Кожне село – це своєрідна модель держави, модель суспільства, в громадському та економічному пульсі якої відлунює буття всього народу. Одним із таких сіл і уявляється нам виколисана причорноморськими степами Бочманівка, сільраду якої визнано нещодавно кращою в огляді сільських рад Котовського району. Сільському голові Бочманівки Тетяні Анатоліївні Бузі й присвячена наша сьогоднішня розповідь.
У житті людини чимало залежить від того, яку саме роль вона відводить собі в суспільстві. Роззирніться, і ви побачите, скільки навколо вас людей, які нещадно спалюють себе в прагненні «за все на світі відповідати», ні за що конкретно не відповідаючи. Вони мудріші за всіх депутатів і міністрів разом узятих, вони одні знають, як удосконалити державний устрій і саме суспільство. От тільки змінювати світ їм, на щастя, не дано, а навести лад у власній садибі, на власному виробництві, у своєму колективі їм уже ніколи: чи то невчасно «перегорають»; чи просто не вистачає хисту і працелюбності.
Що ж до Тетяни Анатоліївни, то вона іншого складу характеру. Економіст, бухгалтер за фахом, вона давно звикла до жорстких реалій життя. Маючи достатній досвід і колгоспного буття, й роботи в місцевому сільгосппідприємстві ім. Шевченка, вона висувала свою кандидатуру на сільського голову, твердо визначившись: нехай пробачають велика політика, народ і людство, бо все, що вона має намір зробити для них, – це хоч трішечки покращити життя одного-єдиного, отого невеличкого, але… рідного їй села.
Перед розмовою з нею я вже знав: щойно здійснилася мрія не лише сільського голови, але й кількох поколінь її односельців: село нарешті газифіковане. Неохопленими залишилися кілька садиб, але й з ними питання незабаром буде вирішено. Хтось інший розмову з журналістом саме з цієї новини й розпочав би, а Тетяна Анатоліївна раптом з сумом говорить про… сільські ставки. Ще недавно в Бочманівці їх було шість. Для степового села така кількість водойм – справжнє диво. В уяві степовички Тетяни Буги, кожен із цих ставків постає символом і сільської краси, і комфортного буття молоді з її потягом до пляжних гуртів; а ще – джерелом питної води для худоби та водоймою для розведення водоплавної птиці, без якої не обходиться селянське обійстя. І ось тут починаються проблеми. Сталося так, що два ставки цього року вже зникли, інші чотири ледве животіють.
Одначе біда не лише в цьому. В селі понад 150 приватних криниць, та, як з’ясувалося, нормальне функціонування їх пов’язане саме з тим, що поряд кілька великих водойм. Але почали гинути ставки, й услід за ними почали міліти й гинути криниці. Воно ще нібито й «не горить», проте Тетяна Анатоліївна вже і з фахівцями радилася, і для себе розробила цілу програму дій під назвою «сільська вода». З одного боку, слід збільшити кількість свердловин. Зараз їх всього дві, а на село, в якому понад тисячу чоловік населення та кілька тисяч голів худоби, слід би мати ще хоча б одну свердловину в резерві. По-друге, слід подбати про відродження тих джерел, з яких вода традиційно надходила до ставків, аж до того, що очистити та обсадити всі навколишні яри і рівчаки, щедріше озеленити і добре прочистити самі ставки та зміцнити береги. Ну і, звичайно ж, на часі проблема обводнення села системою водогонів, яких поки що не існує.
Характерна деталь. Тетяна Анатоліївна головує лише перший термін, зрозуміло, що всі ті проблеми, з якими вона зіткнулася зараз, дісталися їй у спадок, одначе про кожну з них говорить, як про наболіле, про власну недоробку, власне упущення. При цьому приємно вражає її здатність сприймати село в усьому комплексі його проблем, як такий собі маленький всесвіт, в якому все взаємопов’язане і вмотивоване. Ось чому вона, мов на ікони, молиться на три перспективи існування села – дитсадок, школу і фельдшерсько-акушерський пункт. На селі 276 пенсіонерів та чимало хворих людей, тому вона, звичайно ж, подбала, щоб у ФАПі, очолюваному досвідченим фельдшером Наталією Дженжерою, і ремонт було зроблено капітальний, і приміщення добре опалювалися, а троє працівників мали все необхідне обладнання і вчасну платню. Так само пишається й двоповерховою, добре обладнаною школою. От тільки дитсадок спокою не дає.
Ні-ні, на відміну від багатьох інших сіл, в яких уже й забули, що це за заклад такий – дитсадок, у Бочманівці він діє. З приміщенням, опаленням і харчуванням усе гаразд, та й завідувачка Олена Гончарук – людина чуйна і знаюча. Але ж діє в ньому всього одна група на вісімнадцять діток! Тетяні Анатоліївні вже не раз натякали, що утримувати цілий садок за такої кількості дітей недоцільно. Мовляв, закони економіки. Проте у сільського голови інші економічні аргументи. Вона добре розуміє: якщо завтра садок закрити, наступного року дітей буде ще менше, а проблем у багатьох родинах додасться стільки, що хоч виїжджай із села. І… виїжджатимуть.
– У мене зараз одна мрія: – пояснює Тетяна Анатоліївна, – щоб у нашому селі жилося так, аби нікому й на думку не спадало назавжди залишати його. Тому ми з депутатами в політику не граємося, а дбаємо, щоб крок за кроком робити наше спільне життя комфортнішим: щоб і робочих місць селянам вистачало, і тепло в їхніх оселях не переводилося, й медичну допомогу було кому надати. Ось, газ ми провели? А це ж цілий комплекс проблем розв’язано: побутових, соціальних і навіть психологічних. Сама селянська оселя за рівнем комфорту наблизилася до міської, а для молоді це дуже важливо. Або такий факт: майже всі вулиці у нас мають тверде покриття. Це чудово, але мені вже болить, що освітлені вони погано. Точніше, майже не освітлені. А не повинно ж так бути, щоб із настанням вечора село поринало у морок. Над цим якраз і працюємо. А загалом, міркую собі так: якщо школа, дитсадок і Будинок культури у нас є, а до цього ще й збільшимо кількість робочих місць (і тут ми намагаємося всіляко підтримувати наших сільських фермерів та бізнесменів), та зробимо життя в селі привабливішим, значна частина молоді обов’язково залишатиметься в ньому. І тоді вже проблема наповнюваності садка і школи розв’язуватиметься своїм природним шляхом. Отож, не треба чекати чогось там від верхів і посилатися на всілякі негаразди в країні, а робити все, що тільки можна, – кожен на своєму робочому місці, там, де йому судилося долею.
Біда багатьох сіл саме в тому й полягає, що сільські ради їхні – такі собі установи для надання довідок та проведення депутатських зібрань, тобто в економічному та соціальному аспектах вони так і не змогли перебрати на себе функції реальних господарів, які свого часу покладалися на колгоспні та радгоспні структури. Так от, у цьому стосунку жителям Бочманівки пощастило. Проблем у них ще вистачає, але вони розв’язуються, а головне, в селі з’явився реальний, повновладний господар.
