Відповідь на це запитання знає головний лікар Іванівського району Леонід Колесник
– Леоніде Івановичу, продовжіть, будь ласка, фразу " Швидка допомога" в Іванівському районі – це …
– … три бригади. Коли у великих наших населених пунктах закривали лікарні, то ми організували їх, щоб могли обслуговувати людей з розрахунку одна бригада на десять тисяч чоловік. Ось, виходячи з кількості наших жителів, три бригади і вийшло.
– Гадаю, у "Швидкої" чимало болючих точок. Ну, взяти хоча б транспортування хворого. Бензин, як відомо, дорожчає.
– Для кожного, до кого виїздить "Швидка", допомогу надаємо безкоштовно. А ось якщо виникає необхідність перевезти хворого, то він оплачує двадцять-тридцять гривень. Стільки коштує людині доставка до районного або обласного центру.
Два роки тому, за рішенням сесії районної ради створили на території районної лікарні диспетчерський пункт. Тут приймають виклики і розподіляють їх. Швидка допомога, яка розташована у Червонознам’янці, обслуговує тих, хто потерпів у дорожньо-транспортних пригодах на трасі Одеса – Київ. І за останні роки я не пригадаю нарікань на цю службу.
– Які хвороби найбільше турбують іванівців?
– Серцево-судинні: інфаркти та інсульти. Взимку – простудні захворювання, зокрема, пневмонія. Ну, ще травми, отруєння.
– А фельдшерсько-акушерські пункти в усіх селах є?
– На жаль, немає. В деяких, невеликих, вони відсутні. Тепло, ремонт, вода – все це потребує грошей, а не всім сільрадам це під силу. Інші, діючі, потребують ремонту. Три роки без вугілля. Фельдшер приймає вдома.
– Зрозуміло, сільські голови, які повинні про ФАПи піклуватися, скаржаться на брак грошей.
– Так, хоча в них є чимало можливостей, як того, до речі, і вимагає і закон, подбати про здоров'я своїх односільчан. На жаль, психологія така, що медицина не викликає позитивних емоцій. Ну, поміркуєте самі, СНІД, туберкульоз, венеричні захворювання…Морг, зрештою. Проте, це проблема.
Щоб ми не говорили, але людина народжується і вмирає в лікарні. Так влаштований світ.
– Давайте повернемося до ФАПів.
– На сорок сіл їх у нас вісімнадцять. І звичайно ж, є залишені будинки. І якщо в них ніхто не живе, то можна купити у родичів один і обладнати в ньому фельдшерсько-акушерський пункт.
Ось буквально вчора телефонує мені молодий фельдшер, якого приймаємо на роботу – у Шомполах, неподалік від Одеси, де приблизно вона повинна працювати, немає ні ФАПу, ні житла. Я зрозуміло, зустрічатимуся із сільським головою, але знаю, що проблему цю він не розв’яже. Ось і виходить, що село це і далі буде без медика.
– А яка зарплата у сільських фельдшера, лікаря?
– Лікарська – п'ятсот з лишком гривень, фельдшерська – триста з лишком.
– Я так розумію, щоб вижити, доводиться займатися підсобним господарством. А це, відомо, монотонна робота з ранку до ночі. Коли ж свій професійний рівень підвищувати?
– Так, багато від такого лікаря чекати не доводиться. Ми намагаємося з цим якось справитися, на курси підвищення кваліфікації направляємо. Але лікарі як їдуть туди без знань, так без знань і повертаються. У селах працюють по старинці. Так що про сучасний рівень медичного обслуговування там говорити не доводиться. Становище ускладнюється тим, що, в основному, працюють люди передпенсійного і пенсійного віку.
– Що чекаєте Ви від територіально-адміністративної реформи?
– Велику кількість проблем. Уявіть, що немолода вже людина, а в медицині нашій таких чимало, повинна втрачати насиджене місце. Не думаю, що люди будуть це робити з радістю.
Зараз ще живі люди, які пам'ятають реформу 1952 року, коли колишні районні центри перетворилися у полишені місця проживання. Але при територіальній реформі ФАПи, амбулаторії залишаться. Іншими словами, всі будуть охоплені медичною допомогою. Інша справа – якою. Становище ускладнюється тим, що пацієнтам доведеться їздити на дальшу відстань.
– Реформатори заявляють, що все, що потрібно для обслуговування сільського жителя, прийде до нього.
– Сьогодні важко уявити, як це зроблять практично. Адже села наші розташовані на значній відстані одне від одного і слабко зв'язані між собою.
– Не так давно мені розповіли історію: у жителя одного із сіл Ширяївського району дуже заболіло горло. Його відвезли до районного центру, що за шістдесят кілометрів. Звідти до обласного центру – ще за сто п'ятдесят. На жаль, операція, яку зробили там, не допомогла. Пізно…За п'ятнадцять кілометрів від цього села розташована ваша лікарня. А вона за годину їзди від обласного центру. І тепер родичі покійного мучаться думкою: якби порушили "кордон", поїхали б до Іванівської, можливо, і врятували б хворого.
– Можу припустити, що тут відіграла свою роль територіальна роз'єднаність. Адже гроші виділяються кожному району на "своїх". Але ми ніколи нікому з жителів "чужого" району у допомозі не відмовляли: ні жителям Роздільнянського, ні жителям Великомихайлівського, ні жителям Березівського, ні жителям того ж Ширяївського району. Отже, лікуються вони за рахунок грошей, виділених іванівцям. Логічно було б частину цих грошей перевести нам з тих районів, звідки приїздять. Проте проблема ця не розв’язана. І незалежно від тривалості і тяжкості хвороби вони вносять на своє лікування п'ятдесят гривень. Можна припустити, що через те, що гроші з району можуть піти, хворих намагаються не везти до нас. Стверджувати це не беруся. Можливо, інші причини були. Проте сумний факт залишається фактом – людини так і не врятували.
А ось уявіть, після реформи ми повинні будемо своїх породіль везти до Роздільнянської лікарні. Як буде і їм, і рідним?!
Якщо дотримуватися спеціального наказу, зараз батько може бути присутнім при народженні дитини. При цьому заходити до пологової зали, навіть не знімаючи взуття. Але ж взуття при нашому бездоріжжі зовсім не таке як на Заході, коли людина, не виходячи з дому, у вбудованому в будинок гаражі сідає в машину і їде в пологовий будинок.
Ми не готові показувати татам пологи ще і тому, що якщо в брудних чоботях, у брудному одязі із сильним запахом перегару людина заходить до пологової зали, про яку санітарію може іти мова.
Коли за колишньої обласної влади я одному з її керівників розповідав про реальний стан справ у нашому пологовому будинку, де народжують на світ собі подібних алкоголіки і наркомани, він сказав, що мене потрібно звільнити з роботи. Ніби від цього вони народжувати стали б менше.
Наші медики все-таки ближчі ось до таких "важких" породіль. Вони можуть надати їм допомогу. А ось якщо доведеться народжувати у Березівці, то я не впевнений, що вона буде така сама.
А спеціалізовану допомогу, гадаю, потрібно перенести в обласні медичні установи, де і необхідне діагностичне устаткування, і гідні умови для хворих, і рівень медичної кваліфікації. Хоча справжніх лікарів не так багато. Люди їх знають. Ось і виходить, що в одних лікарів завантаження, що називається, по горло, в інших - незначне.
– Як складаються Ваші взаємини з керівниками сільських рад?
– Нормально. Зараз разом з ними потрібно буде розібратися з туберкульозом. Зрозуміло, що насамперед на нього хворіють люди, які опустилися. Але вони заражають багатьох інших. І ось у нас вже дев'яносто вісім туберкульозників. Здається, на тридцять тисяч чоловік не так вже і багато. Але це лише здається. А можливість лікування є. Проте дехто вмирає, тому що не хочуть лікуватися. Сьогодні головне завдання – зменшити кількість бацилоносіїв і поступово лікувати тих, у кого важка стадія захворювання.
– Які кроки, на Ваш погляд, повинна найближчим часом зробити сільська медицина?
– Зберігати госпітальні бази немає рації, через те, що вони дуже дорогі і себе не виправдовують. При цьому погано забезпечені устаткуванням. Багато пацієнтів наших потребують того або іншого виду спеціалізованої допомоги. У районних лікарнях, на мій погляд, потрібно залишити найнеобхідніше – допомогу при пологах, терапію і ще деякі. Але при цьому розвинути фельдшерсько-акушерські пункти, амбулаторії сімейного типу. Як передбачає наше Міністерство, ми це вже почали робити.
Іванівський район
