Я – не кабінетна людина
Нестерпна спека. По пшеничному лану кожен в своїй загінці ходять декілька комбайнів. З поля до току одна за одною снують машини з зерном. Услід за комбайнами йдуть лущильники. Трохи далі скиртується солома. А край поля у білій сорочці стоїть голова. Він схожий на режисера, який підібрав і розставив акторів, відпрацював з ними кожен рух і тепер пильно стежить за ходом зйомок. В ту мить, мабуть, тільки він один знав, що стоїть за отою, на перший погляд, легкою і злагодженою роботою збирально-транспортного загону.
Саме таким побачила на жнивах Миколу Федоровича Прокоф’єва.
В будь-яку пору року його робочий день починається з ферми. Привітається з доярками, загляне в годівниці і вже з спокійною душею прямує на тракторну бригаду. Там і наряд проводить.
– Я не кабінетна людина, – говорить Микола Федорович, – та й як можна сидіти в конторі, коли вісь, на якій тримається все господарство, саме тут: в полі, на фермі, на тракторній бригаді.
М.Ф. Прокоф’єв любить, щоб в усьому був лад. Якось при об’їзді полів помітив залишений в лісосмузі плуг, що аж обріс бур’янами. І хоча було те в чужому господарстві, йому аж не по собі стало від такого недбальства. Там, де немає порядку, ніколи не буде гарних результатів. Цієї простої істини він навчає всіх трудівників агроформування. Та найперше сповідує її сам.
Хто добре знає Миколу Федоровича, може сказати, що він максималіст. І це не буде перебільшенням. Якщо закуповує телиць, то найкращої породи, завозить насіння – тільки елітне. Підмітив у одному господарстві грамотного, знаючого зоотехніка, доки не “переманив” до себе, не заспокоївся. Створив належні умови для роботи. Тепер Інна Віталіївна досягла рівня найдосвідченіших фахівців району, хоч за віком ще зовсім молода. Якось проїжджав Микола Федорович через одне село і побачив там дуже гарно впорядковані садиби, вулиці. “Всюди квіти, газони, зовсім немає високих парканів, ніде не видно смітників, гноярок”, – із захватом розповідав він. Тепер мріє, щоб і їхня Капустянка стала схожа на те село.
Якщо всі, то це ніхто
24 квітня 2000 року. Будинок культури в Капустянці заповнений вщерть. Люди прийшли, як звикли казати, на колгоспні збори. Але були вони незвичні. Адже члени КСП мали визначитись з формою господарювання. Тобто в цей день їхнє КСП припиняло свою діяльність. Всім було тривожно. Хоча чимало писалось про оті ТОВи, ЗАТи, ВАТи, ПСП та фермерські господарства, люди пасували перед новим. Не менше хвилювався й Микола Федорович. Опрацювавши безліч літератури, проконсультувавшись з багатьма спеціалістами, науковцями, він вирішив створити приватне сільськогосподарське підприємство. Отож і переживав: чи зрозуміють, чи підтримають. І недаремно. Сама чула тоді в залі вигуки типу: “А це вже буде, як у пана”, або “Бачте, хоче прибрати все до своїх рук”. З одного боку, розуміла цих людей, а з іншого – такі репліки ображали. Відчувалось, що ті, хто це говорив, або не знали, або забули, яким було їхнє господарство, коли його очолив М.Ф. Прокоф’єв.
Було то у січні 1990 року. На час обрання Миколи Федоровича головою колгосп імені Котовськго мав 3 млн 600 тис. крб. заборгованості. При його балансовій вартості – 3 млн крб.
Уже в 1993 році її було погашено. В касі з’явились гроші. Почали будувати дороги, оновлювати техніку, спорудили склади.
Пройшовши всі лабіринти реформування, в Капустянці було створено ПСП. Чотири роки потому цікавлюся в Миколи Федоровича: “Чому саме “приватне”?”.
– Перш ніж прийти до цього рішення, я вже попрацював і в колгоспі, і в КСП. І був переконаний, що при колективному керівництві є така тенденція – якщо добре, то ми всі цього досягли; якщо погано, то він (керівник) винен. От і вирішив, за все відповідати сам. Виходячи з цих позицій, і працюємо.
Результат приходить до того, хто працює
Незважаючи ні на які зміни в аграрному секторі економіки країни, у ПСП імені Котовського вже понад десять років відчувається стабільність. Хоч дається вона непросто. Якщо, наприклад, 10 років тому корова, що давала 10 літрів молока на добу, була рентабельною, то тепер її самоокупною не назвеш. Досить сказати, що ланцюг, яким її прив’язують, коштував 50 копійок, нині ж його вартість 8 грн 80 коп. А закупівельна ціна на молоко з 24 коп. за літр зросла до 1 грн 20 коп. Щодо цін на пальне, добрива, запчастини, то вже й говорити не доводиться. Нерідко ще й погода підносить неприємні сюрпризи. В нинішньому році в період жнив лише три дні видалось таких, що можна було працювати зранку до ночі, а то щодня навідувався дощ. І все ж таки тут досягнуто стабільності. З року в рік у котовчан одні з найвищих врожаї сільгоспкультур, не рекордні, але сталі надої, збережено поголів’я ВРХ і свиней. Це єдине господарство в районі, яке навіть сьогодні не має боргів. Як це вдається?
На це питання Микола Федорович відповідає дуже просто: “Результат приходить до того, хто працює. І не треба забувати, що люди постійно дивляться на керівника. Якщо він сам трудиться, то й підлеглі “не сачкуватимуть”. Але все це повинно підкріплюватись матеріальною винагородою (зарплата, натуроплата). А ще кожен має бути впевненим, що при потребі, йому допоможуть, його підтримають і в радості, і в горі. За такої умови люди працюватимуть з повною віддачею.
Без зарплати – то не робота
Років чотири тому, коли в більшості агроформувань були великі проблеми з виплатою заробітку, зайшла я на МТФ ПСП ім. Котовського. В розмові з тваринниками запитала: “Коли ви останній раз отримували зарплату?”. Одна з доярок, не замислюючись, чітко сказала:
– Ми одержуємо зарплату щомісячно сімнадцятого або вісімнадцятого числа. Почути тоді таке було дуже дивно. Та й сьогодні, чого гріха таїти, не у всіх агроформуваннях вчасно розраховуються з трудівниками. Причому не завжди через відсутність коштів. Є випадки, коли керівники просто недбало ставляться до цього.
“Якщо є надходження до каси, можемо видавати й раніше, – говорить М.Ф. Прокоф’єв. – Взагалі, я вважаю, що перша помилка будь-якого керівника – накопичення боргів, досить раз вчасно не розрахуватися і вони тебе засмокчуть”.
Не затримуються тут і з розрахунками за паї. Вже видано за оренду кожної земельної частки по одній тонні пшениці. Ще планують додати цукор. Хто бажав, одержували грішми. І таких було чимало. Скажімо, живуть двоє пенсіонерів, дітей поблизу немає. Навіщо їм 2 тонни хліба? В рахунок орендної плати за майнові паї виорали городи.
З думкою про майбутнє
Все, за що б не брався Микола Федорович, робить з думкою про майбутнє. І при цьому найменше турбується про нагороди. Проте добрі діла не залишаються непоміченими. В цьому році в складі делегації від Одеської області він брав участь в урочистостях з нагоди Дня працівників сільського господарства в Києві, а в Одесі на аналогічному святі його відзначили Почесною грамотою. Та не менш вагому оцінку його праці дають люди. Коли б ви не йшли селом, обов’язково почуєте подібні діалоги:
– Куди, куме, зібрались?
– До млина. Спасибі Прокоф’єву, що свій маємо. Не треба в інші села їздити.
* * *
– Таке вже горе сталось, не знаю, що й робити.
– А ви підіть до Миколи Федоровича. Він обов’язково допоможе. І це справді так. М.Ф. Прокоф’єв клопочеться не тільки своїм підприємством. Без його допомоги не обходяться школа, ФАПи, заклади культури.
Кілька років в центрі села стояв пусткою один будинок. Щоб не псував загального вигляду, відремонтували його, облаштували. Тепер там буде магазин.
На високому пагорбі, край села, у затінку дерев багато років стояла сиротиною церква, яка колись була пристосована під хімсклад. Подивився якось Микола Федорович, що віруючі моляться у маленькому приміщенні колишнього заготпункту і вирішив повернути до життя цю культову споруду. Так і зробив.
Тепер з одного боку села меле млин, щоб люди мали хліб насущний, а з іншого – тягнеться у небесну височінь оновленими куполами храм Божий, даючи надію на духовне відродження.
Савранський район
