Знову я після тривалої перерви – у пресвітеріанській церкві на Пастера. Знову звучить ансамбль «Вічна музика», і за органом Вероніка Струк. Слухаю його, сидячи нагорі, на одному рівні з виконавцями. Звідси не видно рухів пальців на клавішах, облич солістів на великому екрані. Але зате ніщо не відволікає від музики. Перше ж відчуття: який чистий звук! Який округлий, красивий!
Виконуються прелюдія і фуга до мінор Ф. Мендельсона. Це вже майже романтична музика, немає перук, немає строгості, що ніби відтинає всі «зайві» емоції, і ми немов на радощах піднімаємося сходинками звуку. Романтична воля нас веде кудись у височінь – туди, де душа наша розшириться, хоча б на мить завмерши в екстазі. Але шлях туди далекий. Ось неквапливі звуки в сутінках – почалася фуга. Неухильний рух. Звуки сплітаються, як ниті долі, якої нам не уникнути! І ми готові довго йти цією, яка здається майже нескінченною, дорогою...
На сцену виходить Ліссандро Лоор, володар надзвичайного голосу – контр-тенора. Студент із Еквадору навчається у чудових педагогів нашої музичної академії імені Нежданової. Але, звичайно, не менше йому дає участь в ансамблі «Вічна музика», репетиції з Веронікою Струк, яка має чудове відчуття стилю. Саме в старовинних аріях його голос звучить найвиграшніше.
Повинен сказати, що, на мій погляд, він прогресує. Чудово прозвучала старовинна арія з кантати П. Честі. А потім К. Глюк – арія Орфея «О, мій солодкий болю». І ми відчуваємо цю насолоду. І хочеться вигукнути італійською: «Дольче, дольче!»
Але «насолода» ця буває, на жаль, не завжди. Іноді здається, що його голос звучить дещо сухувато, недостатньо чуттєво. Виходом, на мій погляд, є дуети. Як чудово сплітаються, відтіняючи один одного, контр-тенор Ліссандро і сопрано Наталі Шевченко, солістки нашого оперного! Здається, вони опанували стилістику цієї музики, і, що називається, розсмакували. Втім, нічого дивного немає, адже Наталя Шевченко – учениця Галини Поліванової, а я ще пам'ятаю, з яким чудовим почуттям і смаком Галина Анатоліївна виконувала стародавні арії.
Чудово прозвучали дві частини з мотету до мажор Д. Бортнянського. Особливо дует «Санктус». Втім, і дует з кантати № 93 «Мы просим в трудный час защиты, взывая к милости Творца» Й.С. Баха – прозвучав не гірше.
Особливо хочеться сказати про виконання Наталею Шевченко мотету оп.165 В.А. Моцарта. В її голосі є і чуттєвість, і яскравість, і заразливість. Ось веселе «Возрадуйтесь, ликуйте!», а потім, за контрастом, сумний речитатив. А вінцем усього – хрестоматійна «Аллілуйя». У Шевченка це справді захват, радість, екстаз!
Але вершиною всієї виконаної програми – є виконання Веронікою Струк токкати і фуги ре мінор І.С. Баха. Хрестоматійний твір, «заграний», – що називається, в усіх у нас на слуху. Пам'ятаю, як на цьому ж органі грав його чудовий польський органіст Луяк. У нього ця музика була пишною, монументальною, що пригнічує своєю величчю. Баси гриміли, потужне гудіння органа (наскільки воно могло бути потужним на цьому інструменті) – було, як потоп, що затопляв нас, накривав з головою, ніс кудись.
Та й сама Вероніка Струк її грала. Зараз вона грає її зовсім по-іншому. Це не звуковий потоп у його стихійній, надлюдській потужності. Це музика, відповідна до людини – незважаючи не всю її велич. У ній можна дихати і жити – тільки потрібно бути не маленьким чоловічком, а великою особистістю з її духовним безміром. Звичайно, і тут людина захоплена величчю світобудови, але вона її не поглинає. Вона ніби повертається назад до свого рідного людського світу, що існує в малому колі світла, подібному до світла від настільної лампи, у колі любові. Міра краси. Міра людини і людяності.
…Дочекаємося Різдвяних свят, щоб знову почути Вероніку Струк з її чудовим ансамблем «Вічна музика».
