Є події, що не тримаються в пам’яті, тоді як інші запам’ятовуються на все життя. Такими незабутніми для мене, випускниці Московського інституту культури, стали зустрічі з Олександром Петровичем Довженком у Новій Каховці, у 1954 році. Мене було направлено туди за розподілом для створення бібліотеки та налагодження культурної роботи на будівництві Каховської ГЕС.
На Дніпрі розгорталося грандіозне будівництво. Створювалося Каховське море. На березі виникло світле місто Нова Каховка. Олександр Петрович Довженко приїжджав туди. Він почав писати сценарій фільму “Поема про море”. День його був насичений зустрічами з будівельниками – героями майбутньої картини: від начальника будівництва Андріанова, головного інженера Непорожнього до простих робітників. Про час, проведений із цими людьми, він пізніше згадував як про найчудовіший у його житті.
До мого завдання як завідувачки створюваної бібліотеки у величному Палаці культури будівельників належало приймання численних посилок із книгами, що надходили з усіх кінців Союзу, їхній опис і систематизація, замовлення інвентарю, меблів. У молодіжних гуртожитках створювалися пересувні бібліотечки, які “комплектувала” вся країна. Наприклад, ЦК ВЛКСМ надіслав двісті книг, про які ми могли тільки мріяти.
Довженко жив у готельному котеджі. Кілька разів заходив до Палацу культури та бібліотеки. Архітекторові Палацу він дав багато цінних порад, зокрема щодо створення чудової ротонди з боку Дніпра. Уважно розглядав фризи на стінах читальної зали. Коли відбулося перекриття Дніпра, він приїхав з оператором Русановим і стояв, у момент розриву перемички, безпосередньо біля екскаватора.
Шістдесятиріччя майстра відзначалося в їдальні будівельників, куди запросили й мене. Ювіляр виступив з яскравою промовою, змалювавши картину нового життя, що завирує на берегах Дніпра. Але він із сумом говорив про села, яким призначено піти під 14-метрову товщу води Каховського моря. У його фільмі показано, як мешканці села з’їжджалися, на заклик голови колгоспу, попрощатися з малою батьківщиною. Олександрові Петровичу Довженку не випало побачити фільм... Зйомки “Поеми про море” завершила його дружина Юлія Солнцева. 1959 року фільм був удостоєний Ленінської премії.
Мені особливо запам’ятався один епізод, пов’язаний із відвідуванням Олександром Петровичем бібліотеки. На будівництві працював іспанець Хосе, якому дуже хотілося читати книги рідною мовою. Довженко звернувся до мене з запитанням, чи не можна замовити книги за міжбібліотечним абонементом. І ми замовили. Ось так дбайливо, чуйно поставився великий режисер до прохання простої людини.
Минали роки... Ми переїхали до Одеси, я працювала журналісткою, редакторкою видавництва “Маяк”. Нині – членка літературного товариства “Світ Паустовського”. Ми, шанувальники творчості Костянтина Георгійовича, створили народний, а потім державний музей письменника – такого ж романтика, тільки в прозі.
І ось що цікаво: так само, як Одеса стала для мого улюбленого письменника трампліном у велику літературу, так і в долі Довженка вона відіграла вирішальну роль. У 1926 році він починає працювати як режисер на Одеській кіностудії. Перший фільм його – “Ягідка кохання”. Потім він знімає “Сумку дипкур’єра”, “Звенигору”, інші фільми, з кожним із яких міцніє його майстерність. І, нарешті, “Земля”, що ввійшла до десятки найкращих фільмів світу.
Паустовський зустрічався з Олександром Петровичем, їм було про що говорити. Востаннє зустріч відбулася восени в Києві, відразу після приїзду режисера з Нової Каховки. “Ми стояли з Довженком над урвищем край Дніпра. Він підняв тростину і показав на південь, де в блакитному тумані світилися води Дніпра, і вся далечінь поблискувала млявим світінням, мабуть, від павутини, що летіла за вітром. Там простягалася улюблена його Україна”, – писав у своїх спогадах Паустовський.
Довженко в той день сказав йому, що подає в уряд доповідь про так звані нові села по берегах Каховського моря, що характеризуються браком смаку, сухістю і мертвим убозтвом архітектурної думки. “Нові села, – говорив Довженко, – мають бути по-українськи мальовничими, різноманітними і затишними. Я не можу миритися з такою зневагою до колгоспників, які для будівельників тільки робочі руки... Потрібно докорінно перемінити цю справу і призупинити насадження зневіри в нашій країні”. Паустовський високо цінував Довженка як “чудового художника, мислителя, сперечальника, людину неспокійну та кипучу. Він справжній творець”.
Коли я буваю в місті моєї молодості – Новій Каховці, неодмінно приходжу до затишного особняка, колишнього готелю, де зупинявся Довженко. І мені здається, що дотепер у кімнаті на другому поверсі горить привітний вогник...
