Впевнена, не один чоловік зачудовано проводжав поглядом авто з “шашечками”, при цьому вигукуючи: “Нічого собі!”. Бо ж за кермом “Волги” сиділа молода, вродлива жінка. То Надія Адамович поспішала додовізти пасажира за адресою. Мчала, ніби літаком. Таки мала мрію стати пілотом.
Змолоду, працюючи в Одесі, Надійка та її подруги залюбки відвідували авіаклуб. І так дівчатам подобалось літати, що вирішили стати льотчицами. “Небо не для тебе”, - такий вирок винесла прискіплива медкомісія. Проте Надійка сумувала недовго. Сказала собі: “Не змогла літати в небі, літатиму на землі!”. І напророчила на все життя...
Прикладом стала тітка Паша – водій таксі; на неї прагнула бути схожою Надійка. Тож закінчила вечірні курси водіїв і – вперед, намотувати кілометри доріг. Спочатку “літала” одеськими вулицями, а згодом її вантажівка долала важкі цілинні дороги. Робота і життя – одна злітна смуга.
Як тільки молода, вродлива дівчина з’явилася в Ананьївському автопарку, весь чоловічий колектив пожвавішав, кожен намагався привернути до себе увагу. Вкельми цікавило: чи заміжня ця красуня? Гордовита й неприступна Надійка враз обрізала різким словом невдаху-залицяльника. Настав час – зустріла свого єдиного, покохала всім серцем. Виховали двійко синочків... Зростала водійська майстерність “сухопутного” пілота. Не раз чула від славнозвісного ананьївського автоінспектора Івана Сухоносова: “Не вмієш ти, Надійко, тихо їздити”. Та хіба ж то їзда, коли не відчуваєш вітру, що супроводжує тебе по трасі до Одеси чи Тирасполя, Києва чи Бендер? Мчала “Волгою”, відчуваючи себе, ніби в польоті, і раділа - здійснилася її мрія...
Зараз Надія Михайлівна знайшла свою втіху в онуках. Більше часу приділяє впорядкуванню власного затишного будиночка. Лише іноді, бува, насниться: довгий-довгий шлях добігає обрін, зливається з небом, а за кермом вона – Надія...
