Агрофірма «Кодима» Кодимського району – підприємство багатогалузеве. У господарстві використовують п'ятипільну сівозміну і вирощують практично усі культури, які виростають у районі та дають непогані врожаї: озимі та ярі зернові, зернобобові, кукурудзу на зерно та силос, соняшник, ріпак, сою, однолітні та багаторічні трави. Якщо дивитися у розрізі валового доходу, рослинництво приносить 30, тваринництво 30, переробка також 30 відсотків. У результаті агрофірма одержує у середньому близько 7,5 мільйона гривень валового доходу на рік. А отже, міцно стоїть на ногах. Не даремно ж її директор Микола Васильович Сорочан справедливо був удостоєний почесного звання – заслуженого працівника сільського господарства України.
З начальником районного управління агропромислового розвитку Володимиром Дунаєвським ми під'їхали до "штаб-квартири" агрофірми, коли робочий день давно вже закінчився. Але в кабінеті директора ще горіло світло. Виявилося, Микола Васильович проводить виховну роботу із двома молодими механіками.
– Я знаю, що таке ротор і статор, – чулося через двері. – І розумію, що немає нічого вічного. Але поясніть мені, чому ви залишили господарство і, насамперед, ферму без запасного глибинного насоса?..
Якщо сказати, що щомісяця господарство одержує десять тонн відмінної свинини, а річний доход лише від свинарства становить не менше 2 мільйонів гривень, можна зрозуміти директора, який лаяв механіків за проявлений ними недогляд. Тому розмову з керівником ми продовжили саме про організацію праці.
– Якби вона в нас не була налагоджена на відповідному рівні, усі наші зусилля мали б нульовий ефект, – говорить Микола Васильович. – І я її ставлю на перший план – як стосовно себе, так і стосовно працівників агрофірми. Тому що там, де організація праці налагоджена, як треба, можна домагатися результатів, навіть не маючи сучасної техніки, там же, де на неї махнули рукою, і результати відповідні.
Але відомо також, що одна вимогливість, дисципліна хоч і дають певний ефект, але, не підтверджені турботою про людину праці, згодом втрачають своє значення і нерідко перетворюються у свою протилежність. Наприклад, цього року, перед спекою агрофірма закупила 10 кондиціонерів: 8 з них встановлені на техніці, що працює у полі, і лише 2 – у конторі. Здавалося б, дрібниці. Однак це може сказати той, хто не знає, що таке працювати у сорокаградусну спеку без кондиціонера в кабіні того ж комбайна або трактора. Крім того, в агрофірмі гідна заробітна плата, для механізаторів організоване відмінне харчування. Необхідні продукти членам колективу відпускаються за собівартістю. Одним словом, жити і працювати можна.
Чому М. Сорочан приділяє таку увагу тваринництву?
– Ми утримуємо свиней на глибокій підстилці і одержуємо за рік 25 – 30 тонн гною, – говорить, ніби відповідаючи на моє запитання, Микола Васильович. – Нехай і свинячий, але він у нас є. Тому з мінеральних добрив ми використовуємо лише азотні та фосфорні.
Ось вам пряма та чітка відповідь на запитання, поставлене раніше. Гній дозволяє не лише одержувати добрі врожаї, але й заощаджувати кошти на закупівлі добрив. З цієї ж причини у агрофірмі "Кодима" займаються також вирощуванням великої рогатої худоби, одержуючи від кожної корови непогані надої. Причому свого часу стадо з ранньої весни і до пізньої осені тримали на випасі.
– Ми й зараз цим займаємося, – далі розповідає директор. – Якщо усі господарства в степовій зоні зелену масу возять коровам на ферму, то ми, навпаки, корів наближаємо до зеленої маси. Ми їх навіть не підгодовуємо, доки є трава. Увечері лише підкидаємо трохи соломи, щоб тварини мали на ніч жуйку. І хочу підкреслити, що в корови, яка на випасі, молоко набагато краще та корисніше, ніж у тієї, котра годується з силосної ями. Жирність, можливо, гірша, але вітамінів більше. Крім того, ми ось думаємо, чи не зайнятися вівчарством? Тому що в нас у районі горбкувата місцевість, нахил понад 30 градусів, а отже, її можна використовувати винятково як пасовища.
Однак ставку в агрофірмі "Кодима" роблять все ж таки на свинарство та птахівництво.
– Гуси не лише Рим врятували, але й, на мій погляд, можуть врятувати сільське господарство Кодимського району, – продовжує Микола Васильович. – Та й усієї лісостепової та лісової зони України. У нас, на відміну від південних районів, слава Богу, є досить трави, різних травостоїв. А гуска віком 1,5 – 2 місяця – це травоїдний птах. Тобто, вона їсть усе підряд. Абсолютно. Я навіть зауважував, що якщо їх тримати на голодному пайку, вони можуть їсти навіть амброзію – дармовий корм. Тому на сьогоднішній день ми утримуємо близько 2 тисяч голів гусей. Але для того, щоб усе було з користю, щоб сільгоспвиробникові можна було торгувати цілий рік, не влазячи з головою у кредитне ярмо, і в цій справі має бути замкнутий цикл.
Кілька років тому агрофірма реалізовувала інкубаційне яйце гусей. Термін його придатності – максимум сім днів. На восьмий його вже потрібно переводити у харчове.
– Але сьогодні ми пішли іншим шляхом, – розкриває таємниці фірми Микола Васильович. – Почали вирощувати молодняк гусей. А його можна і 10, і 20 днів утримувати – стільки, скільки потрібно, доки не стабілізується ціна. Та й покупцям добре, тому що вони беруть молодняк, який уже підріс та зміцнів.
Здавалося б, нічого особливого не розповів директор М. Сорочан. Це його та агрофірми "Кодима" повсякденне життя. Але саме повсякденне життя та повсякденна праця дозволяють по зернинці збирати золото успіху.
Нічого надприродного не використовують в агрофірмі і на полях. Переважно тут застосовують мінімальний безвідвальний обробіток ґрунтів із п’ятирічним циклом видалення підошви. Але головним, на думку М. Сорочана, є якість насіння. Тому пріоритет віддають одеській селекції, гібридам просапних сільгоспкультур відомих фірм "Піонер" та "Сингента".
І не дивно, що в господарстві пшеницю нижче 2 та 3 класів не вирощують і не збирають, навіть у нинішньому непростому за погодними умовами році. Фуражну ж ось уже років вісім як не продають. Усе зерно нижче 3 класу використовують як корм на своїх фермах.
– Хотілося б, звичайно, щоб у кожному господарстві була відмінна сільськогосподарська техніка, така, яку ми бачили наприкінці літа в агрофірмі "Чубівське зерно", – далі розповідає Микола Васильович. – Але запитується, а де ж наша, вітчизняна техніка? Чи ми вважаємо, що зможемо на радянських "нивах", на білоруських тракторах, на німецьких комбайнах, вирощувати дешевий урожай та доступний населенню український хліб? Навряд чи це вдасться. Тому усім селянам треба сказати велике спасибі, що вони і так справляються зі своїм завданням.
Звичайно, сьогодні багато сільгоспвиробників вже навчилися вирощувати добрі врожаї, а зібрати їх якісно і без втрат ще не можуть.
– Тому перед нами стоїть непросте завдання – за 8 – 15 днів посіяти і за 8 – 12 днів зібрати вирощене, – вважає Микола Васильович. – А це й буде гарантією того, що, скоротивши втрати, ми одержимо на 30 відсотків урожаю більше, ніж зараз.
Директор впевнений, що ми живемо зараз у дуже цікавий час. Для нього, насамперед, важливо, що є простір для творчої діяльності, експерименту.
– Минулого року, наприклад, ми вирішили випробувати нульову технологію обробітку ґрунтів, у часи СРСР я одержав би за цю самодіяльність "строгача", – підкреслює Микола Сорочан. – Хоча, з мого боку, це лише прояв самостійності, необхідний не лише у сільському господарстві, але й у промисловості. Не більше того.
