«Прийом громадян з особистих питань здійснюється…» – цей лаконічний запис ви знайдете в графікові роботи керівників усіх місцевих рад. Природно, що існує він і в робочому графікові Одеського міського голови Едуарда Гурвіца. Свого часу мені, як журналістові, доводилося бувати на цих прийомах, що відбуваються в присутності керівників і провідних фахівців різних служб та управлінь міськради; я писав про них, щоразу визнаючи при цьому, що до мера Одеси люди приходять не зі скаргами та проханнями, а… з самими долями, здебільшого трагічними. Як визнавав і те, що більшість життєвих історій, з якими звертаються до Едуарда Йосиповича, – не для людей зі слабкими нервами. Втім, це вже емоції. А сьогодні я вирішив предметно з’ясувати, що відбувається по тому, як одесит чи одеситка вже мали нагоду звернутися до мера, тобто, наскільки ефективним є такий прийом, чи дістають громадяни реальну підтримку Одеського міського голови та міськради в цілому? Саме про це ми й поговоримо…
Не був би я журналістом, якби розмову з заступником директора департаменту з питань звертань громадян міськради Світланою Дмитренко не розпочав з підступного запитання:
– А чи багатьом громадянам міський голова відмовляє в конкретній допомозі? І почув відповідь, якій важко було б повірити:
– За період, який ми оглядаємо, тобто впродовж минулого та чотирьох місяців поточного року, не було жодного випадку, коли б Едуард Йосипович відмовив у допомозі, або коли б не дотримав своєї обіцянки допомогти.
Якщо ви звернули увагу, я сказав: «Навіть важко було б повірити…», якби ж не розмови із самим Едуардом Йосиповичем, з людьми, яким він допомагав, та зі службовцями мерії, які готують подібні прийоми і здійснюють безпосередню допомогу тим, хто її конче потребує. Річ у тім, що кожна письмова заява громадянина ретельно розглядається спеціальною комісією, яка визначає не лише обгрунтованість того чи іншого прохання, але й конкретні шляхи розв’язання медичної, житлової чи інших проблем. Світлана Дмитренко, яка безпосередньо аналізує подібні звертання і бере участь в роботі цих проблемних комісій, свідчить:
– До мера, як правило, люди звертаються вже тоді, коли розуміють, що більше чекати допомоги немає звідки. Але Едуард Йосипович завжди наполягає, щоб до аналізу ситуації ми підходили не формально, а по-житейськи мудро, з’ясовуючи, в яких умовах живе зараз та чи інша людина. Бо й справді, інвалід звернувся, скажімо, з проханням допомогти в оплаті занадто дорогої для нього операції. Але, відвідавши його вдома, виявляємо, що в нього вийшла з ладу опалювальна система, на ремонт якої теж нема коштів, і він просто замерзає; що вже давно не працює пральна машина, або в аварійному стані газова плита; що він самотній, і його нема кому доглянути. І тоді ми «піднімаємо на ноги» відповідні служби та районні адміністрації, звертаємося до медичних закладів, соціальної служби та громадських організацій, щоб усіляко привернути увагу до життя цієї скривдженої долею людини. Ще одна життєво важлива деталь: у багатьох випадках, особливо коли це стосується ветеранів війни або тяжко хворих дітей, Едуард Йосипович наполягає на тому, щоб і після надання разової допомоги відповідні служби далі тримали ситуацію під контролем. Як бачите, зустріч кожного відвідувача з мером старанно готується, аби він приходив до міського голови не з розповіддю про своє лихо, а вже за конкретною відповіддю, за розв’язанням своєї проблеми. І якщо вже серед цих прохачів виявляється людина, яка достатньо здорова і заможна, але хоче скористатися благодійністю мера (хоча подібні випадки трапляються вкрай рідко!), то наша комісія спроможна нагадати їй про норми моралі та про те, що поряд живуть люди по-спражньому нужденні.
А такі люди справді є. Я переконався в цьому, коли знайомився з адресованими мерові листами одеситів та з конкретними рішеннями, ухваленими і ним, і різними управліннями міськради. Ось звертання до мера інваліда другої групи загального захворювання (прізвищ людей не називатиму з етичних міркувань). Упродовж багатьох років він страждав від того, що в нього розвивався так званий реберний горб, який вбивчо порушував діяльність серця і легенів та викликав сильні болі в хребті. Лікарі визначили, що врятувати людину від подальших мук та повернути до нормального життя може лише складна і дорога операція, коштів на яку в родини інваліда нема, і, на жаль, бути не може. Тож уявіть собі радість і сльози на очах хворого та всієї рідні, коли вони дізналися, що на цю операцію було виділено 90 тисяч гривень, а керівництву управління охорони здоров’я дано доручення допомогти в організації лікування цього хворого. До речі, приємно зазначити, що сама операція теж пройшла вдало.
Життєві обставини склалися так, що інвалід війни першої групи Н. тривалий час жив в однокімнатній квартирі разом із сином, матір’ю та колишньою дружиною. Зрозуміло, що умови життя були складними. І хоча у списку ветеранів війни першої групи на отримання двокімнатної квартири він стояв першим, але черга, як це в нас водиться, не посувалась. І лише після звертання до мера йому, нарешті, було виділено окрему двокімнатну квартиру.
Або ще такий випадок. Якось до Едуарда Йосиповича звернулася жінка з проханням урятувати її вісімнадцятирічну доньку, інваліда дитинства, якій украй необхідна була чергова операція, але коштів на неї родині взяти було нізвідки. І таку допомогу, у сумі понад 21 тисячу гривень, за рішенням мера їй було надано. Інша жінка, вдова, виховує дванадцятирічного сина, інваліда дитинства першої групи, хворого на розсіяний склероз. На сьогодні відомий лише один препарат, який здатний дати позитивний результат, це «ребіф-44». Ясна річ, лікування ним обходиться дуже дорого, що й засвідчено сумою у понад 50 тисяч гривень, яку було виділено хлопчині в надії на його одужання. Не менше лихо спіткало й шістнадцятирічну дівчину, в якої виявили злоякісну пухлину. Після операції вона вже пройшла чотири курси хіміотерапії, але й надалі необхідні щомісячні контрольні обстеження в одній із київських клінік. Саме на це і надано було родині 15 тисяч гривень.
І такі приклади можна наводити й наводити. В одній родині вибухнув газовий балон, що призвело до загибелі глави родини та знищення всієї опалювальної системи; в іншій, де одна донька є інвалідом першої групи, а друга – має двох неповнолітніх дітей, сталася пожежа, в якій загинуло і все майно, і саме житло; ще в іншій доньку могла врятувати від смерті лише термінова операція на серці…
Як реаліст, Едуард Гурвіц розуміє, що всім нужденним допомогти він не взмозі, що занадто багато в місті осель, в яких панує зараз справжня бідність і в яких давно оселилося горе. Та це не привід для того, щоб безпомічно розводити руками, не намагаючись допомогти хоча б тим, для кого допомога – це порятунок від смерті, від болю, від тяжкого каліцтва; тим, хто залишився без даху над головою і майже без засобів до існування. І я був свідком того, як по-людяному він вислуховує людей під час особистого прийому; як чуйно ставиться до розуміння конкретних життєвих ситуацій.
Так, справді, допомогти всім нужденним він, як мер міста, не взмозі, але від січня минулого року у нього на прийомі вже побувало 129 одеситів, на матеріальну допомогу яким, зокрема, для надання тринадцяти квартир, оплату операцій і медикаментів, та на інші вкрай важливі життєві потреби, з міського бюджету вже виділено понад два мільйони триста сорок сім тисяч гривень. З них понад 341 тисячу надано для розв’язання проблем зі здоров’ям дітей, тобто на оплату операцій, від яких залежало життя дітей, а ще – на придбання слухових апаратів та на реабілітаційне лікування. Зважмо й на те, що понад 76 тисяч гривень пішло на оплату різних операцій членам багатодітних родин та ремонт їхніх квартир.
В Одесі, як і в усій країні, соціальне напруження досить високе. У зв’язку з економічною кризою все більше жителів опиняється за межею бідності, втрачаючи спроможність оплачувати своє лікування, ремонт і утримання житла, відроджувати свій побутовий статус після аварійних ситуацій.І дуже добре, що на чолі міста стоїть людина, чутлива до негараздів та болю своїх земляків; людина, з якої слід брати приклад багатьом іншим посадовцям нашого краю.
