Нинішня парламентсько-урядова криза досягла свого апогею 16 лютого під час голосування у Верховній Раді після звіту прем’єр-міністра А. Яценюка. При цьому основна боротьба велася у Верховній Раді, де коаліційні й опозиційні фракції настільки захопилися азартним протистоянням та змаганням за свої вузькопартійні інтереси, що вже забули про те, для чого вони прийшли в парламент, а саме – для порятунку української держави в час найтяжчих після Другої світової війни випробувань для країни, які стали наслідком російської агресії. Прикриваючись балаканиною про захист народних інтересів, вони дбали і дбають лише про свої рейтинги, виявивши абсолютне несприйняття альтернативної думки, повне небажання і нездатність домовлятися, досягати консенсусу і компромісу, усувати розбіжності в ході нормальної дискусії, без образ, таврування і голослівних взаємних звинувачень у «запроданстві та зраді».
Звісно, наполегливо працювати, не пропускати пленарних засідань, брати участь у роботі комітетів, пропонувати проекти законів, програм і реформ, аргументовано й доказово викривати недоліки функціонування різних гілок влади, брати на себе відповідальність за все, що діється в країні, набагато важче, ніж займатися дешевим піаром і популізмом та паплюженням своїх колег – учорашніх союзників і побратимів.
Проте переважна частина українських політиків, депутатів і урядовців є патріотами, порядними і висококваліфікованими спеціалістами. Якби це було не так, то ми б не мали тих, хоча поки що й невеликих, але беззаперечних успіхів у роботі команди Президента П. Порошенка, прем’єр-міністра А. Яценюка і Верховної Ради. І це дає нам надію на те, що у нас є достатній кадровий потенціал для поступального розвитку нашої держави. Але дуже важливо, щоб цей потенціал був реалізований, щоб соціальні ліфти виносили здібних, патріотичних і порядних людей на вищі щаблі української влади всіх рівнів.
Сьогодні в українській політиці ми спостерігаємо певне дежавю – все добре починається, але не дуже добре закінчується. Згадаймо, як гарно починалося президентство В. Ющенка і прем’єрство Ю. Тимошенко у першій половині 2005 року і як воно ганебно закінчилося у 2010 році, коли в результаті безкінечних чвар між ними ми втратили унікальний шанс поступального розвитку нашої держави. Якби тоді цим двом впливовим очільникам вистачило розуму і сумління домовлятися і спільно працювати для України, а не безупинно сперечатися, то В. Янукович не був би Президентом, ми б не втратили Крим і не мали б проблем із Донбасом і, можливо, були б уже і в Євросоюзі, і в НАТО.
Сьогодні із завзятістю, гідною кращого застосування, Юлія Володимирівна домагається за всяку ціну відставки свого колишнього побратима с поста прем’єр-міністра, забувши, що з грудня 2012 р. по березень 2014 р., поки вона перебувала у в’язниці, А. Яценюк був керівником фракції ВО «Батьківщина» у Верховній Раді. Сьогодні українські політики не повинні повторити те, що відбулося у 2005 році між В. Ющенком і Ю. Тимошенко.
Що сталося 16 лютого?
Але повернімося до того, що сталося 16 лютого. Напередодні цього дня інтернет ряснів заголовками: «16 лютого має стати історичним днем у Верховній Раді». Очікувалося, що в цей день уряд А. Яценюка буде відправлено у відставку, оскільки до цього практично в усіх ЗМІ прем’єр-міністра не критикували лише ледачі. При цьому постійно наголошувалося, що, згідно з різними опитуваннями, понад 70% респондентів виступали за відставку уряду А. Яценюка. Проте ще за кілька тижнів до 16 лютого деякі обізнані з особливостями українського парламентаризму аналітики вважали, що 226 голосів для відставки у парламенті не набереться.
Півгодинний звіт А. Яценюка у ВРУ 16 лютого був суто формальним, оскільки всі вже багато разів чули від нього в різних варіаціях те, що він сказав. Потім іще понад три години виступали депутати, голови парламентських комітетів і лідери фракцій, які здебільшого нещадно, подекуди істерично й образливо критикували прем’єра і уряд. На завершення «історичного засідання» Верховної Ради відбулося голосування: 247 народних депутатів визнали роботу уряду та прем’єра незадовільною, але за резолюцію про недовіру урядові голосів «чомусь» не вистачило. Відставку підтримали лише 194 депутати при потребі 226 голосів, що викликало здивування, розгубленість і обурення як у парламенті, так і по всій країні.
Таким чином, уряд А. Яценюка залишається до осені ц.р., але за умови збереження або переформатування існуючої коаліції, яка де-юре ще нібито зберігається, хоча де-факто її вже практично немає. Згідно із Законом «Про кабінет Міністрів України», за відставку уряду можна голосувати лише один раз протягом однієї сесії Верховної Ради. Друге таке голосування буде можливим лише після 2 вересня, коли почнеться друга сесія парламенту у цьому році. Юридичних підстав для проведення повторного голосування у першій сесії ВРУ за резолюцію про недовіру урядові немає. Згідно з Конституцією, у разі розпаду діючої коаліції парламенту дається один місяць для того, щоб створити нову коаліцію. Якщо ж це не вдається, Президент розпускає парламент і оголошуються позачергові парламентські вибори.
Відразу після голосування лідери фракцій «Самопомочі», РПЛ та «Батьківщини» звинуватили Президента і прем'єра у «змові з олігархами». В ефірі різних телеканалів і в соцмережах почали поширюватися різноманітні конспірологічні версії про «олігархічний переворот», про «договірняк» між прем’єром і Президентом, оскільки, мовляв, нові парламентські вибори не вигідні для них і їхніх політичних сил – НФ і БПП «Солідарність».
Лідер фракції «Опозиційного блоку» Ю. Бойко виступив з дуже дивною, на мій погляд, заявою, про те, що його фракція не голосувала у повному складі за уряд А. Яценюка, оскільки… «не хотіла брати участі у цьому спектаклі» (?). Проте, якби решта 35 депутатів фракції «О.Б.» проголосували за відставку Уряду, то для цього набралося б достатньо голосів: 194 + 35 = 229.
16 лютого в ефірі одного з телеканалів Ю. Тимошенко заявила, що народним депутатам нібито пропонували хабарі в розмірі 1 млн дол., щоб вони не голосували за відставку уряду А. Яценюка, але при цьому лідер «Батьківщини» не назвала ні прізвищ, ні обставин спроб підкупу депутатів, що робить її заяви пустопорожніми і просто «струсом повітря».
17 і 18 лютого «Самопоміч» і «Батьківщина» вийшли із коаліції. О. Ляшко заявив, що його Радикальна партія вийшла з коаліції ще 1 вересня 2015 року, проте до цього часу це не оформлено юридично згідно з Регламентом ВРУ. Пізніше, 19 лютого, в програмі «Свобода слова» на телеканалі ICTV О. Ляшко натякнув, що він не виключає повернення його фракції в коаліцію.
Одні лідери фракцій (О. Березюк, Ю. Тимошенко, Ю. Бойко) наполягають на проведенні нових парламентських виборів, інші (Ю. Луценко, О. Ляшко, М. Бурбак) виступають проти, аргументуючи це тим, що проведення парламентських виборів під час війни є вкрай небезпечним і авантюристичним. 17 лютого під час зустрічі з депутатами від партії БПП «Солідарність» Президент П. Порошенко також висловився категорично проти перевиборів і виходу його фракції з коаліції. Крім того, він сказав, що за власною ініціативою уряд А. Яценюка у відставку не відправлятиме.
Проблема в недосконалій системі
Особисто мене дивує безапеляційна і безкомпромісна вимога відставки діючого прем’єр-міністра, без конкретних пропозицій щодо когось іншого натомість. Запропонувати просто інше прізвище замало. Люди мають знати, що собою являє кандидат на пост прем’єр-міністра, який у нього досвід роботи в урядових структурах, який у нього авторитет у суспільстві, як він збирається виправляти недоліки уряду А. Яценюка, яку він пропонує програму виходу із економічно-соціальної кризи та подальшого розвитку держави, які у нього погляди на реформування недосконалої пострадянської державної системи в Україні? Все це потрібно знати для того, щоб «не міняти шило на мило».
Останнім часом пропонують призначити технократичний уряд, який би не залежав від політичних партій. Так, це доцільно зробити, але, на мій погляд, це може стосуватися лише заступників міністрів, керівників департаментів, радників та інших рядових співробітників. В усьому світі в переважній більшості прем’єр-міністри і міністри – це передусім політики. Інакше навіщо тоді створювати коаліцію в парламенті, якщо вона не делегуватиме політиків на посади міністрів в уряді? Звісно, політики, яких призначають на посади міністрів, мають бути компетентними у відповідних сферах. І вони мають обов’язково проходити жорсткий і прозорий конкурс, а не просто бути креатурами тих чи інших політичних сил. А щоб міністрів-політиків «не заносило» куди не треба, в міністерствах якнайшвидше має бути відновлено інститут державних секретарів – високопрофесійних спеціалістів, але на якісно новому і кращому рівні, ніж це було при Президентові Л. Кучмі. Міністри-політики можуть змінюватися, а державні секретарі мають працювати на постійній основі.
Стосовно прем’єр-міністра, то це має бути передусім надзвичайно досвідчений і авторитетний урядовець-економіст і водночас популярний, харизматичний і сильний політик нової генерації. На мій погляд, саме таким є Арсеній Петрович Яценюк, який у свої 42 роки має великий досвід державної та політичної діяльності. Як відомо, він двічі був міністром економіки – АРК і України, має ступінь кандидата економічних наук, бездоганно володіє англійською мовою, працював першим заступником керівника НБУ, у 2005 р. працював на посаді першого заступника голови Одеської облдержадміністрації, у 2007 р. посідав пост міністра закордонних справ України, у 2007-2008 рр. був головою Верховної Ради України. І нарешті, вже два роки керує урядом України в надзвичайно тяжкій ситуації, в якій опинилася наша країна внаслідок російської агресії і активізації п’ятої колони. Як політик, він створив і очолив дві партії – «Фронт змін» і «Народний фронт». А. Яценюк має надзвичайно високий авторитет серед керівництва і політиків західних держав. Іншими словами, Арсеній Петрович – унікальний спеціаліст-урядовець і політик, яких поки що не так багато в нашій країні. Саме такий діяч має очолювати уряд, і ми маємо дати йому ще один шанс разом з усіма нами створити нову Україну.
На мій погляд, призначення навіть найдостойнішої нової людини на пост прем’єр-міністра аж ніяк не призведе відразу до поліпшення економічної ситуації. Для цього потрібно щонайменше кілька років, хто б не керував урядом. Уся проблема у нас не стільки в недолугих керівниках, скільки в недосконалій і неефективній державній системі. За такої системи ніхто із керівників, навіть найгеніальніші і найпорядніші, не зможуть бути успішними. Саме ця недосконала державна система породжує регулярні політичні кризи в нашому суспільстві. А щоб змінити систему, треба не рік і не два, а щонайменше 10-20 років. Попередніх 25 років не вистачило, бо серйозно нічого не робилося для запровадження нової європейської державної системи. Були лише спроби косметичного ремонту пострадянської системи, яка виявилася навіть гіршою від радянської.
Шляхи виходу з політичної кризи
На даний час різними політичними силами і політологами висуваються різноманітні варіанти виходу з політичної кризи, штучно створеної безвідповідальними українськими урядовцями, політиками і законодавцями. На нашу думку, на сьогодні є три можливі шляхи виходу з нинішньої парламентсько-урядової кризи: 1) добровільна відставка прем’єр-міністра А. Яценюка; 2) проведення нових позачергових парламентських виборів; 3) переформатування парламентської коаліції і перезавантаження уряду А. Яценюка.
Стосовно першого варіанту, то, на мій погляд, Арсеній Петрович має достатньо міцні нерви і сильну волю, і він не та людина, щоб зробити «подарунок» своїм опонентам і піти добровільно у відставку. І правильно зробить. Стратегічні рішення, які стосуються долі держави, повинні мати правову основу, а не базуватися на емоціях, інтригах, кулуарних домовленостях і навіть на даних соцопитувань.
Щодо другого варіанту виходу із кризи, то, на мій погляд, проведення нових позачергових парламентських виборів в умовах війни є вкрай небезпечним, оскільки це призведе до послаблення української влади в цілому, зокрема до ще більшого гальмування запровадження реформ у країні, що викличе розчарування і негативну реакцію з боку Заходу, без підтримки якого Україна не вистоїть в конфронтації з путінською Росією. Крім цього, це посилить агресивні та підривні дії Кремля проти України і дасть можливість Путіну заявити: «Видите, мы же говорили, что киевская хунта не способна управлять государством!». До того ж, проведення нових парламентських виборів без внесення відповідних змін до Конституції і виборчого законодавства, без давноочікуваної зміни складу ЦВК аж ніяк не призведе до якісного складу нового парламенту. Якщо ж нових парламентських виборів не вдасться уникнути, то українські виборці мають зробити все можливе для того, щоб жоден із нинішніх нардепів не був знову обраний до наступного складу парламенту. Не можете працювати і домовлятися, йти на компроміси – нічого вам робити в парламенті!
Отже, залишається третій варіант виходу з кризи – переформатування парламентської коаліції та перезавантаження уряду А. Яценюка. По суті Верховна Рада 16 лютого дала А. Яценюку ще один карт-бланш, ще один шанс здійснити довгоочікувані реформи в країні, які хоча б трішки покращили б життя простих українців. Якщо ж до осені або до кінця року уряду А. Яценюка цього не вдасться зробити, тоді вже точно Верховна Рада буде зобов’язана відправити цей уряд у відставку. Тому замість оголошеної спікером В. Гройсманом перерви у пленарних засіданнях парламенту до 15 березня слід їх продовжити за участю Президента П. Порошенка і прем’єр-міністра А. Яценюка з метою обговорення питання переформатування коаліції та перезавантаження уряду, а також визначення програми невідкладних дій цього уряду до кінця 2016 року.
