Сьогодні свято – Женька приїхала! Ми не бачилися майже рік. Вона повернулася з чергової поїздки до Підмосков’я.

Грошей цього разу не привезла – все одразу з Росії відправляла родичам – матері, синочку і сестрі, в якої двоє маленьких.

Вражень і новин – море. Я Женьку не перебиваю, відчуваю – їй хочеться виговоритися.

- Один дід там був з наших. Старий вже, працював штукатуром. Як чортополох при дорозі. Перед від’їздом підійшов до мене. Цікавився, скільки коштує однокімнатна квартирка в Одеській області, в райцентрі. Що трапилося, запитую? А він: “В мене дороги назад немає. Ніхто мене ніде не чекає”. Бомжував у своїй Чернівецькій області, хто його привіз у Підмосков’я – не знаю. Так з будівництва на будівництво і переходить, поки сили дозволяють.

Ніхто в Росію від хорошого життя не їде. Одні заробляють дітям на навчання, інші на квартиру – сім’я розрослася. Або як я – сама знаєш. Що в мене було? 125 гривень зарплати і близько 20 на Мишка, як матері-одиначці. От скажи, як удвох жити на 145? А роботи за спеціальністю немає: кому я, фрезерувальниця, потрібна? Виробництво давно закрилося. Вихід один – їхати.

На будівництві котеджів, офісів, ринків у Підмосков’ї найрізноманітніші люди з України працюють. Є навіть колишні лікарі і працівники різних держустанов.

Лариса, наша бригадирка, працювала адміністратором у великому магазині, “Дитячому світі”, у місті Хмельницькому. Комусь приміщення в центрі міста сподобалося. Аукціон, приватизація. Колектив чинив опір, навіть влаштовував в магазині сидячий страйк. Міліція силою виносила. Зрештою, приміщення приватизували, а працівників звільнили. Куди податися сорокарічній жінці, котрій двох дітей на ноги треба ставити? В Росію – на будівництво.

В нашій бригаді тітка Галя працює – літня жінка років шістдесяти. Здавалося б, сиди вдома на пенсії, тим більше, страждає на гіпертонію. Але трапилося лихо. Її чоловік у банку шофером працював, потрапив в аварію – врізався в якусь іномарку. Зажадали грошей. А їх немає. Ось дружина і поїхала на будівництво. Спочатку зібрала чоловіку на виплату боргу, а потім вирішила залишитися: робота в принципі не складна, і добре платять. Де літній людині на батьківщині по 400 доларів на місяць дадуть?

І хоча цінуються наші руки (тому що місцеві на будівництві працювати не бажають, вважаючи цю роботу брудною і важкою), нас, нелегалів, не люблять, навіть ненавидять. Знаєш, чому? Тому що не всі до Москви їдуть за скромною працею. Деякі співвітчизники таке творять! Везуть туди наркотики, вливаються до злочинних угруповань. Повій з наших багато. Ось і шманає міліція. В Москві на кожному тротуарі документи перевіряють.

Взагалі міліція – окрема тема. Звичайно, треба оформляти робочу візу. Це не дорого, але довго і клопітно – декілька днів підряд чергу з четвертої ранку треба займати. Доки будеш цим займатися, десять разів міліція затримає, грошей не вистачить відкуповуватися. Відсутність робочої візи – не найбільша проблема. Затримають, даси “на лапу” 100 – 500 рублів, і вільний. Зазвичай міліція цим промишляє: заходять до магазину неподалік від будівництва: “Ваші документи. Немає документів? Зрозуміло – нелегали. Давайте по 100 рублів, і ми вас не бачили”. Мене поки що Бог милував. Чесно кажучи, не уявляю себе в цій ситуації. Адже я навіть гроші не вмію запропонувати – незручно.

Будівельним організаціям, як я розумію, не вигідно займатися оформленням віз для своїх працівників. Навіщо зайві податки потім платити? Теж намагаються домовитися з міліцією. Словом, українці та інші будівельники з республік колишнього Союзу там справді на пташиних правах.

В яких умовах живемо? У вагончиках. Нормально. Є світло, можна готувати на плитці. Обігріватися електрокаміном. Щоб помитися, підігріваєш піввідра води, береш тазик... хоча деякі фірми можуть домовитися з якимось, скажімо, гуртожитком, щоб будівельники могли користуватися душем. Але це – велика рідкість.

Ні, до українців і молдаван ще непогано ставляться. Ми живемо як білі люди у вагончиках – по чотири чоловіки. А ось так звані на тамтешньому лексиконі чорні – таджики, узбеки та інші – живуть в сараях, сплять на дерев’яних нарах. На будівництві вони виконують чорнову роботу, і платять їм менше. Вони згодні на будь-які умови: сто доларів зарплата – так сто, двісті – так двісті, а якщо триста – ура, пощастило. Я працюю шпаклювальницею. За чотириста на місяць – на менше просто не погоджуюся.

Чого по-справжньому варто на заробітках боятися, так це хвороби. Не дай Боже! У нас влітку Вовка з даху впав, з третього поверху – переломи кінцівок, пошкоджено хребет. Фірма його на місяць до госпіталю влаштувала, щоб кістки зрослися, а потім відправила додому. Добре, що частково лікування оплатили, у Вовки просто заощаджень не вистачило. Лікування завжди за свій рахунок - у нас же, нелегалів, немає ні карток, ні страхових полісів. Ось у таджика з моєї бригади фурункул вискочив, розпухла нога. Я як глянула – терміново треба різати (у лікарні санітаркою колись працювала, досвід є). Відвезли його пізно увечері до лікарні, заплатили лікарю 500 рублів, і він зробив що треба.

Ті гроші, що ми на будівництві заробляємо, вдома розходяться миттєво. Не уявляю, яким треба бути скупердягою, щоб зібрати певну суму і зробити щось, скажімо, відкрити свою маленьку справу вдома, на батьківщині. Мені здається, це неможливо.

Надія одна – на те, що в Росії пощастить. Можливо, підвернеться більш вигідна робота, вдасться назбирати на дім у Підмосков’ї. Сина заберу, до школи там улаштую. Потім, можливо, громадянство оформлю. Такі плани не в мене однієї. Але тільки одному з десяти українців вдається так вдало улаштувати своє життя. Останні все одно рано чи пізно повертаються додому. Перебиваються допомогою по безробіттю або випадковими мізерними заробітками.

* * *

У Ренійському районі на обліку у центрі зайнятості перебувають 2595 безробітних. У 2003 році пощастило працевлаштувати 452 громадян, 194 направлені на навчання або перенавчання. У громадських роботах брали участь 255 чоловік. Відкрито 21 додаткове дотаційне робоче місце. Ще 30 ренійців отримали допомоги авансом – для відкриття своєї справи.

У Болградському районі минулого року статус безробітних отримали 2349 чоловік. Працевлаштовані 916, навчаються 307. Створено 22 додаткових робочих місця, бізнесом зайнявся 51 безробітний.

Як бачимо, загін безробітних зростає - незважаючи на всі зусилля центрів зайнятості.

За станом на 1 січня 2003 року в Одеській області зареєстровано близько 27,3 тисячі безробітних, що перевищує показники 2001 року.

Прогнози спеціалістів районних центрів зайнятості на 2004 рік невтішні: безробітних прибуде. Ситуацію загострює реформа, що проводиться на селі, в результаті якої вивільняються зайві робочі місця. Так, наприклад, в одному тільки селі Орлівка Ренійського району, де на даний час реформується СВК “Прикордонник”, за прогнозами очікується скорочення близько 100 робочих місць.

Жонглювання цифрами при розгляді даної проблеми, ви зі мною, мабуть, погодитеся, виглядає блюзнірством. Мова йде про долі людей. Але не марні запитання: “Як “зайвій” людині влаштувати життя? Скільки наших співвітчизників можуть вмістити вагончики на російських будівництвах?”