У 2004 році в одній із серпневих добірок “З редакційної пошти” був опублікований лист Ю. Білоброва під заголовком “Про пішоходів не подумали”. Ішлося про реконструкцію дороги в Усатовому, яка значно поліпшила умови для автомобілістів, але створила безліч проблем для мешканців села, головна з яких – не облаштовані пішохідні переходи траси. Що ж сьогодні? Слово – нашому читачеві.
“Я повертаюся до минулорічної теми через 9 місяців, тобто проміжок часу цілком достатній не лише для того, щоб виносити дитину, але й створити, нарешті, нормальні умови для співіснування мешканців села з автомагістраллю. Проте – віз і нині там, і періодично на трасі відбуваються наїзди на пішоходів. Заради справедливості відзначу, що після публікації в газеті досить швидко установлено 2 світлофори, підключено ліхтарі на стовпах вздовж дороги до електромережі. Проте світлофори працювали недовго і нерегулярно, а потім їх зовсім відключили. Стовп же перед дитячим санаторієм “Хаджибей” на друзки розбив великовантажний автомобіль, порушивши тим самим цілісність електромереж. На цьому все і закінчилося. І пішоходи як і раніше шукають “вікно” у бурхливому потоці машин, щоб встигнути перебігти дорогу.
А мій сусід – не встиг, тому що інвалід, а машини по широкій дорозі мчать зі швидкістю, яка перевищує дозволену. У загиблого 42-річного селянина залишилася стара мати і дочка-другокласниця. Сталася біда присмерком, дорога не освітлювалася тими самими “підключеними” горе-ліхтарями, “зебра” на переході витерлась, знаки не мають покриття, що світиться, а світлофори не працювали. І знову виникає запитання до ДАІ, до шляхового керівництва, до районної влади: “Невже так і не буде порядку на цій ділянці траси? І пішоходи як і раніше будуть “пірнати” під колеса машин, що мчать через село?
Ще про одне хочу сказати. Вже як лікар. Потерпілий був живий, коли його відвозили з місця пригоди, але помер у лікарні на операційному столі або від травм, що несумісні з життям, або від втрати крові. І знову виникає стара проблема, яка не розв’язується роками: іноді пішоходи гинуть у ДТП лише тому, що рідко хто може надати допомогу потерпілим на місці аварії. Необхідними прийомами рятування не володіють ні водії, ні співробітники ДАІ, ні, тим більше, рядові громадяни. А статистика свідчить: якщо долікарську допомогу не надано важкопораненим протягом години, то гинуть 40% потерпілих, через 3 години – 60%, через 6 годин – 95%. Найприкріше, що гинуть при цьому, переважно, молоді, працездатні, ділові люди, які квапливо перетинають наші далеко не досконалі дороги.
Один депутат в інтерв’ю кореспонденту повідомив, що в Україні у ДТП за останнє десятиріччя загинуло майже 10 тисяч чоловік, а травмовано разів у 10 більше. Багатьох не вдалося врятувати медикам лише тому, що невідкладну допомогу вчасно не надали – через незнання і невміння. Ту допомогу, яку у країнах ЄС, куди ми так прагнемо, надають на місці пригоди поліцейські, пожежники тощо.
Одного разу під час прямого ефіру телепередачі, у якій брали участь співробітники ДАІ високого рангу, я по телефону запитав про можливості навчання методам надання невідкладної допомоги у системі правоохоронних органів (колись я вів відповідні курси у міськДАІ і читав лекції в облДАІ). Але відповіді не одержав, сказати нічого.
А чому б не взяти на озброєння готові моделі у Євросоюзі, у США, де розв’язання проблеми екстреної допомоги потерпілому базується на обов’язковому навчанні її методам державних службовців, які мають відношення до ліквідації наслідків різного роду катастроф, у тому числі – аварій на дорогах.
