(Продовження. Початок у номері за 18 січня)
Зміни, що відбулися у інституті постійного землекористування є цілком логічними, насамперед, з точки зору фіскальних інтересів держави і територіальних громад, а також з точки зору додержання законодавства про добросовісну конкуренцію. Але як бути з тими суб’єктами, кому земельні ділянки у постійне користування вже були надані раніше? Чи треба це право якось переоформлювати, чи воно буде чинним необмежений час? З правозастосовчої точки зору це питання треба розбити на два, у залежності від дати надання у постійне користування земельної ділянки. Якщо земельну ділянку було надано у постійне користування до 15 березня 1991 року (дата початку земельної реформи в Україні та введення у дію Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року), то треба виходити зі змісту пункту 6 Постанови Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ “Про земельну реформу” (з наступними змінами), згідно з яким громадяни, підприємства, установи й організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення у дію Земельного кодексу Української РСР, повинні до 1 січня 2004 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається. Якщо земельну ділянку було надано у постійне користування після 15 березня 1991 року, то треба виходити зі змісту пункту 6 Перехідних положень чинного Земельного кодексу, згідно з яким громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств у довгострокову оренду, термін оренди визначається селянським (фермерським) господарством відповідно до закону, при цьому розмір орендної плати за земельні ділянки не повинен перевищувати розміру земельного податку. Але, враховуючи, що згідно з ч. 5 ст. 19 Закону України “Про оренду землі”, орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може бути меншою за розмір земельного податку, можна констатувати, що розмір орендної плати в означеному випадку співпадає із розміром земельного податку. Це практично єдиний випадок, коли при трансформації інституту постійного користування законодавством враховані насущні фінансові інтереси землекористувачів.
Як бачимо, законодавець відносно постійного землекористування непублічних суб’єктів зайняв заборонницьку позицію, свідомо погіршуючи умови їх землекористування не лише стосовно строку, але й стосовно розмірів плати за землю. В результаті почала складатися парадоксальна ситуація, коли широке коло некомерційних недержавних та некомунальних суб’єктів, що виконують у суспільстві дуже важливу соціальну функцію (релігійні, благодійні, громадські організації, громадські установи культури та мистецтва, товариства сліпих, глухих тощо) і Законом України “Про плату за землю” звільнені від сплати земельного податку, до 2005 року були примушені оформляти землю у оренду і сплачувати орендну плату, пільги по сплаті якої законодавством не передбачені... Звичайно, таке ставлення законодавця до подібного роду організацій не може не дивувати.
Не слід залишати поза увагою і ще один наслідок трансформації інституту постійного землекористування, пов’язаний із майбутньою втратою права постійного землекористування суб’єктами підприємницької діяльності, які сьогодні сплачують так званий “єдиний податок”, і, у зв’язку з цим, звільнені законодавством від сплати податку за землю. Інтерес підприємців та держави до питання збереження земельного податку у складі єдиного податку чітко просліджується, наприклад з листування підприємців з Державною податковою адміністрацією та Держкомпідприємництвом, які до речі, займають по багатьох колізіях, пов’язаних зі сплатою єдиного податку, дуже різні позиції. При втраті права постійного землекористування, для збереження переваг сплати єдиного податку, підприємцям залишається лише викупати земельні ділянки (що для них є не завжди економічно можливим), оскільки пільговий характер єдиного податку, при необхідності оформлення права оренди земельних ділянок, буде втрачено.
На жаль, новий Земельний кодекс України, не лише зайняв, на наш погляд, надмірно жорстку позицію з питань позбавлення права постійного користування широкого кола землекористувачів, але й не забезпечив означені норми зрозумілим механізмом реалізації, встановив лише обов’язок переоформити право постійного землекористування і не встановив конкретної відповідальності за його порушення.
Досвід вирішення проблеми неналежного землекористування у зв’язку із неодноразовим наближенням строку переоформлення прав на землю за нормами п. 6 Постанови Верховної Ради УРСР “Про земельну реформу” чітко доводить, що жодне продовження термінів переоформлення прав на землю без зрозумілого та жорсткого механізму відповідальності за їх порушення, не здатне досягнути поставленої мети.
Здається, що проблему додержання строків переоформлення права постійного землекористування можна вирішити лише доповнивши Земельний кодекс спеціальною нормою, яка б передбачала відповідальність за ухилення від належного оформлення прав на використовувані земельні ділянки, та розглянувши питання про можливість застосування адміністративного порядку припинення права землекористування (якщо воно здійснюється з грубим порушенням вимог чинного законодавства).
Слід зазначити, що відсутність послідовності з боку держави у питаннях застосування санкцій за порушення вимог законодавства про переоформлення права постійного землекористування не менш шкідливо для розвитку добросовісної конкуренції, ніж збереження інституту постійного землекористування у існуючому вигляді. Невиконання державою контрольних обов’язків внаслідок відсутності належного правового механізму, шкодить лише добросовісному землекористувачеві, який вчасно переоформив своє право, у той час, як недобросовісний землекористувач має можливість і далі продовжувати роками ухилятися від належного оформлення прав на землю, і, тим самим, завдавати шкоди як бюджетним інтересам, так і одержувати додаткові переваги у конкуренції на ринку, пов’язані з меншим фіскальним навантаженням.
Таким чином, можна констатувати, що передбачена новим Земельним кодексом України трансформація інституту постійного користування, сьогодні має ще дуже “сире” та недосконале нормативно-правове втілення.
Проте, останнім часом і у Верховній Раді почали розуміти, що проблеми права постійного землекористування зачіпляють не лише вузькі та окремі, але й загальні громадські інтереси і потребують невідкладного розв’язання. Так, у травні 2004 року Верховна Рада доповнила коло суб’єктів права постійного землекористування громадськими організаціями інвалідів України, їх підприємствами, (об’єднаннями), установами та організаціями. Тоді ж намагалися повернути право постійного землекористування й релігійним організаціям, але, у зв’язку із запереченнями деяких структур апарату Верховної Ради, це питання вирішили відкласти та розглянути пізніше. Нещодавно, у жовтні, до нього насправді повернулися, але необхідної підтримки з боку депутатів зазначені законопроекти не знайшли... Прикро та дивовижно бачити таку антицерковну позицію народних обранців. Сподіваємось, що під тиском громадськості депутати ще раз повернуться до згаданої проблеми та вирішать її на користь людям.
