Поетична майстерня Ігоря Потоцького при об’єднанні молодіжних клубів продовжує традицію літературних гуртків і студій, настільки природних для нашого міста – колиски талантів. До її п’ятиріччя видано альманах “Звукоряд” під номером першим, котрий матиме продовження.
Репрезентовані в ньому вірші не маленької компанії – і все ж дозволю собі назвати всіх: Юлія Мельник, Наталя Перстнева, Олена Щербакова, Михайло Жилін, Інна Розенфальд, Андрій Селін, Олена Міленті, Наталя Самойленко, Володимир Гураль, Юлія Рогальська, Вадим Мучник. Чи поєднує їх щось, крім належності до однієї майстерні, а тепер і до одного збірника? Так - скрупульозна старанність роботи над віршами, в котрих практично немає випадкових слів, рим, недбалостей, котрі властиві молодим і з причини молодості пробачні.
В кожного своя чітко відома “партія” у загальному “хорі”. Свій голос – ліричний, неголосний, стримано-жагучий, іронічний, експресивний... Вони багато пишуть про кохання, - про себе “у присутності кохання”, про взаємовідносини зі світом. Про це вже стільки писали до них (і будуть – після), але вони все пробують на навпомацки і дають свої “версії”, свої імена...
Колективний збірник завжди подвійний іспит для його учасників. У читача є право вибору, віддавати перевагу одному поету перед іншим, не за рівнем майстерності – за принципом великої близькості, настроєності “на одну хвилю”. Гадаю, кожен із “Звукоряду” знайде своїх шанувальників.
Так співпало, що і в самого Ігоря Потоцького буквально тільки-но вийшла книга прози “Три вулиці”, “Вулиця Розьє” – повість про Париж, “Вулиця Подольська” – повість про єврейське містечко, “Вулиця Хворостіна (Прохорівська)” – повість, звичайно, про Одесу. Це витончена, багатошарова проза поета – автобіографічна і документальна (“про час і про себе”). Це ще одна сторінка “Одесики” – своєрідного народного літопису, для якого важлива не лише доленосна подія, а відчуття себе в цьому місті і, отже, міста в собі. Цікава сторінка.
