ЖИВЕ В МАЛИНІВЦІ РОЗВІДНИК
Край села Малинівки стоїть чепурний будиночок, в ньому живе колишній розвідник. А неподалік, на пагорбі - братська могила, пам’ятник солдатам, які полягли смертю хоробрих при звільненні сіл Баранове та Малинівка. Сюди інколи ходить і фронтовий розвідник Семен Миколайович ЛЕВЧЕНКО.
Перше бойове хрещення він одержав під час звільнення від фашистів станції Мічульська Ростовської області у складі групи захоплення. На околиці села фашисти розташувалися в будинку переночувати. Семен Миколайович з групою розвідників заліг недалеко від будинку. Вихопивши момент, коли вартовий зайшов за будинок, Левченко, зваливши його, заткнув йому пілоткою рота. Решта солдат увірвалися у будинок, обеззброїли близько двадцяти гітлерівців і захопили їх у полон. З групи захоплення ніхто не постраждав. Тоді Семену Миколайовичу було присвоєно сержантське звання. Наказом командира корпусу генерал-майора Гачина його було призначено командиром відділення розвідки. Після звільнення Дону Семен Миколайович воював у складі Південно-західного фронту, визволяв Україну. Одного разу командир батальйону Кузнецов викликав сержанта і сказав: “Ну, що, боєць, така вже доля у розвідника – збирайся в тил до німців”.
Того разу вдалося роздобути цінну інформацію про розташування німецьких позицій.
Семен Миколайович брав участь у визвольних боях за Лисичанськ, Рубіжне, Донецьк (колишнє Сталіно) та багато інших міст України. Пізніше, у складі 3-го Українського фронту звільняв від фашистів Румунію, Болгарію, Угорщину. Не раз його особисто поздоровляв з успішним виконанням завдань начальник розвідки 3-го Українського фронту генерал-майор Рогов. Закінчив війну Семен Миколайович на Ельбі. На його рахунку близько десятка полонених “язиків”.
У березні 1947 року демобілізувався. Приїхав у рідне село, вклонився могилам батьків, братів і сестрички. Збудував собі будинок край села, на тому місці, де точилися жорстокі бої за його визволення від фашистів. Одружився. Виростив дітей. Працював у колгоспі на різних роботах. Очолював господарство.
Ветеран теж готується до 60-річчя визволення України і до 60-річчя Перемоги. Тільки прикро розвіднику, що й досі у нього немає телефону, що в селі бракує природного газу. А село Малинівка героїчне. Воно назване на честь видатного маршала, нашого земляка Р.Я. Малиновського. А вулиця, на якій живе розвідник, названа на честь нашого односельця, двічі Героя Радянського Союзу Степана Єлізаровича Артеменка. А ще бідкається розвідник, що в магазинах “кусаються” ціни, та й пенсія не така-то вже велика. Іншим разом і задумається фронтовик: “Хіба за таку долю довелося пройти дорогами війни?” І його, як і інших ветеранів, не покидає надія на краще майбутнє.
Микола ЛЕБІДЬ. с. Малинівка. Іванівський район.
ТОГО ДАЛЕКОГО 1944-го...
Наприкінці січня 1944 року в Україні, на правому березі Дніпра, в районі міста Корсуня-Шевченківського було оточено та знищено, а частково полонено, 10 гітлерівських дивізій і одну моторизовану бригаду СС. Воїни, що брали участь у Сталінградській битві та дійшли з боями на правий берег Дніпра, назвали Корсунь-Шевченківську битву “другим Сталінградом”.
Автора цих рядків шляхи війни привели в ті місця. Ми перебували у Звенигородському районі, і деякі епізоди цих подій я бачив на власні очі.
8 лютого радянське командування висунуло до оточенців ультиматум, вимагаючи скласти зброю і здатися в полон. Але гітлерівське командування відхилило цей гуманний крок. Бої щодо знищення ворога відновилися з новою силою. Воїни Червоної Армії билися самовіддано і сміливо.
На одній із ділянок курсант М. Сергієнко і два його товариші з навчального батальйону 41-ї гвардійської дивізії знищили 100 німецьких солдатів і офіцерів, утримавши свої позиції. За цей подвиг і наступні відзнаки в боях М. Сергієнка було удостоєно звання Героя Радянського Союзу.
Гітлерівців, які не піднімали руки вгору і не здавалися в полон, знищували. Серед убитих було впізнано і командувача Корсунь-Шевченківським угрупованням генерала піхоти Штемермана.
На кінець дня 17 лютого битву було переможно завершено, а увечері до штабу генерала армії І.С. Конєва по урядовому зв’язку зателефонував Й.В. Сталін. Він привітав Конєва із присвоєнням йому воїнського звання Маршал Радянського Союзу і запитав про причину такої швидкої перемоги. І.С. Конєв відповів, що причина була у зростанні майстерності рядових воїнів і в досвіді, набутому командуванням у попередніх боях, а також у величезній допомозі Червоній Армії з боку місцевого населення. І справді, після трьох років німецької окупації населення з нетерпінням чекало своїх визволителів. Місцеві мешканці в бездоріжжя підносили снаряди до позицій артилеристів, витягали з багнюки машини, а також зігрівали й лікували у своїх хатах поранених бійців. Підсумок битви такий: ворог втратив убитими 55 тисяч солдатів та офіцерів, і 18 тисяч було взято в полон. Але головним підсумком було цілковите визволення України від німецької окупації. На честь завершення цієї битви 18 лютого Москва салютувала 20-ма артилерійськими залпами з 224 гармат. 86 воїнів було удостоєно звання Героя Радянського Союзу, 29 дивізій і окремих частин одержали почесні найменування Корсунських і Звенигородських.
Василь ЄРЕСЬКО, полковник запасу.
КИДОК ЧЕРЕЗ ДНІПРО
Ми з Іваном Опанасовичем КАЛІБЕРДОЮ стояли біля могил полеглих героїв. Невисокий, гарної статури ветеран із Золотою Зіркою на грудях був задумливий, його голос звучав тихо:
- Нас, саперів, полягло чимало. Вдень і вночі займалися встановленням мін та розмінуванням. Найміцніша зарубка у моїй пам’яті – бої за Дніпро...
Лейтенант Іван Каліберда одержав наказ командира батальйону переправити через ріку перший десант. Його підлеглі поспішали: піхота вже була напоготові. Незабаром два скріплених напівпонтони відчалили від берега.
Каліберда зайняв місце біля кулемета на носі плавзасобу. Важкий понтон, незважаючи на зусилля веслувальників, рухався повільно. Перший снаряд вибухнув біля правого борту, другий підняв вгору стовп води зліва. Осколок пробив дно. Солдати почали затикати дірку пілотками. Але пробоїн з’являлося все більше і більше. У хід пішли плащ-палатки, вміст речових мішків – все, що траплялося під руки. Застогнали поранені...
У цих складних обставинах дуже багато що залежало від командира. Лейтенант Каліберда впевнено віддавав накази веслувальникам, рульовому, автоматникам, ні на мить не залишаючи кулемет. Влучними чергами він придушував вогневі точки ворога на правому березі. Але куля влучила і в нього.
Понтон з десантом врізався у пісок. Стріляючи на ходу, автоматники кинулися вперед. Спалахнув бій за плацдарм. Причалювали все нові і нові човни, понтони та плоти. Але цього вже не бачив і не чув командир першого понтона лейтенант Іван Каліберда. Його переправили на лівий берег і доставили у медсанбат непритомним...
Довго у батальйоні не було звісток про лейтенанта. Але одного разу до землянки вбіг, захекавшись, сержант Котов. Той самий, що був поруч з Калібердою на понтоні під час форсування Дніпра.
- Слухайте! – закричав він і, перевівши подих, почав читати листа від лейтенанта Каліберди: “Зберігайте нашу дружбу, товариші. Ще багато боїв треба буде витримати разом. Я скоро повернуся до вас, неодмінно повернуся!”
Коли Іван Опанасович писав у госпіталі цього листа, то не знав, що йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Ще не до кінця залікувавши рани, Каліберда зумів повернутися до рідного понтонно-мостового батальйону. За визволення міста Стрий Львівської області полку, у якому він воював, було присвоєно почесну назву “Стрийський”. Потім на його бойовому прапорі полку з’явилися два ордени. Кількох нагород був удостоєний за виконання дуже небезпечних завдань при форсуванні водних перепон і Іван Опанасович.
День Перемоги офіцер Каліберда зустрів у польському місті Катовіце. Там він розрядив увесь диск автомата у травневе небо, яке стало мирним.
Юрій КИРИЛОВ.
