ОлексаНДР дегтярьов: «У 1974 році «Чорноморець» міг виграти «Срібло», але й бронзові медалі були величезним успіхом»

Довідка «ОВ»:

Олександр Вікторович Дегтярьов народився 28 березня 1947 року у місті Чугуєві (Харківська область).

Амплуа – воротар. Майстер спорту. Арбітр всесоюзної категорії (1990).

Ігрова кар’єра: 1966 – «Енергія» (Чебоксари), 1967 – «Авангард» (Тернопіль), 1968-1970 – «Автомобіліст» (Житомир), 1971 – «Суднобудівник» (Миколаїв), 1972 – СК «Чернігів», 1973 -1979, 1981 – «Чорноморець» (Одеса), 1980 – «Десна» (Чернігів).

Закінчив Миколаївський педінститут. Працював директором стадіону «Спартак» (Одеса). У 1995-96 роках – начальник команди «Динамо-Флеш» (Одеса) – 2 ліга.

Віце-президент Федерації футболу Одеси.

Олександр Дегтярьов – представник плеяди воротарів, які захищали кольори «Чорноморця» у чемпіонатах СРСР. В одеському колективі він з’явився у грудні 1972 року, коли моряки виступали в першій лізі. У дебютному для себе сезоні-1973 Дегтярьов разом із командою здобув право репрезентувати Одесу у вищій лізі, а в 1974 році став бронзовим призером.

Про основні етапи своєї спортивної біографії, сьогоднішній «Чорноморець» та багато іншого – Олександр Дегтярьов розповів у інтерв’ю нашому кореспондентові.

– Олександре Вікторовичу, Ви, як і багато хлопчиків післявоєнних років, вже з раннього дитинства захопилися футболом. Як вийшло, що стали саме воротарем?

– Справа у тому, що моїми, можна сказати, партнерами по київській «дворовій» команді були нині добре відомі фахівці – Володимир Мунтян та Анатолій Бишовець. Так склалося, що мені частенько доводилося стояти у воротах. Коли ж із хлопцями ми пішли записуватися до місцевої ДЮСШ-1, то потрапили на двосторонню гру між учнями. А там в одній із команд не виявилося воротаря, і Володя Мунтян сказав тренерові Леоніду Ідзковському: «Дегтярьов може стати у ворота». Ось він і вирішив мене спробувати на цій позиції, а після гри Леонід Антонович підійшов і сказав: «Усе – будеш воротарем». Додам, що, окрім Леоніда Ідзковського, моїми першими наставниками були Михайло Корсунський та Володимир Качанов.

– А хто був Вашим власним кумиром серед воротарів?

– Для мене кращим був і залишається легендарний голкіпер київського «Динамо» Олег Макаров. У юному віці я часто ходив на стадіон і з захопленням спостерігав за його чудовою грою. До речі, мені випала велика честь працювати із Макаровим – у 1967 році він тренував тернопільський «Авангард», а я цілий сезон провів у цьому колективі.

– Яким чином Ви наділи футболку «Чорноморця»?

– У 1972 році на одному із турнірів, який проходив у Житомирі, до мене підійшов тренер Матвій Черкаський і сказав, що мене до «Чорноморця» запрошує головний наставник одеситів Анатолій Зубрицький. Але мене у той же час «сватало» і київське «Динамо». Але там була дуже висока конкуренція. Порадившись із дружиною, я прийняв рішення їхати до Одеси, про що ніколи потім не шкодував. Тут я познайомився із Зубрицьким і усіма футболістами команди. Пройшовши із хлопцями збори, з першого кола чемпіонату 1973 року міцно посів місце основного воротаря. У тому сезоні нам вдалося виграти першу лігу й перейти до вищого класу, у якому команда посіла третє місце.

– Як Ви вважаєте, за рахунок чого «Чорноморцеві» вдалося створити сенсацію – дебютувавши у вищій лізі, одразу стати бронзовим призером?

– Той успіх не був випадковим. Усі без винятку футболісти хотіли довести, що недарма потрапили до елітного класу і можуть грати нарівні із найтитулованішими командами СРСР. Ми були по-доброму самолюбними – не боялися нікого, швидше, боялися нас. Коли ми зрозуміли, що можемо поборотися за призові місця, то одержали додатковий стимул. І коли команда набрала хід, то її вже неможливо було зупинити – перемоги йшли одна за одною. Цікаво, що «Чорноморець» по ходу чемпіонату навіть претендував на друге місце, але на фініші пропустив уперед московський «Спартак». Однак і бронзові медалі були величезним успіхом. Підкреслю, що в команді існував відмінний підбір виконавців. Кожний був сильним у своєму амплуа, і футболісти чудово доповнювали один одного. Назву імена деяких із них. Це, на превеликий жаль, давно покійний Володимир Макаров (у 1979 році футболіст загинув у авіакатастрофі із ташкентським «Пахтакором» – авт.). До речі, він із 13-ма забитими м’ячами став одним із кращих бомбардирів вищої ліги. Також відзначу Анатолія Дорошенка, Григорія Сапожникова, Володимира Нечаєва. Цей список можна ще довго продовжувати, але, звичайно, головна заслуга належала нашому наставникові Ахмеду Лятифовичу Алескерову.

– Як у Вас складалися стосунки із іншими воротарями «Чорноморця?

– В Одесі мені спочатку довелось грати із Олексієм Нефедовим, а пізніше із Крамаренком та Роменським. Із усіма були нормальні робочі стосунки, без взаємних претензій. Кожний ставав у ворота, якщо він, на думку тренерського штабу, був справді сильнішим, і ніхто на це не ображався. Були часи, коли й мені доводилося сидіти на лаві запасних або виступати за другу команду. Так, восени 1976 року в «основі» більше грав Крамаренко, а я був у дублі. Але коли «Чорноморцеві», який перебував у «зоні вильоту», треба було зіграти у Москві із «Спартаком», саме мене поставили на гру основних складів. Ми перемогли у дуже важливому двобої, і в трьох матчах чемпіонату, які залишилися, ворота захищав я. До речі, «Чорноморець» тоді залишився у вищій лізі, а залишив її... «Спартак»...

Після я знову став основним воротарем, а один із кращих сезонів припав на 1977 рік, коли мене включили до списку 33 кращих футболістів України.

– Коли Ви завершили воротарську кар’єру?

– По суті у 1979 році, хоча потім я відіграв ще кілька матчів. Спочатку в 1980 році Юхим Школьников, який тренував чернігівську «Десну», запросив зіграти кілька матчів. А у 1981 році тодішній головний тренер «Чорноморця» Микита Симонян попросив мене виручити команду, тому що обидва воротарі – Єлінскас та Жекю – захворіли. Але я теж був не в кращій спортивній формі, що позначилося в одному із матчів зі «Спартаком», коли ми програли 1:4. Після тієї гри я приїхав на базу, зібрав речі й виїхав.

Потім займався суддівством – обслуговував матчі міських змагань, а у 1983 році став арбітром республіканської категорії. Також судив матчі вищої й першої ліги, а суддівську кар’єру закінчив у 1992 році. Сьогодні ж працюю на посаді першого заступника голови Федерації футболу Одеси. Окрім цього, інспектую матчі чемпіонату України.

– Я знаю, що кілька років Ви грали разом із нинішнім наставником «Чорноморця» Віталієм Шевченком...

– Так. Пам’ятаю, що він прийшов до команди у 1975 році із київського «Динамо». До речі, Федерація футболу СРСР йому тоді дозволила зіграти за «Чорноморець» лише у єврокубках, тому він провів усього два матчі проти римського «Лаціо». Вдома ми виграли 1:0, а у грі-відповіді програли 0:3. До речі, у Римі Віталія було вилучено за бійку з кимось із італійців. Можливо, це позначилося на атакуючих діях команди, і в підсумку ми поступилися.

– Як Ви оцінюєте рівень гри сьогоднішніх воротарів «Чорноморця»?

– Можу висловити свою думку лише про Віталія Руденка, тому що він є основним голкіпером команди. Вважаю, що у нього дуже високий клас, і Віталій це неодноразово підтверджував. Адже скільки разів він виручав команду у, здавалося, безнадійних ситуаціях? Відзначу, що він часто відбиває пенальті, як, наприклад, у минулорічному кубковому матчі в Одесі із харківським «Металістом». Ще мені запам’ятався двобій одеситів проти донецького «Шахтаря» у 2004 році. Тоді «Чорноморець» переміг 2:0, і та гра, на мій погляд, була однією із кращих у кар’єрі Руденка. До речі, нині покійний Віктор Прокопенко, який на той час працював спортивним директором «Шахтаря», сказав про Віталія буквально ось що: «Руденко у грі із донеччанами витяг усе, що можливо й неможливо».

– Олександре Вікторовичу, які Ваші прогнози щодо виступу «Чорноморця» у нинішньому чемпіонаті та Кубку країни?

– Прогнозів я намагаюся не робити. Але щиро можу побажати хлопцям посісти 4-е місце у чемпіонаті і як мінімум вийти до фіналу Кубка України. У зимове міжсезоння «Чорноморець» зміцнився гарними, досвідченими гравцями. Гадаю, що якщо Віталію Шевченку вдасться згуртувати усіх хлопців, то поставленої мети – участі у єврокубках – команда обов’язково досягне, чого я їй щиро бажаю.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті