Важко сказати, з чого починаються історії людей, які звертаються до БФ Віктора Баранського по соціально-юридичну допомогу: з тяжкого дитинства, безвідповідальності батьків, виснажливої праці за копійки, сліз, безправ'я чи світлої надії на щасливе майбутнє. Сьогодні, коли люди зневірилися в тому, що можна змінити своє життя на краще, домогтися справедливості, ми хочемо поділитися історіями перемог звичайних людей над безвихідністю.
Історія перша. «Іммігранти мимоволі». Десятирічну Надю Чоботову мама привезла з Молдови до України 1997 року. Дівчинка закінчила Овідіопольську середню школу, а мама ані собі документи не оформила, ані паспорт дочки.
Згодом Надя народила двох дочок. Свідоцтва про народження одержати не змогла, адже перебувала на території України незаконно. Батько дітей брати участь у їх вихованні та забезпеченні відмовився. Спасибі соціальним службам – зробили свідоцтва про народження дітям, щоб ті могли навчатися у школі. Тільки ані соціальні виплати самотній матері, ані допомогу за інвалідністю молодшій дочці, яка не встає з інвалідного крісла, жодне управління соціального захисту без документів матері оформити не має права. А годувати дітей потрібно щодня…
Надя багато й важко працювала в теплицях, брала дітей із собою, щоб і навчалися, і допомагали, і не залишалися самі вдома. Тинялася по найманих оселях, у яких не було газу, води – і це із хворою дочкою, яка потребує постійного догляду.
Надії та її дівчаткам у БФ Віктора Баранського запропонували взяти участь у проекті «Будиночок у селі», який створено для соціальної адаптації бездомних родин. Тепер вони живуть в Андріїво-Іванівці. Надя нині перебуває на території України на законних підставах – із Києва отримано відповідний дозвіл. Подано документи на підтвердження українського громадянства для її дітей. Благодійний фонд «Майбутнє» («Будинок з ангелом») чекає Світланку на повторний курс реабілітації наприкінці березня.
Історія друга. «Прописка в рідному домі». Під час однієї з зустрічей із жителями Комінтернівського району до Віктора Баранського підійшов стривожений молодий чоловік, Сергій. Він розповів, що живе з двома молодшими братами в будинку, де вони народилися й виросли, але не мають жодних прав на це житло. Будинок одержувала покійна бабуся за тяжку працю в радгоспі – таку низькооплачувану, що не змогла оформити його у власність. Багато ходила по різних інстанціях із проханням прописати онуків у себе, але не змогла цього добитися. Щоб після трагічної смерті матері оформити опіку над братами, Сергієві довелося встати на облік в Одеському обласному центрі обліку бездомних громадян і зареєструватися за юридичною адресою цієї установи. 26 січня Олександрівська сільрада видала родині ордер. Подано заяву про документування паспортом громадянина України середнього брата, Владислава. Після оформлення документа, що посвідчує особу, всі троє братів зареєструють своє місце проживання в рідному домі. У їхніх спільних із фондом планах – приватизація й оформлення прав власності в рівних частках на кожного з братів.
Ми живемо в цьому світі так близько одне до одного, що чужий біль і лихо мають відчуватися як власні, особисті, такі, що стосуються кожного з нас. Ми, як лебеді, яких Сергій вирізає з автомобільних покришок: нехай ми не можемо злетіти в небо, але в наших силах дарувати радість і віру в добро іншим.
