Він з тих акторів, кого відрекомендовувати не треба, а сам він репрезентує Одесу понад сорок років. Народний артист України Семен Самійлович КРУПНИК. Один із славної когорти акторів Одеського театру оперети “епохи Михайла Водяного”...
ОСТАННІМ часом, розчаровую- чи, можливо, шанувальників жанру, Семен Крупник грає у спектаклях російського драматичного театру. Акторська доля дивна, однак врешті-решт з’ясовується, що її зигзаги – і є вірний шлях. Відхід Семена Самійловича у драматичний театр – не що інше, як повернення “на круги своя”. “Бо я –“щукинець”, відповідає він на моє запитання про те, чи легко дався перехід із музичної комедії (маю на увазі жанр) у драму.
Ювілей (хоча сама дата – 75 – була навесні, але стан здоров’я не дозволив відзначити її належним чином) – природний привід згадати, як усе починалось. Майбутній “щукинець” Семен Крупник народився у Вінниці. Мати – швачка, батько – вчитель, потім економіст. З батьком передивилися усі спектаклі гастролерів, що приїздили до міста (своєї трупи у місті не було). Війна – евакуація у башкирське місто Ішимбай. Після війни – переїзд до Підмосков’я, у Ступіно. Інтерес до театру втілився в участі у драмгуртках. Здавалося б, по закінченні школи – прямий шлях до театрального. Але... Семен Крупник вступає до авіаційно-металургійного технікуму, закінчує його. Працюючи технологом, вчиться на вечірньому відділенні Московського авіаційно-технологічного інституту. Після другого курсу вирішує нарешті вступити до театрального. У 1951 році С. Крупник – студент “Щуки” – Вищого театрального училища ім. Щукина при театрі ім. Вахтангова. Навчається на курсі В. Львової та Л. Шахматова.
Далі, за словами Семена Самійловича, починається детектив. Так, принаймні, ця історія в його викладі виглядає зараз, багато років по тому. А тоді молодий актор з дружиною і маленьким сином просто їхав до місця свого призначення, керуючись чіткими і в той самий час туманними вказівками: доїдете до станції такої-то, вас зустрінуть тощо. Зустріли – і привезли у “місто, якого нема” – на карті, в усякому разі.
Закрите місто Челябінськ-40. Саме там починалась артистична кар’єра Семена Крупника. Саме там відбулося його звернення до музичного театру. Амплуа – комік-простак. Ролі в оперетах “Трембіта”, “Весела удова”, “Вільний вітер”, “Поцілунок Чаніти”, “Весілля у Малиновці”. Успіх у публіки, причому не тільки у себе “вдома” – театр із Челябінська-40 гастролював у подібних йому засекречених містах. Але на “Великій землі” про нього не знали і знати не могли. “Дивак із сороковки”, як називали Семена Крупника, який полюбився публіці, був приречений на невідомість... І з цим треба було щось робити. У 1960 році Семен Самійлович зрозумів – треба тікати.
Зараз, через кілька десятиріч, можна сказати, що Одеса була йому “приготована Долею”. Семен Крупник хотів перейти у різні театри – Свердловська, Москви, Ленінграда. Але йому відмовляли – трупи були укомплектовані, а він – невідомий критиці й широкій публіці молодий артист… (За п’ять років праці у “режимі секретності” С. Крупника бачила на сцені лише один раз московський критик Л. Жукова). Знайомі з театральних кіл порадили звернутися до директора Одеського театру оперети Д. М. Островського, який перебував на той час у Москві. Незабаром Семена Самійловича Крупника було запрошено до Одеси. І з того часу, скільки б його не кликали до тих же московських, ленінградських театрів, він не погоджувався.
Але чому? Адже багато хто прагнув “У Москву! У Москву! ” і використовували будь-яку можливість втілити мрію.
Останнім часом Семен Крупник отримував запрошення залишитися в Америці. Можливо, відповідь не всім здасться переконливою. Та все ж таки… “Одеса – це місто, яке прив’язує до себе. Ніде схожого на це місто нема. Я відчуваю з ним внутрішню спільність. Це моє місто. Я об’їздив багато міст Америки, бував у інших країнах. Там усі наші нас пам’ятають, люблять, але… Я хочу додому”.
Так, Одесу актор не покинув, а ось рідний театр довелося залишити. З відходом із життя Михайла Григоровича Водяного, лідера, друга, багато чого змінилося. Іншою стала атмосфера у театрі. Не один лише Крупник тоді пішов… З 1989 по 1996 рік був у нас театр “Ришельє”, в якому грали і С. Крупник, Л. Сатосова. Працювати там було цікаво, спектаклі користувалися успіхом в одеських та закордонних глядачів, але не встояв “Ришельє” під тиском вітру змін.
Ось тоді-то все й повернулося “на круги своя”. Семен Самійлович Крупник із задоволенням прийняв запрошення директора російського драматичного театру Д. Таужнянського: “Ідемо до нас”. Прийшла до російського театру і Людмила Сатосова. Пригадую, з якою недовірою поставилися до цього деякі театрали, любителі драми, що їх брали сумніви, чи здужають актори оперети поважний жанр. За минулі роки глядачі самі неодноразово могли отримати відповідь на це запитання. А спектакль “Акомпаніатор” за п’єсою О. Галіна став подією і для його учасників – Є. Дембської, Л. Сатосової, С. Крупника, Г. Скарги, і для глядачів, які побачили своїх улюблених акторів знову на одній сцені.
В цьому році, у театрі, що відкрився після реконструкції, Семен Крупник зіграв ролі у нових спектаклях – “Вишневий сад” і “Школа дружин”. Його Фірс був особливо відзначений критикою. Довелося знятися й у кіно – у фільмі “Кредитка” режисера Л. Павловського Семен Самійлович зіграв Одесита. А “Пісні про Одесу” склали цілий компакт-диск. Свій ювілей народний артист України Семен Крупник відзначає спектаклем, в якому перед глядачами проходить його життя.
…Та, як кажуть у таких випадках, - давно все це було. Але істинний вік актора не дорівнює його “паспортному”. Актор молодий, доки виходить на сцену – у старих ролях і нових. І з цим у Семена Крупника усе гаразд.
