Міркування про життя-буття з Конституцією в руках
Після таких гучних і скандальних на увесь світ президентських виборів в Україні потрібно б сісти, оглянутися, проаналізувати минулі події і постаратися зробити прогнози на подальше життя. Але не це мета моїх нотаток, аналізувати стан політичного, економічного, соціального розвитку України і тим більше давати прогнози, ґрунтуючись на обіцянках учасників політичних перегонів, – це справа самих політиків, оглядачів, економістів-вчених. Правда, дуже хочеться відповісти на запитання: чому сталося протистояння у суспільстві, що на нас чекає у майбутньому, і чи збудуться надії народні?
Кілька століть людство вело війни і влаштовувало революції, домагаючись загальної рівноправності, свободи особи, побудови справедливого і процвітаючого суспільства. Сьогодні передові країни вже звикли жити за цивілізованими законами демократії. Між іншим, Україна з незалежністю одержала від світової співдружності без потрясінь і революцій цей демократичний фундамент – на блюдечку з голубою облямівочкою. Далі все залежало від нас: як ми, облаштовуючи нову державу, використовуватимемо це багатство?
Ми ухвалили чудову Конституцію. Стаття 1-ша констатує, що Україна є «суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Невже хтось зважиться змінити щось у головному постулаті держави? Але запитайте будь-якого громадянина, що означає у нашому Основному Законі, наприклад, «соціальна держава»? Б'юся об заклад: мало хто відповість. Навіть багато політиків, які чули про те, що Німеччина, Швеція та інші країни оголошені соціальними державами, але ні у виступах, ні у передвиборних програмах, ні в інтерв'ю пресі не згадують про цей принцип стосовно України. Тим часом, вже стаття 3-тя Конституції пояснює: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».
Отже, соціальна держава – це коли держава існує для людини, а не людина для держави. Чому ж цього не відбулося досі? Погодьмося, що винен непереможний совковий менталітет, коли десятиліттями втовкмачували у голови громадян: ти повинен, ти зобов'язаний, твій обов’язок перед Батьківщиною, цього не можна, ти не маєш права тощо. Отже, народ з покоління у покоління звикся з рабською покірністю.
Але ж нова Конституція відкрила нові можливості для вільного життя-буття у новій Україні. Знов-таки, давайте заглянемо до Конституціі. Вона стверджує: досить почувати себе не вільними, залежними від держави і влади. Ось розділ II говорить про права, свободи і обов'язки громадянина. І якщо прав нараховується у нас понад 35, то обов'язків всього чотири: служити в армії, платити податки, не завдавати шкоди природі і дотримуватися Основного Закону держави. Все. Держава нам винна у багато разів більше, ніж ми їй. Чому ж ми досі не усвідомили, не звикли до цього? Кого звинувачувати? Звичайно, насамперед, політиків, законодавців, виконавчу владу.
Тому події кінця 2004 року у Києві мають чітке пояснення. Звичайно, це ніяка не революція, ніхто і не збирався ламати державну систему, щоб створити нову. Це масовий протест проти порушення прав людини і перекручення демократії, проти беззаконня, неправди, злодійства і корупції, що стали нормою в Україні.
Все це начебто повинно залишитися у радянському минулому. Але як сьогодні відбувається спілкування громадянина з державою? Через чиновника, який представляє державу. Нехай кожний, хто змушений був звертатися до різних інстанцій з будь-якого приводу (від комунальних до судових), скаже – його зустрічали з посмішкою і питання розв’язувалося невідкладно?
Я запитував у знайомих і друзів, які стали «жовтогарячими»: чому? І відповіді були на подив однаковими: у кожного в особистому життєвому досвіді були зустрічі з чиновниками, що закінчувалися нічим – правовим беззаконням, нескінченною тяганиною, натяками на хабар, незаслуженими образами. Простий приклад: син моєї колеги три роки безуспішно намагається відстояти своє право на житло – кімнату у комуналці, де він живе з дитинства. Вся біда у тому, що в цієї квартири вигляд на Воронцовський палац і море, і вона сподобалася чужим, які зажадали там відкрити адвокатську контору. Нескінченні суди, у яких вони, самі юристи, свої люди, скарги без відповіді у прокуратуру – від районної до Генеральної, залякування полями зрошення юридично загартували молодого чоловіка, але віру в цю владу він втратив назавжди. Ось проти чого виступав народ.
Хоча огульно говорити, що всі представники влади себе скомпроментували, було б дуже упереджено. Далеко за прикладами ходити не будемо. Наш губернатор С.Р.Гриневецький у населення області користувався і, як і раніше, користується великим авторитетом. Про це красномовно свідчить і минулорічна читацька редакційна пошта, у якій сільські і міські жителі області дякували голові облдержадміністрації за увагу до їхніх потреб і проблем. Чимало сумлінних працівників і в райрадах, райадміністраціях області. То ж не будемо всіх, як кажуть, чесати під один гребінець.
Я ніколи не був дисидентом, хоча все життя перебував у глухій опозиції до диктатури однієї партії і панівної ідеології. Як, втім, і більшість думаючих людей з числа інтелігенції, яка вважалася у країні робітників і селян всього лише «прошарком».
Добре пам'ятаю, як я вперше почав скептично думати про святе поняття «народ». Ніяк не міг я погодитися з всенародним цькуванням «відщепенця і дворушника» Пастернака, коли сторінки газет сходили піною ненависті до поета, а народ дружно вимагав покарати «зрадника батьківщини», не прочитавши жодного рядка з його «Доктора Живаго», – як я міг погодитися, якщо читав його чудові вірші, а Нобелівський комітет присудив йому найвищу премію з літератури? Потім було «всенародне» цькування Солженіцина, Сахарова, політичні процеси, табори, психушки, висилання за кордон...
Отже, ми, інтелектуали-шістдесятники, романтики ХХ з'їзду, вміли читати між рядків офіційної пропаганди, аналізувати і робити свої висновки. Не наша провина, що при простому розміркуванні вона виявлялася або дрімучою дурістю, або диким абсурдом, кричущою несправедливістю або нахабною тотальною брехнею. Синонім слову «дисидент» – «інакомислячий», що рівнозначно поняттю «розсудливий».
Працюючи у «Вечерней Одессе», я займався контрпропагандою. Зараз смішно згадувати: якось телефонують з «Інтуриста», мовляв, до Одеси приїхав британський мільйонер, хоче поспілкуватися з радянською пресою. Смійтеся, смійтеся, але після суперечок з іноземцем за пляшкою віскі вдома я розгорнув словник іноземних слів, щоб уточнити поняття, якими без кінця оперував співрозмовник: «плюралізм», «толерантність», «легітимний», «електорат» – тоді в нашому побуті таких слів взагалі не було.
А з приходом гласності і свободи ці поняття вже були в усіх на вустах.
Але чи стали вони невід'ємною частиною нового менталітету громадян України? Сумнівно. І досить наочно доводять це останні вибори президента. Влада керівництва, чиє минуле було пов'язано з партноменклатурою, втратила довіру народу. Народ вимагав змін.
А хто ті люди, що з революційною запопадливістю обіцяють сьогодні заново будувати ту Україну, принципи якої затверджені нашою чудовою Конституцією? На кого спиратиметься нова влада – на маніпуляторів з майданів з посвідченнями «ветеранів помаранчевої революції»? Інакомислячі можуть собі уявити, якої якості демократія може бути у такій державі. Така толерантність: спочатку навести «порядок», всіх опонентів посадити за ґрати, ну а потім на рівному місці будувати нове суспільство. Спасибі Заходові, поки що він обсмикує це «революційне» беззаконня. А нам, швидше за все, доведеться чекати, поки Андрій Овсянников зі славного міста Немирова, переможець телемарафону «Найрозумніший», який мріє стати міністром економіки, і який одержав грант на навчання у Британії, повернеться на Батьківщину.
Наша газета не раз писала про те, чому Україну ще не можна назвати демократичною, правовою, тим більше соціальною державою. Ми писали, чому про громадянське суспільство нам теж говорити зарано, і про те, що нинішня демократія обслуговує не народ, а інтереси політичної, промислової та фінансової олігархії. Народ бачив, що за незалежність і обіцяну демократію довелося заплатити величезну ціну, а натомість ми одержали лише «зяючі висоти», тобто нереалізовані політиками обіцянки. І змушені були констатувати: влада живе в одній країні, а народ – в іншій, а політична система у її нинішньому вигляді не є інструментом реального народовладдя.
То що ж далі? Насамперед, ми повинні погодитися з принципами демократії: громадянське суспільство не може складатися тільки з жовтогарячих і біло-блакитних. Розумні голови, соціологи і політологи, вважають: повинен бути розвиток «протестної» частини суспільства, яка орієнтується не на платформи і програми партій і рухів, а на власну оцінку того, що відбувається у країні. Це люди думаючі, ті самі інакомислячі, ними неможливо маніпулювати, їх не можна зомбувати або купити. Це вони на виборах не вибирають між однаковими кандидатами, а голосують «проти всіх». Поки це всього 2,4 відсотка, на них навіть не звертають уваги. Але саме ці критичні настрої соціологи називають «ефектом позитивного негативізму», тобто такими, які мають творчу сутність. На відміну від політичних опозицій, що розривають суспільство на частини, на мій погляд, ці інакомислячі повинні стати цивільною опозицією, здатною вести ефективний діалог «громадянин – держава». Це і буде справжнє народовладдя. Як і значиться в Конституції України.
