«…Так ось, Олексію. Скрипка в Одесі – більше, ніж скрипка. Це народний музичний інструмент. Одеса співала та плакала нею. Вона так звучить в Одесі! Бо виражає… Цю мову розуміють усі! Тут треба бути дуже обережним. Я сподіваюся, скрипка Співакова зробить тебе майстром. Отже – місто у тебе є. Скрипку маєш. Життя у тебе попереду. Починай. Ми слухаємо тебе!» – з такими словами одинадцять років тому Михайло Жванецький звернувся до скрипаля-початківця. Тоді, в Одеському академічному театрі опери й балету пройшов перший міжнародний фестиваль «Діти – дітям». І видатний скрипаль Володимир Співаков передав своєму 10-річному учневі 4-го класу школи ім. Столярського Олексію Семененку безцінний подарунок – скрипку італійського майстра. Насправді це була знакова подія для юного Олексія – наче поштовх далі навчатися, здобувати нові перемоги…
«Грай, ми слухаємо тебе!», «Перемога одеської скрипкової школи», «Скрипаль Олексій Семененко став стипендіатом Одеського міськвиконкому», «Одесити подають надії» – такими заголовками рясніли шпальти газет. Раз-по-раз на сторінках одеських ЗМІ друкувались публікації про творчі досягнення юного скрипаля. Ми вже писали про успіх Олексія Семененка на VI Міжнародному конкурсі скрипалів імені Паганіні, що проходив у Москві в жовтні цього року. Поспілкуватись вживу з Олексієм ми не мали змоги, оскільки юнак зараз навчається за кордоном. Тому, скориставшись новинками сучасних комп’ютерних технологій, підготували так зване скайп-інтерв’ю з переможцем.
– Кажуть, талант людині дається від Бога. Проте його треба побачити і відчути. Так хто відчув талант у Вас, кому Ви завдячуєте своїми досягненнями?
– Передусім це мої рідні. Вони надзвичайно багато для мене роблять: разом радіємо перемогам, разом переживаємо якісь негативні моменти… Але їх підтримку я відчуваю завжди. Це мене й надихає. Також я вдячний долі за зустріч з моєю вчителькою – Зоєю Петрівною Мерцаловою. Вкотре кажу і буду говорити, що вона, окрім того, що видатна викладачка, – чудова людина, яка турбується за кожного (!) свого учня. Вона і поговорить, і заспокоїть, і, як то кажуть, виведе зі стану депресії… Учителька щиро радіє успіхам своїх вихованців. Дай Бог їй міцного здоров’я та довголіття!
– А звідки виникло бажання грати саме на скрипці?
– Чесно кажучи, у дитинстві взагалі не виникало ані найменшого бажання грати, як це було і в багатьох видатних скрипалів, наприклад, Ойстраха чи Когана. Віддав мене, у прямому значенні цього слова, у скрипальне мистецтво мій батько, а сама ідея належить моєму хрещеному – прекрасному музиканту Володимиру Томащуку. Вони ще з юних літ дружать, багато років пропрацювали в Одеському симфонічному оркестрі. На жаль, тепер їх обох немає серед живих. Я, звісно, не усвідомлював спочатку, чим займаюсь, бо керував усім тато, примушував мене. По-справжньому я почав розуміти (саме розуміти!) скрипку років у п’ятнадцять.
– Думаю, треба віддати належне ініціативі Вашого тата. Він як ніхто знав, що Ви, як то кажуть, «не безнадійний». А чи пам’ятаєте свій перший виступ?
– (Сміється). «Не безнадійний» – дуже влучно. На превеликий жаль, я не пам’ятаю свій перший вихід на сцену. Але запам’ятався один: це було в Одеському музеї західного та східного мистецтва приблизно у 1995 році. Є навіть відео. Тепер можу точно сказати, що це було не що інше як ефект надресированого зайчика. Чесно, нічого не пам’ятаю… Лише уривками згадую про такі моменти з дитинства. Та що тут скажеш? Семирічна дитина… Я тоді ні про що «високе» не мислив. І можу запевнити, що й на скрипці грав тоді не дуже й вдало.
– Самокритично… Проте зараз, після стількох перемог, треба говорити по-іншому. Як вважаєте, у чому запорука Вашого успіху?
– Чудові батьки. Чудовий педагог. Чудові люди, які зустрічались на моєму творчому шляху, і… чудовий час! Адже якби я народився на 10 років пізніше, то навряд би чи щось вийшло – час уже не той. А також одна із запорук успіху – постійні старанні заняття, починаючи з раннього віку. І трішки фанатизму…
– Котра з перемог для Вас найцінніша?
– Безперечно, вважаю найціннішою своєю перемогою – перемогу над самим собою у 14-15 років, коли зовсім ніякої скрипки не хотілось. Це, можна сказати, був для мене переломний період. А з перемог на конкурсах найціннішою вважаю останню на даний час – 3-тє місце на VI Міжнародному конкурсі юних скрипалів імені Паганіні у Москві. Ця перемога, насправді, найсерйозніша… поки що.
– Зараз Ви навчаєтесь за кордоном. Як прийняла Вас Німеччина?
– Країна зустріла мене дещо відчужено. Тут свої правила, своє життя, яке часто не схоже на наше. Можливо, в Німеччині дещо сумно, але живуть тут набагато цівілізованіше, солідніше. Про рівень життя я навіть не говорю. Тут більше можливостей і перспектив у музичному світі – філармонії просто розриваються від концертів. Тобто є свої переваги, але…
– …вдома і стіни допомагають. А як часто Ви навідуєтеся додому?
– В Одесі буваю щоліта на канікулах і кожного березня. Звичайно, хотілося б частіше відвідувати Батьківщину. Все-таки вдома відчуваєш себе безтурботним, захищеним. Ніколи не припиняю радіти лише при одній думці про повернення додому! Часто сумую. За людьми сумую, без яких не уявляю свого майбутнього. Я звик до іншого життя – до нашого! В Німеччині кожен сам за себе. Здружитись з кимось дуже важко, тому справжніми друзями можу вважати лише тих, хто зараз в Україні. Хоча навчаюся в іншій країні я вже більше трьох років. Правда, німці дуже привітні люди… але по-своєму.
– Цікаво, а як оцінюють Ваші здібності дівчата?
– Насправді дівчата цінують таланти, хоч як би це пафосно і не звучало. Більше того: вони люблять здібних і обдарованих. Напевно, відчував це після якихось особливо вдалих виступів.
– Чим відрізняються німкені від українок?
– Різниця є. І дуже велика. Наші дівчата, безсумнівно, набагато гарніші та цікавіші. Та й менталітет дає своє. У Німеччині парочка йде на побачення, наприклад, до якогось кафе, і кожен платить за себе – так прийнято. Вона відчуває себе «не у своїй тарілці», якщо за неї заплатить кавалер. У нас навпаки… Можливо, декого це й тішить. Мовляв, не треба зайвих грошей витрачати. Але насправді для своєї дівчини хочеться зробити щось більше, а не ділити чек наполовину.
– Ось такі вони – щирі українці…Безперечно, в нашій країні дуже багато обдарованих людей. Та рано чи пізно більшість талантів покидають Батьківщину і шукають щастя-долі за кордоном. Чи бачите своє майбутнє в Україні?
– В Європі, як я вже казав, вищий життєвий рівень, цивілізація… та й фінансова підтримка музикантів також набагато краща. Тому хотілося б спокійно влаштуватися в якомусь оркестрі в Німеччині чи Швейцарії, грати камерну музику, а при можливості, звісно, виступати сольно. Чесно кажучи, погано уявляю своє майбутнє в Україні.
– Можливо, є у Вас заповітна мрія?
– Мрія банальна. Хочу, аби всі мої рідні і близькі люди прожили якомога довше при здоров’ї, в радості. А я, в свою чергу, буду тішити їх своїми новими успіхами. Про більше мріяти й не варто.
– Кажуть, мрії здійснюються… тим паче напередодні новорічних свят! Чого ми Вам і бажаємо!
