Минуло вже чотири місяці після пекельної ночі 12 вересня, але село Красне ще не відійшло від пережитого. Люди все так само в чіпкому полоні страху – а раптом лихо повториться? Свої побоювання мені висловлювали навіть мешканці тих вулиць, будинки яких не були підтоплені. А що вже казати про потерпілих із таких вулиць, як Лугова, яка першою прийняла на себе удар водної стихії, Добровольска, Польова?.. Вода, шаленіючи, вимивала з сараїв оскаженілу від страху птицю, кролів, вулики з бджолами, заливала будинки.
– Таке було враження, мовби кінець світу настав, – згадує Марія Куру.
Можна уявити її стан, коли вона, неспроможна винести 95-річного прикутого до ліжка батька, вже по пояс у воді, оступившись і зламавши ногу, вибиралася із затопленого будинку по бодай якусь поміч.
Сільський голова Ольга Младинова металася по селу в пошуках гумового човна. Такий човен знайшовся. На ньому й доставили безпомічних старих із вулиці Лугової в безпечне місце. Екскаваторник Володимир Іваницький, будинок якого був теж затоплений, вивозив людей на трасу в ковші.
Велика вода так підмила залізничне полотно, що під рейками, які мовби зависли в повітрі, утворювалися порожнини. Вода й у день мого нещодавнього приїзду до села ще повністю тут не зійшла. По суті, наслідки повені відчуваються в кожному будинку незалежно від того, був він підтоплений чи ні. У Красному взагалі дуже близькі, чи не впритул до поверхні, ґрунтові води. У розташованому в низині будинку матері п’ятьох дітей Ольги Бойко підлога мокра в будь-яку пору року! Як же ростити в ньому дітей здоровими?..
Кажуть, років із 40 тому Красне вже пережило велику повінь, але без руйнувань. Тоді ж міцний на ту пору радгосп зробив захисний гребінь насипу, убезпечивши городи й будинки західної частини села від вод, що стікають зі схилів. І багато років люди були спокійні. Але згодом насип розрівняли, проігнорувавши, можна сказати, стратегічне його призначення. А відновити її зараз, при всій актуальності проблеми, самій-одній сільській раді не до снаги. Настільки ж непередбачливим, вважають краснянці, було й закриття старого мосту при будівництві нового – на трасі з Тарутиного на Одесу. Бо в дні вересневої стихії старий міст укупі з новим допоміг би воді відійти значно швидше, і дорога не перетворилася б на дамбу.
Схоже, фахівці чи то не знали, чи то не враховували специфічну особливість Красного, що розташувалося мовби в лоні двох долин, а отже, зазнає загрози затоплення. Інакше б вони не укладали дренажні труби діаметром лише 60 см. Хіба могли вони забезпечити безперешкодну прохідність такого потужного обсягу стрімкої води? Ольга – будівельниця за професією – тоді на свій страх і ризик розпорядилася зривати мости, розкривати в найкритичніших місцях асфальтові дороги. І люди, довірившись рішенню свого сільського голови, кайлами, кирками, лопатами й сокирами під безугавною зливою вгризалися у твердий ґрунт. Не зробили б вони тоді цього, будинки були б затоплені всі.
Будівництво семи додаткових мостів поруч із наявними розпочали відразу після стихії. Тепер, володіючи ситуацією, знаючи, де й куди вода піде, визначити місце майбутніх мостів набагато простіше. Добули й труби надійного діаметру – 1,2 метра. Будують самотужки. Крани, екскаватор винаймають. А гроші на будівництво збирали всією громадою – по 50 грн зі двору. Деякі здавали й більше. Але першою свій внесок зробила, що особливо всіх зворушило, найнезаможніша родина Ольги та Юрія Банарів, яка виховує чотирьох дітей.
Уже зараз видно, що зі своїм завданням – побудувати допоміжні мости всередині села – сільська рада впорається вже скоро. А от подібної динаміки у відновленні дренажної системи за його межами поки що не спостерігається, попри багаторазові звертання вище. Ольга цим дуже стурбована.
– Ми ж, – каже, – як на пороховій бочці.
Цю фразу я того дня чула не тільки від сільського голови. Дуже сильні побоювання людей: повториться подібне ще раз – і промоклі наскрізь їхні будинки заваляться. Ми заходили до деяких і бачили провалені підлоги, тріщини, обсипану штукатурку. У саманному будинку Марії Чаусової з її двома дітьми й мамою-пенсіонеркою жити явно вже не можна. Та й сарай, літня кухня напівзруйнувалися.
Завданий стихією збиток сільська комісія прорахувала дуже об’єктивно. Це відзначила навіть центральна комісія – з Рахункової палати України. Загальна сума вилилася, без урахування доріг і потерпілих під натиском вітру та зливи дахів школи й Будинку культури, в 1 млн 200 тис. гривень. З держбюджету на компенсацію загубленого майна виділено 300 тис. грн. Їх уже одержали. Дві родини, будинки яких напівзруйнувалися, – по 50 тис. грн і по 5 тис. грн на кожного їхнього члена. Іншим потерпілим – по 3 тис. грн. Саме із цим багато хто і не згоден. Бо, на їхню думку, зрівняли всіх: тих, у кого збиток за вже непридатними дорогими меблями, електропобутовою технікою склав 100 тис. грн, і тих, у кого він недотягнув і до 10 тис. грн. Але в першому випадку людина одержала 3 тис. гривень, оскільки в будинку живе сама, а в другому – 15 тис. грн, бо членів родини п’ять. Младинова до певної міри з таким невдоволенням теж згодна, хоча й винуватити зараз начебто нікого.
– Просто ніхто до ладу не знав, – говорить керівник громади, – із чого обчислюватиметься сума відшкодування збитку.
Стихія, як не жорстоко це звучить на тлі гір загиблої птиці, непридатного людського майна, потерпілих приватних будинків, дала свої уроки. Та ніч показала, який мізерно малий – лише 500 грн – резервний фонд сільського бюджету: саме на 50 літрів соляри для розчищення доріг, якщо замете. І Младинова тепер проситиме депутатів збільшити його бодай до 2-3 тисяч гривень. Треба мати дизель-генератор для автономного подавання світла, сирену, рупор.
Непросто завершився для Ольги третій рік її керівництва сільською радою. Але вона – оптимістка. Сподівається виконати, можливо, найголовніше завдання своєї передвиборної програми – газифікування села. Багато що для того вже зроблено. Є проекти, техумови, навіть підрядник. Усе впирається у фінансування. Стихія, вважає Младинова, – це лихо, але не горе. Головне – що всі залишилися живі.
Вона зі вдячністю назвала десятки імен людей, які не полишили краснянців на самоті з їхнім лихом. І між таких – керівників Тарутинського району, компанії «Агропрайм Холдинг», компресорної станції, безстрашних бійців Держслужби з надзвичайних ситуацій, усіх, хто допоміг продуктами, грішми, одягом. Але насамперед – своїх односельців, які не піддалися паніці.
