Був березень 1944 року. Щойно світ облетіла звістка про блискуче завершення Корсунь-Шевченківської битви, де Радянська Армія влаштувала німцям «малий Сталінград». Війська готувались до нового ривка – на Одесу і далі, за Дністер.
Батарея 45-міліметрових гармат розташувалася на перепочинок в районному центрі Одеської області Любашівці. Командир гарматної обслуги старший сержант Михайло Хитьов підійшов до дівчини, яка стояла на порозі хати.
– Як тебе звати, красуне?
– Таня.
– Гарне ім’я. Таню! Будь ласка, нагрій мені каструлю води, потрібно помитися.
Таня швидесенько повернулася з теплою водою і квартою в руці.
– Роздягайся, я поливатиму.
Сержант скинув гімнастерку і нижню сорочку.
Таня з квартою в руках стала біля хлопця і з острахом глянула на його спину: від плеча і майже до пояса ліву лопатку розтинав глибокий шрам.
– Господи, де ж це тебе так? – скрикнула.
– Це ти про шрам? Під Сталінградом. На щастя, рикошетом пройшовся. Не звертай уваги, поливай мені на руки…
Кілька днів військова частина стояла в Любашівці. Бійці відпочивали, перевіряли техніку – готувались до нових боїв. А вечорами – довгі розмови хлопця і дівчини. Михайло розповів, що його батьківщина – село Бежбатман Татарської АРСР, недалеко від Казані. Там його батьки, сестри, усі родичі.
Нарешті настав час батареї зніматися у похід. Михайло обняв дівчину.
– Таню, дочекайся мене. Якщо буду живий – повернуся до тебе.
Таня дочекалася! Михайло повернувся восени переможного 1945 року. Тоді вони і одружилися.
Весною 1955 року подружжя Хитьових вирішила поїхати з Любашівки на цілинні землі Казахстану. В той же час ми з дружиною Зіною подалися тією ж дорогою. Доля звела нас в радгоспі «Новочеркаський» Акмолінської області. Нам, прибулим новоселам, дісталася одна кімната на дві сім’ї в новому будинку.
…Михайло виявився майстром на усі руки. Він володів ковальським ремеслом, працював на спорудженні будинків у радгоспі як муляр, тесля, навчав молодих своїм професіям.
Наближалося 9 травня 1955 року – десята річниця Перемоги. Якось я зненацька перейшов символічну перегородку між нашими «кімнатами» і закляк від несподіванки. Михайло Дмитрович стояв перед дзеркалом у святковому костюмі, на піджаку якого виблискували ордени та медалі. В першому ряду, як і годиться, сяяли три ордени Слави. Нижче розташувалися медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда» та інші.
– Давненько не виймав із шафи цього піджака, – зніяковіло сказав Михайло. – А оце надумав одягти на День Перемоги.
Ми знали, що Хитьов воював, але що поряд з нами справжній герой-фронтовик – ніхто і не здогадувався. Довго я умовляв його, щоб увечері виступив у клубі на урочистих зборах. Ніяковіючи від загальної уваги, Михайло розповів, що його бойовий шлях розпочався під Сталінградом. Потім були Курськ, Полтава, Кіровоград, Котовськ, Ясси, Ченстохов. Знаменита «сорокоп’ятка», якою командував старший сержант Хитьов, знищила 38 фашистських танків.
Три роки попрацювали Хитьови на цілині. Але Тетяна дуже нудьгувала за домівкою і вони повернулися до Любашівки. Згодом повернулися до Одеси і ми з дружиною. І вже в Одесі довго підтримували дружні стосунки.
Кілька разів ми навідувалися у Любашівку, де нас гостинно зустрічала Таня в їхньому затишному будиночку у провулку Калініна, 22.
На жаль, цих чудових людей вже немає серед нас. Але так хочеться, щоб їх згадали у рік 65-річчя великої Перемоги.
