Про іншу цивілізацію

Що краще – стати аграрним придатком цивілізованого світу чи далі бути аграрним придатком, але вже сировинного придатку все того ж цивілізованого світу? Здавалося б, дитяче питання. Але вже третє десятиліття найбільші уми та найдовші язики трудяться над його загадкою. І все більше її заплутують. Тим часом нагромадилася чимало суперечностей – базових і не базових. Я гадаю, що суперечність між цивілізаціями іменується базовою, якщо вона:

– визначає різницю у способі встановлення соціальної справедливості;

– встановлює розбіжності в організаційних формах, у яких існує розподіл сукупного національного продукту;

– регулює відносини між громадянином і державою, за якими в режимі нормального функціонування вибудовується моральний статус кожного члена кожного конкретного суспільства.

Базові суперечності між країнами можуть накопичуватися століттями. Вони можуть впливати на розвиток цих країн, але можуть бути і системними умовами такого розвитку. Очевидно, що ці суперечності призводять до асиметрії. Одна цивілізація поглинає іншу, у чомусь зливаючись із нею. Інша – навпаки, оберігає себе до кращих часів, виторговуючи у процесі свого розвитку та порятунку мовби цілком безпечні для поглинача культурно­етнографічні локуси («товариш Вовк знає, кого їсти»). Одні країни втрачають зовнішні ознаки державності, але століттями зберігають розбіжності цивілізаційного порядку. Інші, навпаки, посилено розвивають ресурсну інфраструктуру, підминаючи або ігноруючи цивілізаційні суперечності, що нагромадилися в надрах цієї наживо зшитої геополітичної скатертини. Марно при цьому сподіваючись на те, що переможця судити буде нікому.

У період безоглядної експансії (що більше, то краще) така цивілізація заміщає своїм власним історичним міфом історичну міфологію провінції або колонії. Часто – поблажливо поглинає її, запозичаючи й асимілюючи усе, що погано лежить. Або те, що добре перекладається. Іноді – зовсім витісняє її з економічної або з військово­політичної реальності. Витісняє в культуру, витісняє у фольклор, іноді – заміщаючи її й там, залишаючи лише стійку тінь генетичних особливостей психіки, що зберігається під таємничими кодами так званого національного характеру.

Але не вічна імперська світоглядна брила. Світ змінюється, і покірна художньо­орнаментна глушина раптом закипає бурхливим і погано регульованим іззовні збуренням самоідентичності. Або потоптаної гідності, про наявність якої столичні сноби нічого, крім анекдотів про акцент, пригадати не можуть. Для метрополії це нерідко лише черговий шторм у склянці води. Нових засобів для його умиротворення зазвичай не шукають – п’ята колона і термінова допомога братам чи по крові, чи по вірі, чи по одноразовому вживанню, що втрапили в біду, – байдуже. У підсумку продуктивного контакту з лікуючим лікарем останній занедужує безнадійно, а другий (хворий тобто) – завзято не бажає видужувати. Для колишньої провінції це унікальний шанс не канути в безодню позачасся, не закрутитися у вирі глобальних процесів. І ствердитися, беручи енергію такого самоствердження з вивільнюваного енергопотоку, з ресурсного еквівалента напіврозпаду імперії. Цивілізаційна криза є глобальною, але її прояви дуже нерівномірні. Її динаміка захоплює малі та чималі геополітичні локуси. І тоді валяться межі дозволеного, що досі здавалися непорушними, змітаються прикордонні зони і горять на площах книжки про вічну та тривку дружбу братерських народів.

Судячи з того, як відреагував на останні прояви братерської дружби довколишній світ, до інших цивілізацій, крім РФ, себе віднесли поки що тільки Північна Корея, Сирія (гадаю, що не щиро) і Венесуела. Про квітучий Буркіна­Фасо, братерський Гондурас, дружню Гвінею­Бісау і вільну Придністровську республіку я ще не знаю. Але сподіваюся на краще.

У нинішніх російських ЗМІ Україні та її культурно­історичній міфології приділяється набагато більше уваги, ніж аналогічним матеріалам російського тематичного напряму. Набагато – це в рази. Продукти московського агітпропу не грішать розмаїтістю. Навіть якщо на телевізійне шоу і буває запрошений, умовно кажучи, відносно об’єктивний дослідник або аналітик (об’єктивний у тому сенсі, що має професійні установки та навички, які не дозволяють йому провалитися в геть уже примітивне огудження об’єкта, а ніяк не в тому сенсі, що це позиціонер, принципово вірний історичним фактам, які стосуються цього об’єкта), то йому просто не дають можливості висловитися. Вживаються відомі логічні прийоми на кшталт підміни підстави дискусії, перехід на обговорення особи або навіть зовнішності опонента.

Якщо ж у російському ефірі з’явля­ється який­небудь «народний» полководець аж із самого Лисичанська або Горлівки, самозваний донецький чиновник від кремлівського проекту «Новоросія» або явно проросійський український політик (рівня
М. Левченка або О. Бондаренко) – йому готова роль акомпаніатора, що підтакує. А якщо не підтакувати (як це, наприклад, спробував робити публіцист О. Бузина в компанії друзів і спільників В. Соловйова), ліміт поваги до точки зору, відмінної від... виявляється вичерпаним буквально на старті дискусії. І тоді авторитетним підтакувачем не гребує стати, вже й геть із безглуздим виглядом у компанії одіозних
К. Затуліна і О. Проханова, видатний діяч культури, – скажімо, відомий кінорежисер К. Шахназаров (Н. Михалкова чур, не згадувати!). Із цієї причини я не хотів би виражати тут ще одну концептуальну версію. У цьому разі читати її будуть тільки ті, хто заздалегідь із нею згоден. Концептуалізація в суперечці, що носить культурно­історичні контексти, взагалі є, на мій погляд, великий гріх. На зразок підтасовки в картових іграх. Береш у роботу факти, що відповідають концепції, – це перша частина програми. І не береш – не відповідні. Це – друга й остання. Хочу відзначити, що крайнощі, які спостерігаються тут, як то кажуть, «сходяться» – як за якістю, так і за технікою аргументації. Варто одному коментаторові або інтерпретатору історії України запропонувати:

– версію про найчисленнішу та найбоєздатнішу армію Європи середини XVІІ століття;

– міф про культурно­історичну (гігієнічну зокрема) місію королеви Франції Анни, дочки «тестя всієї Європи» київського князя Ярослава Мудрого;

– фантом обгону всієї сучасної їй світової юриспруденції у виконанні конституції Пилипа Орлика, як відразу по московських телеканалах у прайм­тайм на світ божий являється дивакуватий одеський ерудит напереваги:

– із тезою про Україну як про проект австрійського генштабу;

– із трактатом про всесвітню «жидобендерівську» (sіc!) змову;

– із фантазією про етимологію слова «окраїна» – що так химерно і так бездоказово розгубила всі смисли та значення між невживанням словосполучення «в Україні» і принциповим зловживанням словосполучення «на Русі».

Чергова запекла спроба сучасної України вирватися із «царства необхідності до царства свободи» (К. Маркс) розглядається нині чинними військовиками, економістами та політиками не тільки по­різному, але мовби ще й поза контекстом цивілізаційного протистояння. У цього є, на мій погляд, причина, досить образлива для імперії, що розвалюється. Єдиний військово­політичний, правовий і економічний простір Росії та СРСР дозволяв завжди, навіть напередодні афганського краху, усе ще чіплятися за міф про «нову спільноту – радянський народ» (Л.І. Брежнєв). Прояв же після серпня 1991 року в «далекому» і, що особливо тривожно, «ближньому» зарубіжжі рішучості, жертовності й навіть масового героїзму у людей різних культур і різних віросповідань у їхньому прагненні вирватися з обійм «старшого брата» не залишав жодних ілюзій щодо того, що марксистська модель соціальної організації нежиттєздатна. 

Вибір «третього шляху», конструювання «руського світу», розгадка особливого «генетичного коду», що дозволяє десантувати «ввічливих людей» із заблудлих військових підрозділів і відправляти їх до сусідів без запрошення, але з важким озброєнням, купленим у магазині неподалік, – усе це явища з розряду фантомних турбот і фантомних радостей. У кареті минулого, в якій, як заповідав великий Ленін, далеко не поїдеш, умістилася вся зрежисована ним грандіозна постановка. Весь геополітичний і цивілізаційний конфуз сьогодення полягає в тому, що мумія фараона давно згнила. І спогляданню трудящих не підлягає більше. Як вважає М. Жванецький, «дам просим не смотреть, а дать проследовать». Піраміда, що зберігає цю мумію у своїх надрах, хоч і хилитається, але все ще стоїть. А поки це так, незрозумілими залишаються два фундаментальні питання.

Перше – заради якої соціально­економічної моделі вся ця конструкція все ще існує?

Друге – як мусить світ цивілізований реагувати на це диво світу? Чекати, коли розвалиться від внутрішніх суперечностей, ховаючи під своїми руїнами планету Земля, чи домовитися про умови та норми утилізації продуктів цього невдалого експерименту?

Домовлятися, на жаль, доведеться все з тим же караулом, який... ну, вже дуже втомився. Відповіді типу «зато раньше нас весь мир боялся» або «зато крым – наш», властиво, не приймаються. «Зате» – це за що? За те, що кібернетика – все ще публічна дівка імперіалізму? Чи за те, що Інтернет – найзлочинніший винахід ЦРУ? А, зрозуміло, – за те, щоб російський парламент звався Державною Думою і був не місцем для дискусій, а місцем для чогось іншого...

Є ще один невтішний висновок зі сформованої геополітичної диспозиції. Колишня супердержава швидко котиться до розгадки свого таємничого генокоду. Виглядає він конспективно так: «Терпіть і утримуйте нас, причім на наших умовах, інакше ми розтрощимо вас. Нам втрачати нічого – причім дедалі більше нічого». Як підсумок змагання двох систем – пошук, знаходження та виправдання «третього шляху». Який, хоча й на іншому рівні, обмежується найпростішим формулюванням рекетира – «ділитися треба». Саме воно претендує на роль спільного знаменника історичної ролі Росії протягом кількох століть і цілком кореспондується зі змістом відомої статті Ф. Енгельса «Зовнішня політика російського царату». На цьому тлі газовий шантаж, гібридизація військових конфліктів із різними сюжетами втручання­невтручання в різних регіонах, балансування на межі прямої військової інтервенції, чотири (поки що чотири) гуманітарні конвої, примус до дружби та принизливої співпраці з агресором, фактичне застосування геополітичної доктрини Л.Д. Троцького («ані миру, ані війни») – все це сьогодні виглядає ланками одного ланцюга. Вириватися з цього ланцюга людство взагалі, і Східна Європа зокрема, почало не вчора. І закінчить не завтра. У Польщі, у Фінляндії, у Чехословаччини, Угорщини, навіть у Східної Німеччини та В’єтнаму – вийшло. Вийде і в України...

Міфи про євроінтеграцію

та мораль

У дискусіях про моральний бік євроінтеграції помітна асиметричність у постановці акцентів. Високоморальний, але бідний Митний союз, геть позбавлений якого б там не було змісту без участі атакованої України, – з одного боку. Розтлінний Захід, що скуштував забороненого плоду від древа «Сполучених Штатів Європи» (неможливість яких так «прозірливо» декларував В.І. Ленін) – з іншого. Співвідношення можливостей – один до десяти, за найскромнішими підрахунками. Що тут вдієш, якщо не дружить планова економіка з ринковою мораллю? Якось так вийшло – хоч обмежений контингент уводь...

Усі заклинання та міркування про терпимість і нетерпимість до деяких меншин у виконанні депутатки Держдуми РФ Мізуліної допевна поглинули або затьмарили собою вельми складну тему кроскультурних процесів. Тему, що значно перевищує безсумнівну значущість гендерної проблематики. При всій терпимості автора до неї. Отож, дорога до цієї самої євроінтеграції буяє труднощами та підводними каменями. Ці труднощі мають складні «популятивні» (Г.П. Щедровицький) ознаки. Ані економіка, ані психологія, ані навіть право, як види спеціальної соціальної практики, жодним чином не намагалися зупинити або перенаправити у причинно­наслідковий контест увесь цей потік популістського святенництва, крикливства і спекулятивного моралізування. Що дало в руки супротивникам просування до ЄС буцімто неубиванні козирі в боротьбі проти «Гейропи». Хоча саме в питаннях, пов’язаних із традиційно сімейними цінностями та молодіжною політикою, соціально­демографічні показники, досягнуті за 10 років членства в ЄС тією же Литвою, вражають набагато більше, ніж, наприклад, російські показники за час шаманських камлань із приводу Митного союзу. Та й українські теж.

Коли після української помаранчевої революції 2004 року в уряді Ю. Тимошенко був призначений спеціальний віце­прем’єр із питань євроінтеграції Олег Рибачук, вважалося, що тепер­то вже віз євроінтеграції точно зрушить із місця. Виявилося, що це вимагає грошей. Яких немає. Виявилося, що це вимагає адекватних до цієї теми наукових і управлінських інституцій. Інструментів і технологій, яких теж немає. І, нарешті, це вимагає появи відповідальних виконавців. Тобто людей «наскрізної дії», здатних бачити весь процес, а не тільки етапи здавання звітності (що зводиться до пояснень причин пере­недо­виконання), і умови його протікання. Які теж традиційно не виконуються з причин, що не залежать від нас...

Виконувати серйозну євроінтеграційну роботу, водночас доводячи всім «нашим партнерам» її необхідність, несуперечність і неантиімперську спрямованість, при цьому не маючи ані адекватних кадрів, ані сучасного інструментарію, ані ефективних інституцій, – задача багато в чому нерозв’язанна. А процес уже запущений, пара йде в гудок, колеса крутяться на місці, рейки не прокладені, оскільки досі не уніфікована ширина колії, а на розміри насипу усе ще не прибула рознарядка...

Перше і найважче усвідомлюване відкриття, що очікує нас на шляху до ЄС, полягає ось у чому. Як, яким чином організація, що складається з держав із ефективною економікою, може бути вкрай зацікавлена у своєму системному розширенні за рахунок країн із економікою й організацією праці, успадкованою від часів «розвинутого соціалізму»? А ніяк.

Вона, така організація, просто не існує. Бо існувати не може. У принципі.

Друге відкриття. Справа в тому, що пострадянська пропаганда надійно привчила нас до того, що все, що робиться на Заході, тією чи іншою мірою вершиться з негативною орієнтацією на нас. Тобто – на наше руйнування, на внутрішню деструкцію, на конфлікт поколінь, на ідеологічне проникнення, на ціннісний дефолт, на залучення і наше просування в напрямі якомога дальшому від Росії, від «третього шляху», від «руського світу» та від інших міфів, продиктованих особливими і загадковими властивостями генетичного коду. Уже заявленого привселюдно як такий, що існує. Тут тривала самоізоляція, часи «залізної завіси» та прихований вплив глобальних процесів, що постійно провокують процеси інтеграційні, привели нас, колишніх радянських громадян, до певних моральних установок. Ми психологічно готові прийняти все що завгодно. Але крім того, що все, що «вони» роблять у межах ЄС, вони роблять для себе. ДЛЯ СЕБЕ – і точка.

Третє наше відкриття носить начебто нормативне, технологічно зрозуміле призначення. Якщо ЄС – не організація, то що це? І навіщо, ризикуючи розгнівати родича, що остаточно сказився, вступати в те, чого немає? Йому, бач, по всьому материку перспективний modus vіvendі на трьох улаштувати немає з ким, а ми тут інтегруватися зібралися! Якось це не по­російськи виходить... Відповідь несподівана. ЄС – це лише система взаємних зобов’язань, стандарт внутріш­ньо­го та зовнішнього економічного поводження. З поступовим і докладно обговорюваним входженням учасників у розуміння та в опрацьовування взаємності дії цих стандартів. При їх неухильному та добре перевірюваному виконанні. З подальшим нагромадженням капіталу взаємної довіри й досвіду виконання спільних проектів. Досвіду, що має економічно­правовий смисл і містить явну геополітичну перспективу. Постійні й тимчасові комісії ЄС, експертні групи ЄС, посольства та міністерства ЄС, Європарламент – усе це складна ієрархія відносно незалежних організаційних форм. Але забезпечують ці оргформи в міру активний процес євроінтеграції одних суб’єктів і, тим самим, по можливості пасивний процес євроізоляції інших.

Варто розглядати всю стратегію розвитку ЄС і його роботу з новими членами як добре продуманий процес колективної безпеки, у якому суто зовнішньополітичні резони присутні в найостаннішу чергу. Або взагалі не присутні.

Експерти і чиновники ЄС відзначають у ньому дію ще й багатьох неписаних правил, які дозволяють поступальний процес взаємного розвитку країн Євросоюзу спрямувати передусім на постійне посилення економічних можливостей співтовариства.