Живемо в одному суспільстві, але кожен живе у своєму світі. Коли люди ходять, бігають, споруджують будинки з високими сходами, роблять бордюри перед пішохідними доріжками, абияк прилаштовують пандус до будинку, дають ліцензії на перевезення пасажирів тощо, вони не замислюються над тим, що може так статися, що комусь із них доведеться пересуватися за допомогою візка. Адже у візок можна сісти за різних життєвих обставин. Ніхто від цього не застрахований. Не конче хворіти. Можна просто невдало пірнути, потрапити в аварію або впасти з дерева. Набагато складніше потім пристосуватися і жити повноцінним життям у нашому суспільстві.

У грудні 2009 року Верховна Рада ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй з прав інвалідів і факультативний протокол до неї. Цей юридично обов’язковий для виконання міжнародний документ охоплює різноманітні сфери, де можуть виникати перешкоди. Життя людей з інвалідністю в Україні у багатьох аспектах за ці роки, звичайно, змінилася на краще. Особливо у тих регіонах нашої країни, де громадські інвалідні організації є партнерами представників влади. Наприклад, робляться пандуси, прибираються бордюри, перекваліфікуються і працевлаштовуються люди з обмеженими фізичними можливостями. Звичайно, десь це відбувається краще, а десь трохи гірше. Розвивається залізнична служба. Один з принципів положення Конвенції ООН з прав інвалідів – повага людської гідності. Він полягає у тому, що людей з інвалідністю треба сприймати і поважати такими, які вони є, забезпечувати їхнє право самостійно вирішувати все щодо свого життя і створювати умови для них, а не пристосовувати їх до суспільства. Що стосується забезпечення виконання цього принципу, про нього часто забувають, коли справа доходить до повсякденного життя і найзвичайнісіньких прав кожної людини користуватися громадським транспортом.

Раніше я завжди користувалася послугами залізничного транспорту, де вже створено доступніші умови для людей з обмеженими фізичними можливостями (організація працівниками залізничного транспорту посадки і висадки людей на візках, пандуси, вирішення питання нижньої полиці, спецвагони тощо). Але останнім часом доводиться користуватися автобусними маршрутами, і вражає насамперед байдужість і душевна сліпота деяких водіїв, які одержують ліцензію на перевезення такого цінного вантажу – людей. Наприклад, одного разу я вирішила скористатися транспортом загального користування міжобласного значення (бо поїзди скасували) – маршрутним автобусом Котовськ – Миколаїв. По­перше, водій, побачивши візок, одразу відмовив у посадці, сказавши при цьому: «Через шість годин буде автобус. Поїдете автобусом». А по­друге, коли пасажири допомогли все­таки скористатися мені своїми правами, то він завимагав заплатити гроші за інвалідний візок як за багаж, а колеса принципово поставив у мене під ногами, незважаючи на те, що нога була загіпсована, без взуття. І це не поодинокий випадок. Навіть якщо водій бере до уваги становище людей, які пересуваються на візках і йде їм назустріч, то вищі чиновники не втрачають можливості оштрафувати такого «недбайливого» водія. Так, водій маршрутки Балта – Котовськ, який виявив людяність і, враховуючи, що людям на візках часто доводиться їздити цим маршрутом, зняв сидіння, щоб звільнити місце для інвалідного візка, був оштрафований на 1200 грн керівником Одеського обласного управління Державтоінспекції незважаючи на всі пояснення і мотивацію.

По шляху проходження автобусів Одеса – Балта, Котовськ – Миколаїв немає жодного туалету, обладнаного для людей з обмеженими фізичними можливостями. Згідно з Конвенцією ООН з прав інвалідів, держава повинна боротися з усіма традиціями і практикою, які допускають дискримінацію щодо осіб з обмеженими фізичними можливостями. Дуже хочеться сподіватися, що у нашій державі, яка думає про перспективу членства у Євросоюзі, не порушуватимуться закони, і люди з інвалідністю перестануть доводити, що можуть бути рівними серед рівних! Живучи в одному суспільстві, виходьмо за обрії свого вузького повсякденного кругозору і живімо в одному світі!!!