«Стан водних ресурсів в Одеській області» – такою була тема прес-конференції начальника Держуправління охорони навколишнього природного середовища в Одеській області Ігоря Євгеновича Любарського, яка відбулася нещодавно у приміщенні облради. Подаємо нотатки нашого спеціального кореспондента.
Знаючи, що журналісти подеколи намагаються перекладати всю провину за стан водного середовища саме на Держуправління, яке він щойно очолив, Ігор Любарський одразу ж нагадав присутнім, чим же насправді покликане займатися його відомство. І передусім звернув увагу, що державна екологічна інспекція, яка повинна контролювати дотримання законодавства, вже давно відокремлена від Держуправління і є самостійною службою. Що ж залишили Держуправлінню? Цитую: «…Переважно нормуючі функції щодо забезпечення дотримання природоохоронного законодавства. Воно затверджує нормативи граничнодопустимого скидання забруднюючих речовин до водних об’єктів; видає в установленому порядку дозволи на спеціальне водокористування з водних об’єктів, дозволи на викиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, дозволи у сфері поводження з відходами та приймає відповідні рішення щодо зупинення їх дії або анулювання».
Чи вірно вчинив уряд, позбавивши Держуправління інспекційних функцій, – питання полемічне, і має стати темою іншої розмови. Сьогодні ж ми спробуємо подивитись очима головного еколога області на реальний стан наших водних ресурсів. Одразу ж конкретизую, що, крім питного та господарсько-побутового водопостачання населення, існує ще й сільськогосподарське та промислове, в тому числі й для потреб зрошування, а також водопостачання і водокористування у рибному господарстві, рекреаційне, та використання для потреб річкового флоту. Одначе зосередитися дозвольте на найболючішій для нас проблемі – питної води.
Частина з нас, людей степової Одещини, п’є те, що дістається нам з поверхневих джерел, тобто з річок Дунаю та Дністра, а також із озера Ялпуг та двох каналів Ізмаїльського управління водного господарства: Дунай-Сасик та Лаптиш. Й ось тут починаються наші з вами проблеми! Перш за все, й досі, на листопад 2008 року, 150 населених пунктів області взагалі не мають ніяких джерел водопостачання й існують винятково завдяки привізній воді. Ситуація абсолютно ненормальна. По-перше, хто там контролює, яку саме воду цим людям привозять здебільшого випадкові водовози-заробітчани? Та головне, що населення змушене зберігати її по кілька днів, іноді тижнями, в спеціальних домашніх басейнах, і в що ця вода врешті-решт перетворюється після багатоденного непротічного стояння – невідомо навіть Господові. А в якому санітарному стані перебувають самі ці, подеколи десятиліттями нечищені, басейни?
Хтось із знаючих людей може сказати: почекайте, але ж на Одещині нараховується 1134 малі річки та струмки. Чому ж їх не використовувати? Й ось тут ще одна проблема. Всі без винятку річки та струмки – маловодні, влітку вони пересихають, а стан їхньої води та берегів трагічний. У висновку Держуправління так і мовиться: «Незадовільна господарська діяльність у басейнах річок призвела до практично повсюдного в межах області обміління та пересихання малих річок. Особливий вплив на стан малих річок здійснює відсутність прибережних захисних смуг (ПЗС) або незадовільне їх використання».
Та питання не лише в загибелі цих річок. Давно помічено: щойно зникає річечка, як негайно зникають або дуже міліють криниці в усіх поближніх селах, та й вода в них втрачає свої питні властивості, сильно мінералізується. А ви ж погляньте, на що перетворені русла більшості наших річок! Це стічні каналізаційні канави, це суцільні смітники та скотомогильники! Позаминулого року, згідно з розпорядженням облдержадміністрації «Про заходи щодо встановлення меж прибережних смуг», було проведено інвентаризацію земель, які мають бути відведені під ці смуги. Так от, з’ясувалося, що обсяг таких земель повинен сягати щонайменше 31,5 тис. гектарів. Минуло два роки. Скільки ж реально гектарів перетворено на повноцінні захисні смуги?
За даними райдержадміністрацій, трішечки більше півтори тисячі гектарів! Всього-на-всього! Але й ця скромна цифра з’явилася тільки завдяки старанням адміністрацій та місцевого самоврядування двох районів: Болградського, в якому під захисні смуги відведено понад 1396 га, та в Кілійському – понад 127 га. А про що думають в інших районах? Ні, справді, якими бачаться перспективи водопостачання нашим чиновникам в усіх інших районах, якщо весь світ зараз стоїть перед проблемою катастрофічного зменшення запасів питної води? Політологи вже навіть пророкують так звані «екологічні» війни, цього разу – за володіння значними джерелами водопостачання. Як колись воювали за володіння нафтоносними районами.
Ще одне джерело питної води – артезіанські свердловини, яких в області налічується 5368 одиниць та 195 шахтних криниць. Цифри здаються поважними, але хочу засмутити: всі ці свердловини та криниці забезпечують лише 28% наших потреб у питній воді, не кажучи вже про те, що чимала частина з них дарує нам воду не найкращої якості. І знову ж таки чимало з цих свердловин досі не мають захисних смуг, потребують технічного переоснащення і взагалі, цивілізованішого ставлення до себе. Ще одна риса: майже 70 відсотків питних підземних вод знаходиться в чотирнадцяти районах північної зони. А що ж відбувається в південних районах, які тут перспективи?
Цитую висновки Держуправління, оприлюднені Ігорем Любарським: «Південний регіон, до складу якого входять дев’ять районів, найменш забезпечений запасами підземних питних вод. Крім того, вода з артсвердловин на півдні області лише умовно придатна для питних потреб, тому що має високу мінералізацію та надмірний зміст різних домішок». Тобто, як бачимо, криниць там майже нема, артсвердловин обмаль, але й у них вода є лише «умовно питною». От тільки споживати її сотням тисяч людей доводиться не умовно, а цілком реально, приймаючи на свої організми весь удар екологічних негараздів даних свердловин та криниць. І ця обставина ще раз повинна привернути увагу наших чиновників як до проблем розвідки водоносних шарів та їх експлуатації, так і до стану тих річечок, які все ще існують на території їхніх районів.
До речі, хотів би звернутися до тих проблем питної води, про які ні на прес-конференції, ні взагалі в пресі майже не мовиться. Коли ми говоримо про питну воду, то забуваємо, що в селах ця вода потрібна не лише людям, але й тисячам голів великої рогатої худоби, вівцям, поросятам та іншим видам домашньої живності. Де й досі напувають у селі гурти домашньої та фермерської худоби, отари овець та стада кіз? У сільських ставках. Іншого реального джерела (за відсутності річок) не існує. Але можу засвідчити, що сотні наших ставків або ледве животіють, або ж давно перетворені на звалища всілякого домашнього непотребу, береги і прибережна їх частина здебільшого перебувають у жахливому антисанітарному стані.
Причому більшість із них досі не мають реальних господарів. Тобто формально вони підпорядковані сільрадам, але ж сільради ці, з одного боку, роблять усе можливе, щоб не передавати свої ставки у приватні руки, чи у володіння фермерського господарства, з іншого – виявляють цілковиту фінансову і технічну неспроможність утримувати ці ставки в належному санітарному стані, розчищаючи русла водотоків, які до них підходять, та наявні в самих ставках джерела; створюючи санітарні зони навколо цих водойм та організовуючи регулярний санепідеміологічний контроль.
Комусь моя пропозиція може здатися дивною та невчасною, але я пропоную негайно, на законодавчому рівні, оголосити всі ставки, лимани та озера з прісною водою – джерелами державних стратегічних запасів питної води! Саме державних і стратегічних, пам’ятаючи при цьому про потреби в ній худоби і птиці. А ще, думаючи про те, що незабаром на кожній із таких водойм нам доведеться ставити опріснювальні та очисні установки, аби з вдячністю споживати її воду.
Під час прес-конференції порушувалося й кілька інших питань, але до їх аналізу я звертатимуся в наступних публікаціях.
