свою сформовану позицію. У довірчій розмові навіть висловить її вам у яскравій формі. Про неї добре знають близькі люди. Але не більше того. Чи впливає це на політику держави? Практично ні. Але ж змінювати потрібно дуже багато що і якнайшвидше. Проблеми, як кажуть в Одесі, кричать, їх чути навіть, якщо заткнути вуха, що, втім, часто і роблять ті, хто прийшов до влади.

Виникає запитання, що зробити, щоб проблеми були почуті і правильно витлумачені, як донести свою позицію до державних мужів, змусити їх рахуватися з думкою людей? Найефективніший шлях – членство у партіях, профспілках і громадських організаціях. Нічого у світі іншого не вигадано! Бачу Вашу реакцію на слово «партія». Ставлення наших співгромадян до безлічі партій, що виникають і безслідно зникають останнім часом, а також до людей, які створювали партії не заради ідеї, а для того, щоб пройти до того чи іншого органу влади, м’яко кажучи, негативне.

Я прийшов до Партії регіонів із своїми ідеями і зі своєю позицією, свідомо бажаючи впливати як на розвиток партії, так і самої держави. Мені подобається робота депутата, і я цього не приховую. Вона багато чого мене навчила і дала можливість по-іншому подивитися на багато речей, зокрема і на ставлення підприємців до своїх працівників.

Зрозумійте мене правильно. Я двома руками за процвітання бізнесу, але не за азіатським, у гіршому його прояві, а за європейським зразком. Маєш талант підприємця – будь ним! Але так, щоб у тебе на підприємстві була профспілка, дотримувалися техніка безпеки і нормальні умови праці, щоб жінка, яка працює і зібралася у декретну відпустку, одержувала її і не приховувала своєї вагітності, побоюючись втратити роботу. Я за те, щоб інвалід мав гідне робоче місце, а не одержував гроші у конвертах без присутності на роботі. Ні для кого сьогодні не секрет, що люди роками не ідуть у відпустку через те, що вона не оплачується. Я проти безмежної жадібності «хазяйчиків», як і проти п’явок-чиновників, які знекровлюють бізнес.

Цю тему можна продовжувати і продовжувати, наше життя дає величезні можливості для громадської діяльності. А ви запитуєте, що привело у депутати. Життя і привело… Як говорила моя сусідка, якщо почав розмірковувати, отже, старієш, а можливо, і мудрішаєш.

– Ви згадали профспілки, а як Ви оцінюєте їх роль нині?

– На мій погляд, зараз вони – продовжувачі «слави» радянських профспілок, у кращому разі, як такі, що роздають путівки у санаторії потрібним людям. Але ж нормальна держава абсолютно зацікавлена у сильних профспілках. Вони здійснюють контроль за діяльністю господарських керівників, не дозволяють порушувати законодавство, знижуючи, таким чином, соціальне напруження у суспільстві. Держава не може «завжди-завжди, скрізь-скрізь» прослідкувати за кожним начальником, за правильністю дій. Профспілки можуть, за умови своєї «непродажності».

Зрозумійте мене правильно: якщо є Закон, то повинен бути і контроль за його виконанням. Ось де можуть попрацювати профспілки. Їм і закони в руки!

– Вікторе Яковичу! Ви були делегатом 2-го з’їзду депутатів усіх рівнів у Сєвєродонецьку. Що Ви скажете, як кажуть в Одесі, «за сепаратизм»?

– Я так би сказав. Ми всі пам’ятаємо 90-ті роки, коли розвалювалася величезна країна, перетворювалася у порох її грошова одиниця, а потім і наша гривня. Пам’ятаємо розвал правоохоронної системи, стрілянину, беззаконня, морок, бідність. Для мого покоління цей час став найважчим у житті. Старші, звичайно, знали часи і ще гірші – війну, післявоєнні роки. Але для мене це був найважчий час. Хтось хоче пройти його ще раз? Довгу чергу нулів на купюрах, втрату заощаджень, втрату бізнесу, роботи? А можливо, і громадянську війну? Знаючи наших людей, навряд чи можна припустити, що у нас стався б мирний розподіл країни, як у Чехії і Словаччині.

Та й не хоче цього ніхто. Я поважаю погляди жителів заходу України, як і будь-якої іншої людини в країні, розумію їхню історію, можливі накопичені за покоління образи, із задоволенням вип’ю з людиною по чарчині, якщо вона спокійна, розумна людина. У нас немає приводу битися! Я і мої соратники не збираємося ламати нікого через коліно, і, впевнений, переважна більшість людей у Західній Україні налаштована так само. Не можна половину народу ламати через коліно – коліно зламається!

– Тема мови з тієї ж серії?

– Безперечно! Наш Президент вважає за краще захищати мовні інтереси лише однієї частини населення і ніяк не засвоїть того, що у країні двома основними мовами спілкування є українська і російська. Це данність, яка є і від якої ми не зможемо відійти. Ви звернули увагу, як вільно спілкуються журналісти, політики, бізнесмени, плавно переходячи з однієї мови на іншу?

Нам Богом дано щастя розуміти один одного, адже в українській і російській є так багато спільного. Чому ж так затято обстоювати інтереси лише тих, хто розмовляє українською. Що це – відсутність культури чи політичне загравання?

Якою логікою можна пояснити рішення нашого Президента додатково оплачувати працю викладачів української мови та літератури? А вчителі інших дисциплін, які викладають українською мовою, хто вони – люди другого сорту? Я вже не кажу про вчителів російської мови і літератури і які викладають російською мовою. До речі, як розцінювати такі модні тепер у деяких областях таблички в офісах «У нас розмовляють тільки українською мовою»? Мені це нагадує часи Ку-Клус-Клана в Америці – «Тільки для білих». Це називається дискримінація за мовними ознаками. Дожили! Далі буде расова дискримінація? Дивне розуміння свободи у демократичному суспільстві.

І ще кілька слів на захист української мови. Ніщо так не приваблює увагу до мови, як грамотне володіння нею. Ось з чого необхідно розпочинати: навчати мови чиновників. І не лише мови, але й умінню правильно спілкуватися нею з людьми. Я втомився від суржику, який щодня чую з вуст політиків, чиновників і насамперед нашого Президента. Одержав велике задоволення, послухавши інтерв’ю дружини Президента Катерини Ющенко, яка володіє українською мовою набагато краще, ніж її чоловік.

– Ви навели приклад особливого ставлення до вчителів української мови. На мою думку, це сумнозвісний подвійний стандарт…

– Ви знаєте, я не люблю це словосполучення у подібному контексті. Стандарти у техніці – це дуже хороша справа. Це сукупність норм і правил, які забезпечують одноманітність і взаємозамінюваність. Це те, без чого сучасна техніка не змогла б працювати. У російській мові є більш точні слова – дволикість, лицемірство. Їх і потрібно вживати. Доречні будуть!

А от у кого навчилися наші «демократи» насильницької українізації? У російської імперії чи в СРСР, де провадилася, я цього не заперечую, русифікація?

Ось вам приклад. Мою дочку звуть Крістіна. Але всупереч її і моєму бажанню її в усіх документах намагаються записати як Христину. Тобто, наша шановна держава не може добре керувати економікою, але дуже хоче керувати іменами своїх громадян. Це непотрібний націонал-реваншизм: ви нам наші українські імена русифікували, то ми ж вам тепер покажемо! У дитячій книжці «Пригоди Незнайка» один невдачливий поет написав такого «вірша»: «торопыжка был голодный, проглотил утюг холодный». Це, вибачте, про наших політичних незнайок!

На мову впливати найважче. Десятки мільйонів її носіїв – це вам не жарти. Якщо навіть призначити смертну кару за застосування якоїсь мови, нею все одно розмовлятимуть, і вона не загине. Український народ знає це краще за інших. Хто тільки не намагався утвердитися на наших землях разом зі своїми мовами! І турки, і татари! І румуни! І до складу Австро-Угорської імперії входили! І до складу Речі Посполитої! І 350 років – у Російській імперії. А вона жива, українська мова. Так, поранена, скалічена, але жива. І я впевнений, що у неї чудове майбутнє. Тільки не треба «політичними цвяхами» вбивати її у голови!

Впевнений на найближчих виборах Президента або на парламентських виборах переможе з величезною перевагою та сила, яка не ділитиме країну на «рідних» і «не рідних», зуміє знайти і встигне впровадити взаємоприйнятне рішення з питань мови і НАТО.

– Яке ж це може бути рішення?

– Щодо мови напрошується найпростіше. Обласні ради повинні установити регіони, де можуть застосовуватися без обмеження, крім державної, інші мови. Наприклад, в Одесі та Одеській області – це російська. Такі рішення міськради і облради вже ухвалено, але не визнані «київською владою». Ідеологія такого рішення проста: вам повинні подавати документацію вашою мовою і не мають права вимагати від вас жодних документів, жодного спілкування лише українською мовою. І найголовніше – центральна влада повинна це визнати. Це настільки простий компроміс, що неприйняття його можна пояснити лише бажанням посіяти розбрат у суспільстві. Так по регіонах потрібно розв’язувати всі спірні питання.

З НАТО складніше. Окремим регіоном туди не вступиш. Але за такого гострого відторгнення більшістю народу нам у НАТО робити немає чого. Це очевидно. Наша безпека гарантована ядерними державами. Це записано у договорі, у якому Україна взяла на себе без’ядерний статус. Для чого нам НАТО?

До речі, нещодавно дивився пропагандистський фільм, знятий на замовлення Міністерства закордонних справ України про ескадрильї розвідувальних літаків «авакс», які НАТО орендує у Євросоюзу. Про те, як вони охороняють проведення футбольних матчів та інших громадських заходів. Ідилічна картина!

Але для її повноти потрібно було б ще показати бомбардування Белграда – у 1999 році, Косово – у 2008 році. Це все було за нашого життя і спроби обманути нас просто смішні! Було знищено мости на Дунаї. Було припинено судноплавство, внаслідок чого Україна, та Одеська область зокрема, зазнала величезних збитків. Тобто, ми з вами є потерпілими від НАТО. Вступати нам туди чи ні?..

– Для мене тут немає запитання.

– Для мене теж! Я впевнений, життя, врешті-решт, розпорядиться правильно, як би комусь не хотілося збити його з магістрального шляху.

– Тоді дозвольте на цьому закінчити інтерв’ю. Велике спасибі за щиру і змістовну розмову.

– Будь ласка! Буду радий зустрітися з Вами ще раз. Тим більше, що поговорили ми про «високі матерії», а проблем, які щодня потребують розв’язань, дуже багато. Без підтримки преси вирішувати їх дуже складно.

Выпуск: 

Схожі статті