Сьогодні статтею відомого журналіста-еколога Богдана Сушинського ми розпочинаємо цикл публікацій, які стосуються питань екологічної етики, екологічного виховання, екологічної педагогіки та екологічної культури в традиціях і віруваннях нашого та інших народів світу.
Щоразу, коли ми постаємо перед чергового екологічного проблемою, ми відкриваємо для себе, що в основі її – відсутність у нашого суспільства чітко сформованих принципів екологічної етики, науково вивіреного та налагодженого екологічного виховання, виразно окреслених та морально усталених основ екологічного самоусвідомлення себе як невід’ємної часточки Природи, часточки довкілля. Тієї часточки, яка Природою сотворена і якій Природою відведено її місце і роль у функціонуванні складної екологічної системи життєзабезпечення отого живого і мудрого створіння Космічного Розуму, що зветься планетою Земля.
Про все це дуже дивно і болюче говорити нам, українцям, чиї предки упродовж віків і віків були – а в душі значна частина нас ще й досі залишається – язичниками, дерево-, птахо- і землепоклонниками. І йдеться тут не стільки про тонкощі релігійних вірувань, скільки про систему наших поглядів на довкілля, нашого світосприйняття, нашого одухотворення столітнього дуба, що дивом зберігся край села або й посеред мільйонного міста; птаха, що виспівує, а наче промовляє до нас із високості, струмочка, що зароджується, здавалось би, нізвідки, з кам’янистого схилу, на якому і в надрах якого й воді взятися ніде; скелі, що височіє над річкою, наче мати-берегиня.
Вже і в XVI столітті від Різдва Христового митрополит Макарій, ревнитель усього біблійно-християнського, який вважав, що справжнього служіння Богу, справжнього християнства, справжнього покаяння предки наші можуть досягти лише відрікшись від будь-яких залишків одухотворення та обожнювання природи, з сум’яттям у душі писав: «Таковы же скверные мольбища их: лес и камни, и реки, и болта, источники и горы, и холмы, солнце и месяц, и звезды и озера. И проще говоря – всему существующему поклонялись яко Богу, и чтили, и жертвы приносили».
За всіх тих позитивних якостей, які мало християнство в формуванні національно-політичної єдності багатьох слов’янських народів, воно таїло в собі одну досить складну проблему: ревнителі Христа справді занадто вже запопадливо намагалися вселити в слов’янські душі відречення від будь-якого одухотворення дерев, тварин, скель, джерел, птахів; від поклоніння їм, від спроб спілкування з ними, від поваги до них, як до своїх захисників. Оскільки будь-яке поклоніння дереву чи каменеві, на їх погляд, зменшувало віру в Христа, віру в Бога, залежність від Його милості і страх перед Його судом.
Хоча в Біблії, книзі, яка зіткана з текстів, та їх інтерпретацій, написаних в різні часи різними людьми і для різних духовних потреб, можна віднайти тлумачення на всі випадки життя (що не раз слугувало теологам-аналітикам основою для критичного сприйняття її) все ж таки до початку ХVІІ століття в християнстві переважали погляди, які дозволяли християнинові відчувати своє панівне становище над тваринами, над довкіллям, як над створіннями значно нижчого порядку. І взагалі, християнин, мав дбати про чистоту своєї віри, про своє спасіння, про уникнення потойбічного пекла, а не про те, щоб не допустити перетворення в земне пекло ореал свого поцейбічного існування.
І все ж таки в наших селах, особливо на Поділлі, Волині, в Карпатах, на Буковині та Галичині ви обов’язково віднайдете древній дуб, якому поклоняються уже сім-вісім поколінь місцевої громади, і камінь, помолившись якому, місцеве жіноцтво просило заступництва від усього лихого для своїх чоловіків та синів, які служать у війську; і цілюще джерело.
В Карпатах, неподалік села Ясиня, що в Свидовицькому гірському масиві, на висоті понад 1160 метрів ви натрапите на дбайливо вимуровану стіну з так само дбайливо обкладеним тесаним камінням отвором, над яким, на висоті людського зросту, споруджено кам’яний дах, а на ньому – щось схоже на п’єдестал, на якому 29 серпня 1882 року задатовано напис: “Тут початок річки Тиси”. Власне, якщо бути точним, то це виток Чорної Тиси, одного з рукавів, які породжують могутню ріку Тису, але суть не в назві, а в тому дбайливому ставленні місцевого населення до джерела, що породжує потічок, притоку, велику ріку, яка дає воду людям, втамовує спрагу полів, і береги якої упродовж віків і віків є благодатним краєм для проживання мільйонів людей.
А чи помітили ви, як останнім часом в усіх регіонах України почав відроджуватися культ заступниці-берегині. Отієї берегині, що в міфах наших предків являлася нам у вигляді напівдіви-напівптиці, яка була господинею криниць та джерел, і яка виливала з чарівних рогів росу на наші вранішні поля. І це тільки на подвір’ях одеських музеїв “скіфські баби” видаються безликими та безрідними “істуканами”. Вирвані з тих місць, де їх древніми майстрами було витесано та людськими надіями висвячено, вони сирітно туляться попід огорожею музейного двору. І мало хто з людей, які сьогодні побіжно і поблажливо оглядають ці незграбні творіння, усвідомлює, що там, на степових курганах, на яких вони досі вікували, кожна з цих “бабць” була заступницею села й опікункою його жіноцтва. Що до неї приходили причаровувати коханих і випрошувати материнства; оплакувати загиблих і проклинати ворогів; відшукувати цілюще “опівнічне зілля” та загадувати на добро і вдачу. Відтак сотні людей – кожен виходячи зі свого розуміння природи, складу характеру, своєї радості та печалі – вперто віднаходили для себе шляхи до кам’яного ідола, відкидаючи тим усіляку думку про недоречність його появи, або недоречність власної віри в нього.
Поки що ми втішаємося тим, що нам вдалося зібрати цих кам’яних “скіфських баб” по навколишніх степах та позвозити до музеїв, аби зберегти для нащадків. Але справжня втіха має прийти до нас лише тоді, коли, не боячись варварства своїх сучасників, ми зможемо відвезти їх назад, на степові кургани, на місця, які їм заповідано освячувати і на яких самі вони набувають свого первісного змісту і призначення. Причому відвезти, не жахаючись самої думки про те, що завтра сотні губителів природи заходяться видряпувати на них “Тут був Вася”, відбивати куски цих скульптур на сувеніри та фотографуватися, усівшись “скіфській бабі” на голову. Коли всі ми усвідомимо, що і ця древня скульптура, і степовий курган, і клаптик незайманого первісного степу на схилах його, і все те живе, що обітує на тих схилах і тягнеться до них – є невід’ємною складовою екосистеми нашого краю, нашої країни, нашої планети. І що істинна вихованість кожного з нас починається з оволодіння основами екологічної етики, з уміння жити серед природи, почуваючись її мудрою, стриманою, обачною часточкою. Але до розмови про це ми ще повернемося в наступних публікаціях.
