Вони, колишні керівники фашистського рейху, сиділи на лаві підсудних, усміхаючись, розмовляли між собою та дозволяли собі жартувати. А він, молодий за віком, але загартований війною слідчий військової прокуратури Лейпцизького гарнізону Володимир Белюга, там, у Нюрнбергу, не міг зрозуміти, як же так сталося? Як могли вони, на перший погляд звичайні люди, віддавати такі злочинні, нелюдські накази?
На війні свої,
суворі закони
Так, попри те, що сьогодні полковнику юстиції у відставці Володимиру Івановичу Белюзі вже 90, він і досі з подробицями згадує про усі шляхи та перипетії свого власного життя. Пам’ятає про важке передвоєнне дитинство та юність, про фронт, Нюрнберг, де йому серед інших було доручено супроводжувати під час міжнародного судового процесу Генерального прокурора СРСР Костянтина Горшеніна, про мирну службу у Хабаровську та на Чукотці, в Одесі та Німеччині і про те, чим, якими справами вимірювалася його служба як військового юриста.
Він народився на Одещині, у Балтському районі. Звідти, здобувши середню освіту, у 1937-му разом зі своїм другом Вільгельмом Свінковським вирушив опановувати складну науку юриспруденції до Харківського юридичного інституту.
У червні 1941-го – навчання та випускні іспити позаду, попереду – служба і повістка з військкомату про те, що йому необхідно негайно вирушити до Москви, на перепідготовку до Військово-юридичної академії.
Його та ще 600 вчорашніх студентів цивільних юридичних навчальних закладів зустріли у Щолково, що під Москвою, на базі навчального центру. Країна мала потребу в офіцерських кадрах для фронту, зокрема – й у фахівцях прокурорсько-слідчих органів.
Марш-кидки, стрільби, тактичні навчання… Перепідготовка майбутніх офіцерів юриспруденції вимірювалася за всіма правилами опанування військової науки. А відомі професори Строгович, Коровін, Чхиквадзе допомагали їм якомога швидше перетворитися із суто цивільних на військових слідчих.
У вересні 1941-го, коли ворог стрімко наближався до Москви, академію, а разом з нею і курси перепідготовки було вирішено передислокувати у тил, до Ашгабата. І вже звідти 5 січня 1942 року лейтенант юстиції Белюга був направлений у діючу армію, на посаду слідчого 262-ї стрілецької дивізії, що вела важкі бої у складі Калінінського фронту.
Розповідати про Велику Вітчизняну ветеранам завжди важко. Важко тим, хто бив ворога вогнем артилерії, знищував його позиції за штурвалом бомбардувальника та у палаючому танку. Непросто згадувати про ті події і тим, хто теж перебував на передовій, документально й юридично засвідчуючи сотні, тисячі злодіянь солдатів вермахту і СС, охороняючи закон і порядок у полках, дивізіях, корпусах Червоної Армії.
Спочатку – слідчий 262-ї стрілецької дивізії, згодом – стрілецького корпусу, він, нагороджений багатьма орденами й медалями, Володимир Іванович Белюга пройшов через усе пекло Великої Вітчизняної війни і воював та служив за суворими законами воєнного часу. За цими ж законами боровся з боягузтвом, зрадництвом, дезертирством та крадіжками державного майна, давав не лише моральну, а й юридичну оцінку тій жорстокості, яку чинили стосовно радянських військовослужбовців та мирних жителів гітлерівські кати.
Він допоміг одному солдатові зберегти своє чесне ім’я, коли останнього вже майже всі вважали крадієм. Здавалося б, зовсім дрібна справа. Людина, яка постачала у частину продовольство, одного разу не довезла на склад лише дві банки рибних консервів, але вона, за законами воєнного часу, навіть за таку незначну провину могла бути засуджена трибуналом.
Як виявилося, а слідчий Белюга це встановив та довів, солдат їх не крав. Просто під час транспортування банки закотилися під сидіння водія. За крадія його більш ніхто не вважав, солдат залишився в строю і у подальшому чесно виконував свій обов’язок.
За словами ветерана, свій, особливий рахунок на фронті був стосовно так званих самострільників, тих, хто шляхом завдавання собі тілесних ушкоджень мріяв уникнути окопів та бути демобілізованим за станом здоров’я.
– На жаль, іноді подібні випадки траплялися, – згадує Володимир Іванович. – А до таких людей ставлення було, самі розумієте яким. І якщо лікування цієї категорії «поранених» тривало до 10 днів, то їх направляли до штрафного батальйону, якщо більше – розстріл.
За службовим обов’язком військовому слідчому Белюзі й самому неодноразово перед строєм доводилося оголошувати подібні вироки. А на запитання: «Хто бажає привести вирок до виконання?» – завжди крок уперед робив увесь особовий склад підрозділу. Чому? Питання, як кажуть, без коментарів.
Останній фронтовий запис у житті Володимира Івановича датується квітнем 1944-го. Там, під Кенігсбергом, він закінчив війну та отримав призначення до прокуратури Одеського військового округу. День Великої Перемоги зустрів на охороні Закону, розслідуючи в Ізмаїлі злочин про крадіжку трофейних барж. А вже восени вирушив до Німеччини, отримавши посаду слідчого військової прокуратури Лейпцизького гарнізону радянських окупаційних військ.
У Нюрнбергу
Володимир Іванович не любить розповідати про той випадок, про ту кримінальну справу, яку йому довелося розслідувати на німецькій землі. Жахливо, але саме там, коли був знищений фашизм, він зіткнувся зі злодіяннями, які чинила банда із 12 військовослужбовців Радянської Армії, на рахунку якої вже у мирний час було 7 вбивств та 10 розбійних нападів. Перевертнів у погонах затримали, і всі вони за всією суворістю Закону були покарані.
А згодом був Нюрнберг, Міжнародний військовий трибунал, де, як обвинувальний вирок фашизму, як докази розглядалися і ті документально підкріплені свідчення, що були зібрані такими, як Володимир Белюга, слідчими на окупованих гітлерівцями територіях у роки війни.
23 колишні керівники фашистського рейху – Геринг, Кейтель, Гесс, Рибентроп та інші – ті, розчерком пера яких вбивали мільйони та знищувалися міста й села, опинилися на лаві підсудних і відповідали на запитання суддів, прокурорів щодо скоєння жахливих злочинів проти людства. 12 з них отримали смертний вирок, решта – на багато років опинилися за гратами і лише троє з них – Фрічче, Шахт і Вапен – були виправдані.
– Я був присутній на трибуналі упродовж 10 днів у березні 1946 року, коли серед інших супроводжував Генерального прокурора СРСР Костянтина Горшеніна, – розповідає Володимир Іванович. – Підсудні справді поводилися розкуто, читали газети, жартували. Герман Геринг ображався, коли, звертаючись на його адресу, суддя або прокурор не виголошував його військового фельдмаршальського звання. А Кейтель, аби переконатися, що до зали суду як свідка справді привезли фельдмаршала Паулюса, навіть залишив своє місце і впритул наблизився до нього. Адже усі обвинувачені та їхні адвокати вважали його загиблим.
З 20 листопада 1945-го по 1 жовтня 1946 року відбувалося засідання Міжнародного військового трибуналу. Фашизм був засуджений назавжди, засуджений не лише морально, а й юридично, а прах головних його ідеологів був розвіяний у повітрі.
Вирок японському
мілітаризму
Ще на одному гучному процесі над військовими злочинцями довелося не лише бути присутнім, а й брати участь військовому слідчому Володимиру Белюзі. Це відбувалося у 1949 році у Хабаровську, коли на лаві підсудних опинилися 12 вищих посадових осіб японської Квантунської армії. Сам Володимир Іванович очолював групу слідчих, яка розслідувала злочини, що були скоєні генерал-майором медичної служби Кавасімою. Останній, у свою чергу, не приховував факту, що разом з іншими ватажками мілітаристської Японії здійснював підготовку до бактеріологічної війни проти Китаю та Радянського Союзу. А ще з впевненістю заявляв, що лише один підпорядкований йому виробничий відділ був спроможній протягом місяця розмножити близько півтори тисячі заражених чумою бактерій.
Усі підсудні японські військові злочинці отримали суворі судові вироки. Ну, а Володимир Белюга продовжував свою відповідальну та почесну службу. Служив і на Чукотці, і в Одеському гарнізоні.
У 1964 році він знов повернувся до Німеччини, де з посади помічника військового прокурора Потсдамського гарнізону ГРВН у 1970-му звільнився у запас.
Зараз живе в Одесі. Коли є час, обов’язково відвідує своїх колег, які сьогодні несуть службу у Військовій прокуратурі Південного регіону України. Для них – він є й залишатиметься надійним старшим товаришем, справжнім професіоналом своєї справи, якому є про що розповісти і порадити нинішньому поколінню офіцерів прокурорсько-слідчих органів.
