Спекотне сонце немилосердно припікало ще зранку. А тепер, коли стояло в зеніті – і поготів! Навіть легенький і грайливий подих вітерця воно перетворювало на гаряче і нестерпне дихання. Ніби з пекла…
Сидячи на лавочці, Петро ніби й не відчував на кладовищі тієї жахливої спеки, не відчував, як сонце нещадно палило його посивілу голову. Лише немиготливим поглядом втупився в напис на хресті могили, біля якої сидів. А скупі чоловічі сльози сиротливими горошинами котилися по щокам, і. падаючи, губилися в сухій і потрісканій землі.
Петро і Надія були знайомі ще з дитинства. Спочатку то була звичайна дитяча прихильність, яка згодом, коли вони подорослішали, переросла в серйозні почуття. Їхні родини жили по-сусідству. Вони, ровесники, ходили в один дитсадок, в одну групу. Були спільні уподобання, інтереси. В школу Петро і Надійка теж пішли разом. Вчилися в одному класі і навіть усі шкільні роки примудрилися просидіти за однією партою.
Закінчили десятирічку. Вона вступила вчитися до вузу, він пішов у армію. Роки служби лише перевірили їхні почуття на міцність. Тож коли Петро повернувся, вони одразу ж одружилися. Він пішов працювати механізатором у місцеве господарство, а через рік народилася донечка, і Надія змушена була вже заочно закінчувати навчання.
Донечці ледве виповнилося півтора року, як їхня сім’я знову поповнилася одразу двома синами-близнюками. Петро, як кажуть, горів на роботі. То оранка, то посівна, то жнива. А основний тягар домашніх справ і клопотів лежав на Надійчиних плечах.
Петро допомагав як міг. Заготовити сіно для худоби, корми для іншої живності, дровцят, вугілля – то був його обов’язок. Коли був вільний від роботи, міг і води наносити, і допомогти дружині прати і куховарити, і по господарству впоратися. Але так було лише спочатку. Згодом якийсь внутрішній голос усе частіше йому нашіптував про те, що дружина вдома у відпустці, а він цілісінькими днями «вкалує» на роботі. Могла б вона бути спритнішою, щоб поки він, втомлений, прийде додому, все було зроблено і вправлено. Так ні – завжди знаходиться якась робота. І відпочити по-людськи він уже не має права!
Петро боявся зізнатися навіть собі, але все частіше ловив себе на думці, що просто ревнує дружину до дітей. Здоровий глузд підказував, що то все ж таки його діти, але гіркий присмак ревнивого почуття гнітив душу. Завжди вона зморена і втомлена, вічно дітьми зайнята: сюсюкає, соплі витирає, панькає їх. А на нього уваги не вистачає. І чому вони хворіють? Як не одне, то друге чи третє. То живіт, то вушко, то температура. Що, вже доглянути за дітьми як слід не може?
А Надія мало не вибивалася із сил, даючи всьому лад. У хаті завжди охайно, на майже півгектарному городі ні бур’янинки, все посаджено, все доглянуто. Корови, свині, поросята, кури, качки, кролі… і троє малолітніх дітей-дошкільнят. На роботу піти, як дипломований фахівець, Надія так і не змогла: діти малі. Дитсадочка в селі не було. І Надійчиних батьків, які могли б допомогти, на той час уже не було, бо сталася трагедія, яка обірвала їхнє життя. А свекри ще працювали.
Петро не пам’ятає, коли це сталося вперше, але пам’ятає як. Пожалівся другові, розкрив душу, що її не цінувала «безсердечна» дружина, якій від нього тільки гроші й були потрібні, а взамін ні якої уваги і ласки. Щоб розмова клеїлася, взяли пляшку. Потім ще. Товариш доставляв Петра додому вже повністю «дозрілим».
Пройшло зовсім небагато часу і поява додому після роботи у нетверезому стані стала для Петра мало не повсякденною нормою життя. Сльози і умовляння дружини його ще більше розпалювали, а діти дратували.
– Ач, роз’їлася на домашніх харчах, – в’їдливо говорив він трохи розповнілій після пологів Надії. – Звикла вдома сидіти, на роботу пішла б, швидко сало зігнала б, білоручка!
І зовсім не звертав уваги на огрубілі і потріскані від повсякденної і безкінечної домашньої круговерті руки дружини. Вважав, що він один працює і приносить додому гроші.
А через деякий час Петро зібрав свої речі і пішов від Надії до «справжнього» кохання, яке він знайшов у сусідньому селі. Друзям і знайомим казав, що він колишню дружину не зобидив, бо залишив їй хату і все у хаті. Щоправда, не уточнював, що «хата і все у хаті» дісталось Надії від її батьків.
Летіли роки, як листя з дерев восени. Надія сама поставила дітей на ноги, а Петро ніби й забув, що вони є на світі. Був задоволений тим, що з нього не вимагають аліментів і все шукав своє щастя. Переїжджав з місця на місце, міняв дружин і співмешканок і не зчувся, як підкралась старість. Огледівся, а за плечима – порожнеча. Холодно і самотньо. Лише роки і болячки немилосердно зігнули в три погибелі. От тоді, перебуваючи у будинку для пристарілих, він і згадав про Надію і дітей. І до щему в серці захотілося їх побачити і навколішки прохати, щоб за все простили.
Найпершою він розшукав доньку. Але вона його не впізнала, і Петру довелося нелегко, пояснюючи дорослій і незнайомій жінці, ким він їй доводиться. Від неї й дізнався, що сини стали військовиками, мешкають і працюють у Росії, мають свої сім’ї. У кожного з них по двоє синів, а у неї, у доньки, одна доросла і вже заміжня дочка, яка теж уже мама. Ось так в одну мить Петро дізнався, що у нього є п’ять онуків і одне правнуча.
– Ти пробач мені, доню! – звернувся Петро до жінки, якій так і не довелося зазнати батьківської турботи і яку не голубила міцна і надійна батьківська рука. – За все пробач, що я накоїв у цьому житті! За всіх пробач!
А пробачення Петро встиг попросити тільки у доньки: сини далеко, і до них уже не поїхати, а Надія вже десять років як померла. Важка і непосильна праця, підступна хвороба передчасно звели її у могилу.
Важко зітхнувши, Петро витер непрохану сльозу. Подивився на пам’ятник… і зіткнувся з Надійчиним поглядом. Трохи посивіла і змарніла жінка навіть з того світу проникливо дивилася в душу живими, докірливими і нестаріючими очима. І під тим поглядом Петро відразу ж відчув себе банкротом: життя виставило йому рахунок, а платити виявилося нічим…
