З талановитим хірургом, мудрим керівником, головлікарем Ананьївського району Анатолієм Койчевим я зустрівся напередодні його 60-річчя, яке він відсвяткував 30 травня.
– Анатолію Степановичу, чи не було за час роботи в Ананьєві бажання та пропозицій перемінити провінційну лікарню на, скажімо, престижний медичний центр?
– Після інтернатури мене залишали у 5-й міській лікарні. У хірургічному відділенні був професор Желєзний, який запропонував мені залишитися в аспірантурі, зайнятися наукою. Але доводи тодішнього завідувача хірургічного відділення нашої лікарні Володимира Івановича Десятського (Царство йому Небесне) здалися мені переконливішими.
– Які у Вас почуття до прооперованого: жалість, співчуття, чи тут, як то кажуть, без сантиментів?
– Операція – це, скажімо так, механічна частина роботи, найголовніше – виходити хворого. Ось тут і з’являється почуття великої відповідальності, яке не дає тобі сидіти на одному місці та спати спокійно. Ти весь час із хворим. І от коли він починає підводитися, ходити, ти зазнаєш величезного задоволення.
– Пам’ятаєте свою першу операцію?
– Так, це було на п’ятому курсі, і це був апендицит. Мені асистував дуже хороший лікар Рапопорт. 5-та лікарня була ургентною по сімох районах області, за ніч виконували по 15 – 20 операцій. Старші колеги побачили в мені задатки хірурга й довірили студентові самостійну операцію. Після неї пацієнт швидко одужав, чому я був невимовно радий.
– У яку мить Ви відчули, що можете бути не тільки успішним хірургом, але й не менш талановитим керівником? Чи довго Вас просили стати головлікарем?
– Досить довго. Місяців три, мабуть. Деякий досвід уже був: у молодості я був старостою групи та старостою студентського гуртожитку, в армії теж – на командних посадах. Зізнаюся, перші тижні було бажання покинути все до біса і зайнятися справою, якої вчився. Але згодом усе це захопило, тим більше що повністю я не відійшов від лікарської практики. Ось уже 10 років на цій посаді.
– Мріяли стати лікарем ще в дитинстві?
– Коли я навчався у 8 класі, у мене помер дідусь, у нього був онкологічний діагноз. Він був для мене дуже близькою людиною, ідеалом справжнього чоловіка – доброго й мудрого. Саме тоді я й вирішив, що неодмінно стану лікарем, і конкретно – хірургом.
– Думаєте про трудову династію?
– Поки що в медицині тільки син. Дочка займається приватним бізнесом. Тепер надії на онучку: може, вона стане ще однією ланкою в династії Койчевих.
– Чи розмовляєте Ви вдома про справи лікарняні?
– Так. Як я вже казав, головне в хірургії – виходити хворого. А моя дружина Ніна Миколаївна – досвідчений і кваліфікований терапевт, і її поради стосовно відновних процесів для мене дуже важливі.
– Ви щаслива людина?
– Так! Щасливий тим, що допомагаю людям, що у мене прекрасні діти, чудова дружина, красуня-онучка. І все це дає мені сили працювати та бажання жити.
– І все-таки. Якби була можливість почати все спочатку, Ваш життєвий шлях дуже змінився б? Чого б не повторили?
– Повірте, нічого не змінював би, навіть із тими помилками, які в мене, як, втім, і у всіх, безсумнівно були. Я от зараз аналізую й дедалі більше стверджуюся на думці: навіщо змінювати життя, якщо воно у тебе вдалося? Усього, про що мріяв на початку шляху, я домігся.
– Отже, про офіційну пенсію поки що не думаєте?
– (Сміється.) Вона, на жаль, прийшла, але йти на абсолютний спокій Койчеви поки що не збираються.
