Молодість – період, коли хочеться жити, любити, радіти з усьо­го доброго. І до болю сумно, коли відразу все закінчується. Для рідних і близьких одесит Владислав Бабинецький назавжди залишиться шістнадцятирічним хлопчиськом, що мріє про море й далекі країни…

Сьомого січня 2014 року Влади­слав разом із молодшою сестрою Юлією прийшов у гості до своєї бабусі. Онуки принесли їй традиційну різдвяну кутю. Сіли за святковий стіл. У цей час Владиславу почали надзвонювати по мобільнику і просити його кудись підійти. Зрештою хлопець вирішив відлучитися, сказавши, що довго затримуватися не буде. Ніхто ще не знав, що живим він додому більше не повернеться…

– Того вечора Влад мені кілька разів дзвонив, просив терміново знайти тисячу доларів, – розповідає друг Бабинецького Андрій Грушко. – Я намагався з'ясувати, навіщо йому гроші, але відповіді не почув, бо зв'язок постійно уривався.

У цей час Владислав опинився в одній із квартир на околиці Одеси. Двоє старших віком його знайомих замкнули двері на ключ, не даючи своєму заручникові вийти. Юнака били биткою, завдавали ножових поранень, а потім викинули з балкона багатоповерхівки. За що з ним таке вчинили? Сам підліток про це вже не розповість. А його вбивці всіляко свою провину заперечують. Мовляв, пе­репили, почалася бійка, і хло­пець незвісно з чого сам вистрибнув у вікно із шостого поверху. Звичайна побутова сварка з летальним наслідком, ні про яке вимагання не могло бути й мови. Але показання свідків говорять про інше. 

– Близько сьомої вечора Влад подзвонив мамі, але взяла трубку я, – згадує сестра загиблого Юлія Бабинецька. – Голос був дуже наляканий і явно схвильований. Говорив, що йому дуже терміново потрібна тисяча доларів, але куди нести, так і не сказав. Потім ми намагалися передзвонити ще раз, але Влад попросив цього не робити, бо «вони все бачили».

Приблизно через годину після цього випадкові перехожі знайшли Бабинецького біля одного з будинків по вулиці Паустовського. На ту мить юнак був іще живий. Його доставили до лікарні, де за кілька годин він помер від заподіяних травм.

Про дію й бездіяльність

Владислав устиг сказати рідним, у чиїй компанії він перебував. Ана­толія, одного зі своїх мучителів, хлопець знав давно. Рідні вдарили на сполох.

– У міліції нас спочатку не хотіли слухати, – розповідає бабуся загиб­лого Катерина Швець. – Говорили, мовляв, хлопці жартують, не варто все сприймати всерйоз.

Міліціонери приїхали на виклик тільки коли рятувати вже було нікого. Вони встановили номер квартири, з вікна якої викинули потерпілого. Оскільки на поріг їх ніхто не пускав, мі­ліціонери змушені були виламати двері. У квартирі виявили двох чоловіків: Андрія Г., 1987 року народження, і його приятеля Анатолія П., 1994 року народження. Вони перебували у стані сильного алкогольного сп'яніння. А побиті шибки та поламані меблі у приміщенні ще більше доводили правоохоронцям, що вони прийшли за вірною адресою.   

Бабуся Владислава вже не па­м'ятає всіх подробиць того фатального дня. Донедавна питаннями у цій справі займалася мати загиблого Влада – Анжела. У квітні вона померла, не проживши й сорока двох років. Літня жінка вважає, що здоров'я її доньки дуже підкосили загибель сина та подальші судові розгляди.

– Вони не тільки мого онука вбили, вони ще й мою дочку в могилу звели, – плаче Катерина Федорівна. – Готувала місце на цвинтарі для себе, а воно їй дісталося.

Суд над підозрюваними тривав два з половиною роки. За цей час відбулося тридцять шість засідань. Потрібно було вислухати всіх свідків, вивчити й урахувати результати експертиз. До того ж слухання багато разів переносилися: то підсудні занедужували, то адвокати не приходили їх захищати. Зрештою Суворовський районний суд визнав підозрюваних винними в убивстві і присудив їх до довічного ув’язнення.

З вироком не згодні

Судові розгляди, здавалося б, завершено. Але один із обвинувачуваних, Андрій Г., вирішив заперечити вирок районної інстанції. В Апеляційному суді Одеської області він зажадав переглянути справу. Знову засідання, суддя зачитує обвинувальний акт. У залі сидять бабуся й дідусь загиблого Владислава Бабинецького. Коли справа доходить до подробиць убивства, бабуся закриває вуха руками. Літня жінка не хоче чути, як мучили її онука. Вона тільки міцніше притискає долоні до голови й тихо шепотить: «За що? За що?»… 

Андрій Г., старший із підозрюваних, поводиться впевнено. Себе визнає винним тільки в завданні тяжких тілесних ушкоджень, але ніяк не в убивстві. Та й Бабинецького він поранив лише для того, щоб захистити себе.

– Він на мене кидався, і я вдарив його один раз ножем у ногу, щоб заспокоїти, – пояснює свої дії Андрій.

– А звідки в нього інші ножові поранення? – запитує суддя.

– Не знаю, – відповідає обвинувачуваний. – Він же із шостого поверху вистрибнув, мабуть, тоді й поранився.

– А вас не бентежить, що травми від ножа відрізняються від травм, зазнаних при падінні?

На це двадцятивосьмирічний Анд­рій не знаходить, що сказати. Також він ніяк не коментує той факт, що на його тілі експерти виявили тільки одну подряпину, отриману днями раніше.

Другий підсудний, Анатолій П., своєї провини в завданні побоїв не заперечував. Але стверджував те ж саме, що і його приятель: Влад наклав на себе руки. Злякався, мабуть, і вирішив утекти через вікно.

– Там експерти на місці працю­вали. У них у звіті ясно зазначено, що у квартирі виявлено сліди мозкової речовини, яка належить Владові! – обурюється дідусь убитого Михайло Швець. – Скажіть будь ласка, як він після таких травм міг викинутися з вікна сам?!

Адвокати підсудних намагалися обставити справу як побутовий конфлікт. За їхніми словами, не було ніякого факту вимагання, а різдвяна трагедія сталася через надмірне вживання спиртних напоїв. Втім, слова захисту виявилися не­спроможними перед фактами обви­нувачення. За два з половиною роки було зібрано величезну доказову базу. Апеляційний суд залишив ви­рок без змін.

Двічі засуджені на цьому зупинятися не збираються. Наступний етап для них – Верховний Суд України. Туди ж скоро вирушать рідні загиблого Владислава Бабинецького. Вони сподіваються, що столичний суд бу­де згодний із висновками одеських інстанцій. Поки що ж у злочинців є всі шанси провести решту життя за ґратами. Доля неприваблива, але вони бодай житимуть. У той час як у шістнадцятирічного юнака таку мож­ливість забрали раз і назавжди…