Тема номер один по всіх усюдах: підсумки зустрічі в Мінську. А чому вони взагалі відбулися, ці тяжкі переговори?
З нашою країною все ясно. Війна не потрібна переважній більшості українців. Сподіваюся, що політикам і олігархам вона теж завдає більше збитків, ніж приносить дивідендів. Мільйони, що розпихаються по кишенях обраних, дуже люблять тишу, а не вибухи снарядів і ракет.
Стара молодичка Європа боїться, що вогонь війни почне присмажувати їй східний бік. І дуже вже хочеться високоповажним євробуржуа, жадібним, скупим, зняти санкції з Росії. Аж кортить. Але зробити такий очевидний подарунок агресорові незручно. Не зрозуміють і в себе вдома, і у Вашингтоні. Треба діяти поступово. Тому Меркель і Олланд наполегливо підштовхували під ліктики двох президентів. Мовляв, домовляйтеся, ну ж бо, а якщо ні…
Вашингтон, звинувачуваний Москвою в безоглядній підтримці Києва, насправді також не зацікавлений у новому спалаху. Адже тоді доведеться переходити від санкцій і грізних заяв до конкретних дій. Зокрема, постачань зброї. До чого це призведе – не вгадаєш.
Оцінюючи роль США в конфлікті, скажу так. Не було б Америки – мабуть, не було б війни. Але, водночас, не було б Америки – фронт зараз проходив би не по Донбасу, а по Дніпру.
А навіщо переговори панові Путіну? Адже війна погіршує й без того тяжку соціально-економічну ситуацію в Україні, а отже, виснажує сили проєвропейської владної еліти. Здавалося б, сиди за кремлівською стіною та потирай руки: особистий рейтинг до небес, найманців, солдатів і танків у Росії море, не втомишся воювати.
Але все-таки він поїхав до Мінська. На мій погляд, на те є низка причин. Виділю основні.
Причина перша.
«Іскандери» давно вже не сміються
Гомеричний регіт російського політикуму після запровадження перших європейських і американських рестрикцій минулої весни під кінець року змінився заклопотаністю.
Якщо вже сам ВВП на нещодавній зустрічі з профспілковиками сказав про «певний негативний вплив санкцій», отже, діло кепське. Авжеж: втеча капіталу з країни, за даними Банку Росії, торік сягнула нечуваної доти суми 150 із лишком мільярдів доларів. Рейтинги РФ упали, відлякуючи потенційних позикодавців. Відповідальні чиновники Мінфіну сусідньої країни скорботно розповіли: втрати федерального бюджету від падіння цін на нафту складуть від 2 до 3 трильйонів рублів.
А як потішалися московські ЗМІ над Бараком Обамою, що здійснив наприкінці березня візит до Саудівської Аравії, як смакували його «нікчемні результати»! Тільки от після цього нафта, від вартості якої залежить і ціна російського газу, стрімко подешевшала (барель марки Brent із 116 доларів навесні «упав» до 56 узимку). Антиросійська змова Вашингтона й Ер-Ріяда? Побійтеся бога, проста випадковість!
Добре сміється той… Ну, ви розумієте.
Робити вигляд, що «я не я, й коняка не моя», Путін уже не міг. Нові серйозні санкції неминуче призвели б до чергового витка нервозності на фінансовому ринку Російської Федерації. А це – курсова лихоманка рубля, паніка іноземних інвесторів і прочая, і прочая.
Довелося летіти до Мінська.
Причина друга.
Ліки від розладу
Коли керівництво нашої країни оголосило про рішення припинити соцвиплати в захоплених терористами районах Донбасу, реакцію Москви й маріонеткових режимів можна було охарактеризувати так: політична діарея.
Розрахунок В. Путіна був простий. Жаліслива Україна буде, як і раніше, – немов і немає ніякої війни! – фінансувати потреби всіх жителів Донеччини й Луганщини. Тим часом російські офіцери спокійно й далі вишколюватимуть «армію Новоросії» і готуватимуть її до захоплень мирних територій нашої країни (такої мети маріонеткові отамани-правителі ніколи й не приховували).
Упевнений, рішення закрити фінансовий кран далося П. Порошенкові й А. Яценюкові непросто. Гради критичних стріл, багато в чому слушних, затулили небо.
Шкода, дуже шкода людей, що залишилися без пенсій. Шкода навіть тих, хто навесні дико репетував на площах: «Путін, введи війська!», а тепер нахабно вимагає від України, ними ж проклятої, грошей. Очевидно, забули, небораки, уроки історії: що то є в час міжусобиці кликати собі на поміч орду?.. І чим це все скінчається…
Шкода й тих, хто висиджував і вичікував, мовляв, нехай бешкетують горлопани-сепаратисти, може, і в нас будуть пенсії, як у Росії.
І ось розплата…
Втім, у рішення цього була своя логіка.
По-перше, після запанування анархії й хаосу в заколотному регіоні, після нападів на інкасаторів і грабежів банківських установ ніхто не давав і не дасть гарантій безпечної доставки, зберігання й видачі коштів. По-друге, так званий пенсійний туризм не міг забезпечити всіх необхідною допомогою.
І, по-третє, такий хід, що переклав вагу виплат на плечі самозванців (читай – Кремля), різко підвищив градус соціальної напруги за лінією фронту. А без надійного тилу вдалого наступу не буде, як говорить військова історія.
Тому й так лютували російські дипломати. Тому Путін наполягає на «відновленні економічних зв'язків» окупованих територій з рештою України. Йому потрібно за чужий рахунок нагодувати три з лишком мільйони чоловік, щоб без перешкод готувати нову масштабну атаку.
Але Глава нашої держави вже заявив: «Соцвиплати – тільки після законних місцевих виборів і відновлення державного суверенітету на Донбасі!»
Причина третя.
«Бог війни» і добровольці
Артилерія в сучасних війнах відіграє найважливішу роль. Вивчивши відкриті джерела, зокрема висловлювання сепаратистів у соцмережах, можна зробити висновок: провал січневого наступу бойовиків на Дебальцеве багато в чому пояснюється хорошою роботою нашого «бога війни». Отже, що має вчинити ворог? Правильно – змусити українську артилерію замовчати.
Ось чому Кремль так наполягав на відведенні важкого озброєння, зокрема гармат і реактивних систем залпового вогню, на десятки кілометрів від лінії фронту!
А тепер, увага, питання: як ви думаєте, що почнеться під Дебальцевим, у Щасті й Маріуполі, коли – точніше, якщо – наші гарматники і ракетники відійдуть, відповідно до так званого Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод?
Ну а з добровольцями ще простіше. При всій неоднозначності цього руху, при всіх його проблемах, очевидно: батальйони з відчайдушною хоробрістю б’ються в найнебезпечніших місцях пліч-о-пліч із ЗСУ. Добровольці вмотивованіші, менше скуті бюрократичною рутиною, а отже, мобільніші та кмітливіші в навчанні. Зрозуміло, що Москва вимагає їх розпуску.
Реалізація щойно підписаних у столиці Білорусі документів викликає великі сумніви навіть у тих, хто поставив на них підпис. Без відновлення Україною контролю над кордоном безглуздо говорити про якесь урегулювання, що й відзначив у своєму коментарі Президент Порошенко. А пан Путін ніколи добровільно на це не піде. Адже якщо висохне потік російських бойовиків і солдатів, озброєння, набоїв і снарядів, то й воювати буде нічим. Та й навіщо?
Люди хочуть миру. І я на нього сподіваюся. Навіть усупереч логіці.
А ви як, читачу? Не бажаєте, щоб до вас у село або місто вдерлися на танках вояки з Чечні й Сибіру – захисники «русского мира»? Пострілів і вибухів не хочете? Тоді цінуйте чисте небо над головою; раз самі не воюєте, допомагайте армії; не допомагаєте – то бодай не плюйте в спину тим, хто стримує цю орду на сході. Стримує заради вашого спокійного життя.
Якщо ж хочете… Тоді ви помилилися країною.
