“…Відомі факти так приховують і спотворюють, що виникає сумнів: чи можна буде хоч колись написати справжню історію нашого часу?”
Джордж Орвел
Радянська історія
В радянський час офіційної цензури в нас не було. Була організація з “пристойною” назвою - Головне управління охорони державних таємниць у пресі при Раді Міністрів СРСР (Головліт). І хоча закону про держтаємницю не було, у КК була стаття 75, що карала саме за розголошення держтаємниці. А без печатки цензора будь-яку друковану продукцію не сміли прийняти в друкарні - від газети та книги до інструкції з користування соковижималкою та до запрошення на партконференцію або дитячий ранок.
Кожен журналіст із досвідом так чи інакше зіштовхувався з “невидимим фронтом” цензури. У мене з цього почалася робота в газеті “Моряк” - цензура зняла з номера мій нарис про капітана теплохода “Бежица”. Це судно з наповненими піском трюмами ішло в точку “Н” Атлантики, де з його борту підтримувався зв'язок з радянськими космонавтами в космосі. Цензор стверджував, що це держтаємниця, хоча мій матеріал про космічну “Бежицу” вже був опублікований в АПН. І московські колеги підказали мені, що в газеті “Труд” було опубліковано нонпареллю маленьке повідомлення ТАРС про створення АН СРСР спеціальної флотилії для роботи з космосом, серед перелічених суден була й моя “Бежица”, і мій нарис опублікували.
На телебаченні ми з режисером задумали репортаж про Одесу з висоти пташиного польоту - з висоти телевежі. Пройшли медкомісію, нас у кріслах обертали майже як космонавтів. А цензура зарубала творчий злет: виявилося, зйомки з висоти понад 12 метрів заборонені. У мене відтоді зберігся унікальний документ, що видавався звукорежисеру під розписку, - “Список осіб, що підлягають вилученню з фільмотек і фонотек теле-, кіно- і радіостудій”. Це він відповідав за те, щоб в ефірі не пролунала раптом пісня з улюбленого народом кінофільму “Вірні друзі”, звуки віолончелі Ростроповича або голоси Мондрус, Мулермана, Татляна і сестер Федорових... У тому “чорному списку” - понад сто імен і стільки ж назв фільмів, навіть таких, уявіть, як “Справа Леніна живе й перемагає”. Це значить, що хтось став неповертанцем або емігрантом, тобто “ворогом народу”.
Міг би навести багато цікавих або абсурдних прикладів зіткнення з цензурою. Але скажу головне: вона не тільки охороняла держтаємниці, вона ще ретельно оберігала народ від правди. Так, по СРСР були засекречені багато які статистичні дані. Щоб “жити стало краще, жити стало веселіше”, пропаганді досить було переконувати народ у тому, що в радянському суспільстві немає багатьох негативних явищ, які властиві західному суспільству загального насильства та зіпсуття. Ми не знали статистики смертності населення, тривалості життя, хвороб, пияцтва тощо. Можна було закрити статистику злочинів і в 1961 році оголосити на весь світ, що в СРСР ліквідована професійна злочинність. У країні соціалізму не було безробітних, бездомних бродяг, повій, наркоманів, самогубців. У СРСР майже не залишилося віруючих, можна було закривати церкви і влаштовувати в храмах спортзали або склади солінь. Усе це, звичайно, була тотальна неправда. Якщо хтось наважувався говорити правду, його судили як антирадянця та ворога народу. Усі ці заборони, секрети, табу і вето дозволяли створювати абсолютно невірогідну історію життя радянського суспільства: ми жили в щасливій країні прекрасного майбутнього.
Нова історія
Наприкінці 68-го року я щодня ходив до кінотеатру “Хроніка”, де показували документальний фільм про події в Чехословаччині. Радянський народ “одобрямс” те, як наші танки запрасували “празьку весну”. Під гусеницями тоталітарного режиму загинули паростки юної демократії в соцтаборі. Як зараз пам’ятаю в тій хроніці клуби тютюнового диму в нічній залі Національних зборів, поява в президії голови Смрковского зі словами: “Із завтрашнього дня в Чехословаччині скасовується цензура!” - і радість депутатів. Не збулося. Не дали.
В СРСР розмови про скасування цензури почалися наприкінці перебудови. Надбанням народу ставали закрита раніше статистика, невідомі факти історії, недоступні раніше народу документи, література та преса зі спецхранів архівів і бібліотек, дозволялося ввезення та пересилання з-за кордону Біблії, Євангелія, Корану, дозволялося користування ксероксом і багато чого іншого, що було колись під забороною.
Закон про пресу ухвалили влітку 1990 року. Символічно, що перша стаття закону, яка проголосила свободу друку та неприпустимість цензури, була схвалена 6 червня - в день народження О.С. Пушкіна, великого поборника вільного слова. Пам’ятаю передову статтю “Прощавай, цензуро” в газеті “Известия” - з ілюстрацією останньої “секретної” печатки цензора “Дозволяється”. Мрія демократів-інтелектуалів збулася.
Такий же цивілізований закон ухвалила й незалежна Україна. У статті 15 нашої Конституції говориться: “Цензура заборонена”.
Новітня історія
Нова влада широко оголосила, що відтепер усе життя в Україні буде прозорим, пануватиме відтепер тільки правда й сама тільки правда.
Але перші заяви та дії нової влади вражають. Продовжуючи, як і на Майдані, говорити про демократичність і толерантність, нові лідери почали заявляти, що почати нове життя належить із очищення лав від супротивників “жовтогарячої” революції.
Простимо новим лідерам, що вони не всі професіонали, ще не набралися досвіду – “вони не чарівники, тільки навчаються”. Нехай у людей з досвідом життя і добрим знанням історії часом “вуха в’януть” від заяв нових революціонерів, але будьмо поблажливі до молодих - навчаться керувати державою. Не без допомоги та пильної уваги народу; адже в нас народовладдя, а демократія прозора.
Ось новий віце-прем’єр із гуманітарних питань М. Томенко, молодий, колишній антикомсомоліст і афганець, за освітою історик, з 2002 року нардеп від “Нашої України”, голова комітету з питань свободи слова й інформації, тобто майже профі. Тому й у новій якості віце-прем’єра він одразу ж енергійно взявся за очищення ЗМІ від зарази колишнього “бандитського” режиму. Так у новій українській політиці з’явилося нове слівце “люстрація”, що з натяжкою можна перекласти як “очищення” або “чищення”. Хочете чи ні, але “зачищення” у свідомості демократів пов’язуються з іменами Сталіна, Гітлера або Мао. Революціонери-оранжисти згадали про доноси й анонімки, від яких відмовилася наприкінці минулого століття вітчизняна демократія, і на їх основі склали “чорні списки” тих, хто не підтримував під час виборів “жовтогарячих”. Віце-прем’єр запропонував для початку всім головним редакторам державних ЗМІ добровільно піти у відставку (бо гірше буде?). У чиновному ражі на місцях почали вимагати залишити свої посади головних редакторів небажаних ЗМІ, засновники яких - держадміністрації та місцеві ради.
Запитаймо себе: це що - новий крок у розвитку демократії, якась нова толерантність - помаранчева? І тепер створюються ЗМІ, що будуть писати тільки про те, що потрібно новій владі? А якщо не будуть, то будуть покарані, перебудовані, знищені. Нарешті, преса, ТБ і радіо будуть “чесно й об’єктивно” розповідати, у якій демократично оновленій і щасливій країні ми живемо (див. вище, як це було в радянській історії). Чи це не нова цензура? За що, як то кажуть, боролися демократи й ліберали майже все ХХ століття?
До речі, у вищезгаданій конституційній статті 15 гарантується політичне, економічне й ідеологічне різноманіття громадського життя в Україні і стверджується: “Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”. І в будь-якій демократичній державі преса, дотримуючись об’єктивності та толерантності, дистанціюється від влади - вона повинна бути незалежною. І влада не має права чинити на неї тиск і тим більше піддавати репресіям.
Для об’єктивності треба нагадати, що рівно рік тому - 9 березня 2004 року Верховна Рада ухвалила постанову № 4275 про “необхідність безумовного забезпечення конституційних гарантій на свободу слова в Україні, вільне висловлення своїх поглядів і переконань, створення надійних умов для творчої діяльності журналістів, забезпечення плюралізму думок”. Були заборонені перевірки засобів масової інформації різними органами виконавчої влади, закриття газет і телеканалів можна здійснювати не інакше як за рішенням самих засновників або суду. Автором цього законопроекту був пан Томенко. А сьогодні, після президентських виборів і напередодні парламентських виборів 2006 року, “Необхідність безумовного забезпечення конституційних гарантій на свободу слова в Україні” уже відпала?
Національна Спілка журналістів України нагадала про це. Голова НСЖУ І. Лубченко виступив зі зверненням, де заявив, що професійна Спілка журналістів категорично проти “нової політики” і закликав журналістів не піддаватися тиску владних структур, не поспішати подавати заяви про звільнення, бо такі вимоги нової влади незаконні. Вирішувати, кому очолювати творчу команду, має колектив, а зняти керівника з посади можна тільки на основі КЗпПу і редакційного статуту, та аж ніяк не на підставі доносів, “чорних списків” і телефонних дзвінків “зверху”. НСЖУ ухвалила рішення не полишати без уваги жодного подібного факту, рекомендує подавати позови до суду, а копії позовних заяв надсилати до Спілки. Юристи НСЖУ по телефону “гарячої лінії” 8-044-235-0851 готові подавати журналістам усіх ЗМІ правову допомогу. Колеги, пам’ятайте: нас багато, нас не подолати.
