(Чи буде все-таки море чистим?)
Безперечно буде, якщо припиниться його забруднення, як банально це не звучало б і не здавалося прописною істиною. Проте, про все по порядку.
Як відомо, основним забруднювачем Чорного моря (тут і далі мається на увазі північно-західна частина його шельфу) є річки, які скидають у нього разом зі своїми водами понад 75% від загальної кількості обсягу забруднень: Дніпро, Південний Буг, Дністер і особливо Дунай – вже давно не голубий, який тече територіями 7 європейських держав, і річний стік якого утричі перевищує сумарний річний стік решти річок.
НАЙМЕНША ШКОДА, зрозуміло, від Південного Бугу: його річний стік становить всього 1% від стоку Дніпра, Дністра та Дунаю, в його басейні відсутні великі промислові підприємства-гіганти, як, наприклад, на Дніпрі, і його водозбір не виходить за межі України, що теж важливо. Тому боротьба за чистоту моря за великим рахунком є насамперед боротьба за чистоту річок. Виходить же так, що державна програма чистих річок або малоефективна, або не працює зовсім, бо забрудненість річок як і раніше висока, але ж в них водиться риба, і не слід забувати, що річки України є основним джерелом питної води. Неупереджена статистика вже давно тривожно свідчить про зростання серйозних захворювань там, де особливо неблагополучні справи з якістю питної води, яку населення вживає протягом багатьох років, не знаючи або ігноруючи застереження і рекомендації санепідемслужб. Прийнята нещодавно Державна програма “Питна вода України” говорить про розуміння всієї серйозності проблеми і необхідності негайного її розв’язання.
Життя зародилося у воді, вода – колиска життя, без води життя неможливе, а прісну воду образно називають кров’ю Землі. І точно так само, як людина може загинути від зараження крові, те ж саме може статися з природою і людиною, як її частиною І хоча загальний обсяг води на планеті величезний (майже 1,4 млрд кубічних кілометрів), на прісну воду припадає лише 3%, з яких доступною для споживання є всього 0,3%! Як потрібно бережно ставитися до цього безцінного дару природи, а насправді? Лише в Україні у прісні водойми скидається за рік майже 60 млн т забруднюючих речовин, тобто більше тонни на одного жителя країни! Коментарі, як кажуть, зайві. І якби не ці мільйони, то й очищення б річкової води на станціях водозабору була б простішою, якіснішою та ефективнішою!
ПРОБЛЕМА ЧИСТИХ РІЧОК – проблема загальнодержавна, але одночасно це і регіональні проблеми, оскільки річки течуть по конкретних регіонах, на територіях яких діють конкретні підприємства – забруднювачі.
Постійний контроль і моніторинг на кордоні з Білоруссю і в гирлі Дніпра завжди даватиме інформацію про величину забруднення зовні і яка наша, українська частка. Те ж саме можна сказати і про Дністер, який перетинає Молдову і Придністров’я і тим більше – про Дунай, який обслуговує Європу та Україну. Зрозуміло, проблема чистого Дунаю може бути розв’язана лише спільними зусиллями всіх країн, розташованих у його басейні, але ініціюючими, занепокоєними сторонами повинні бути Україна та Румунія, які більше від інших країн потерпають від забрудненості Дунаю, будучи розташованими у його пониззі.
Але там, де немає річок, як, наприклад, в Одесі, Южному, Іллічівську, всі промислово-побутові відходи скидаються у море, зрозуміло, після очисних споруд за системою колекторів, таких, як Північний та Південний в Одесі. Болюче місце тут все те ж: недостатня міра очищення, застаріле обладнання і технології, трапляються аварії, від яких важко застрахуватися. Але, на відміну від першого джерела, забруднення моря, розв’язання проблем якого є все ж значною мірою державним і міждержавним завданням, місцева влада (міська та регіональна) може своєю діяльністю позитивно впливати на це джерело забруднення. Виділені Міністерством охорони навколишнього середовища кошти для поліпшення роботи Північного колектора, є тому підтвердження і першою ластівкою на цьому шляху.
БОЛЮЧИМ ЕКОЛОГІЧНИМ МІСЦЕМ, яке щороку нам дошкуляє і змушує санепідемстанції закривати пляжі, є зливові стоки, які в народі називають “ливньовкою”. Коли після зливових дощів Одеса стає вмитою і гарною, то все, що з неї змито, а що це таке – неважко собі уявити, – прямує через зливові люки, обминаючи їх прямим потоком у море.
І ще. Наші пляжі не лише місця відпочинку і оздоровлення біля моря, але й важливий елемент берегозахисту. Проте за минулі десятиріччя після їх намивання від них в багатьох місцях залишилася вузька жалюгідна смужка, яка теж незабаром буде “з’їдена” морем, якщо терміново не вжити заходів щодо врятування. Іншими словами, пляжі втрачають з кожним роком як свою рекреаційну, так і берегозахисну функцію, яка тим істотніша, чим ширший пляж. І попутно про хвилелами-хвилерізи. З якою метою їх було споруджено – відомо, але в екологічному плані хвилелами відіграли негативну роль (і від цього нікуди не дінешся) як із зовнішнього боку, так і особливо з внутрішнього, обмеживши зв’язок пляжів з відкритим морем і створивши, таким чином, сприятливі умови для накопичення забруднюючих речовин у пляжних басейнах. Але якщо вони все ж виконують основну берегозахисну функцію, то з цим ще якось можна миритися або змиритися, а якщо ні, як вважають деякі спеціалісти?
І, нарешті, третім, хай і не таким значним, як вище охарактеризовані, джерелом забруднення моря є діяльність портів, пов’язане з нею судноплавство і те, що ми називаємо дампінгом.
Щодо екологічного стану портових акваторій, то тут за останні роки сталися істотні зміни на краще, як наслідок постійного жорсткого контролю з боку Держінспекції охорони Чорного моря і, мабуть, зрослої екологічної культури морекористувачів. Все рідше відбуваються розливи нафтопродуктів, скоротилося і баластне “хуліганство”. А ось про дампінг варто поговорити окремо.
ДАМПІНГ – міжнародний термін, що означає викид (викидання) відходів у море у цьому випадку – грунтів. Справа у тому, що портові акваторії і підхідні канали схильні до постійного, систематичного природного заносу, що викликає втрату навігаційних глибин. Для їхнього відновлення, забезпечення безпеки судноплавства шар наносів також підлягає систематичному видаленню за допомогою днопоглиблювального флоту, самохідних шаланд та самовідвізних землесосів, що доставляють вийнятий грунт і скидають його на спеціально відведені для цього ділянки – морські звалища. При цьому відбувається забруднення морського середовища, завдається шкода рибному господарству.
До 1984 року грунти, що є накопичувачами і концентраторами різноманітних забруднюючих речовин, що осідають на дно, виймалися і скидалися на звалища без будь-яких досліджень. Проте рішенням Лондонської Конвенції щодо попередження забруднення морів та океанів, яку підписали понад 70 держав, включаючи СРСР та Україну, грунти днопоглиблення були віднесені до серйозних забруднювачів морського середовища, і, крім того, не всі грунти можна скидати у море, а лише ті, що відповідали б вимогам цієї Конвенції. Іншими словами, одержанню дозволів на виконання днопоглиблювальних робіт і дампінг повинні передувати досить складні дослідження складу і властивостей грунту, які підлягають вилученню.
Тоді (та й тепер) в Одесі була відсутня єдина організація, яка могла б виконувати весь різноманітний комплекс необхідних досліджень, тому на нараді керівників кількох вузів та наукових організацій було ухвалено рішення про створення Чорноморського центру щодо дампінгу. До його складу увійшли висококваліфіковані спеціалісти (доктори та кандидати наук) Одеського державного медичного університету, національний університет ім. І.І. Мечникова, державного екологічного університету, ІГГ АН Молдови та ін., його керівником було призначено автора цих рядків.
Лише виконавши весь комплекс досліджень, можна було розв’язувати у природоохоронних органах питання про можливості дампінгу. Це був єдиний такого роду центр, якому вдалося в наступні роки розв’язати багато вузлових проблем, розробити, по суті, вітчизняні науково-екологічні основи дампінгу. Так, на багатьох об’єктах було виявлено високотоксичні відкладення, які, згідно з вимогами Лондонської Конвенції не підлягали скиданню в море (раніше, до речі, вивозилися і скидалися на морському звалищі). Їх захоронили у штучних котлованах за спеціальною технологією, розробленою ЧЦД. На альтернативній основі і за екологічними показниками у 1991 р. було запропоновано для дампінгу нове морське звалище – Одеське, замість старого, закритого природоохоронними органами. Звалище є діючим досі, хоча умовою його відкриття передбачався 10-річний термін експлуатації з наступною ревізією і обстеженням на предмет пролонгації або закриття. Цього зроблено не було і досі.
До речі, Конвенцією щодо попередження забруднення Чорного моря, підписаною і Україною, взагалі приписувалося закриття всіх морських звалищ до 2000 року. Невідомо, чим керувалися при цьому сторони, що підписували, але рішення це було явно непродуманим і помилковим, доказом чому є робота цих звалищ досі.
ІСТОТНИМ НЕДОЛІКОМ “Правил видачі дозволів на скидання...” є те, що в них (як, втім, і в самій Лондонській Конвенції) грунти ототожнені з рідкими відходами, хоча ми знаємо, що це не одне і те ж, тому багато морських держав (США, Голландія та ін.) пішли шляхом розробки власних Класифікацій грунтів днопоглиблення щодо міри їхнього забруднення. За ініціативою ЧЦД, схваленої Держінспекцією і за програмою з нею погодженою, була розроблена у 1993 році перша в СНД і єдина в Україні “Класифікація грунтів у міру їхнього забруднення для Азово-Чорноморського басейну в межах України”. Класифікація була схвалена і погоджена Держінспекцями охорони Чорного та Азовського морів.
Можна стверджувати, що екологічний стан всієї морської рекреаційної зони, скажімо, в Одеській затоці, істотно поліпшиться, якби вдалося виконати такі заходи:
– здійснити перенесення випуску по Північному та Південному колекторах (реконструкція і модернізація очисних споруд – само собою) за межі зони водокористування з організацією додаткової обробки викидів з біологічних показників і систематичного контролю за їх складом;
– розв’язати проблему зливових стоків, які так само, як дренажні води, не повинні надходити в урізову частину моря;
– розібратися, нарешті, раз і назавжди з хвилеламами остаточно: потрібні вони чи ні, оскільки екологічна шкода від них давно відома, але у першу чергу і в найкоротші терміни, поки цілі рештки пляжів, необхідно віднайти кошти для відновлення їхньої рекреаційної і берегозахисної функцій шляхом регулювання морських пісків, питання це давно назріло і потребує негайного розв’язання;
– навести порядок у дампінгу, вибудувавши чітку програму близької і далекої перспективи для кожного порту, визначивши стратегію з експлуатації морських звалищ...
До речі, все сказане про дампінг стосується не лише Одеського, але й всіх інших морських звалищ: Дунайського, розташованого, до того ж, в межах санітарної зони, Керченського та ін. Але особливо гостро стоїть питання про дампінг, зокрема й екології взагалі в Азовському морі, де джерела забруднення такого ж роду, як і в Чорному морі, а його середня глибина всього близько 25 м.
ВСІ РОЗГЛЯНУТІ ПРОБЛЕМИ практично розв’язувані, і вже якщо сьогодні все вирішують гроші, отже, потрібно знайти їх у бюджеті міста і області, в Екологічному фонді країни, шукати інвесторів, клопотатися, нарешті, перед Президентом та урядом... Міське ж екологічне управління повинно взяти на себе всю ініціативу, зібрати соціалістів-екологів, щоб в усьому розібратися, обговорити проблеми по розділах і в цілому. Що стосується дампінгу, то розібратися в ньому і навести порядок повинно Міністерство охорони навколишнього середовища – наш головний еколог країни.
Одеса без моря – не Одеса. І якщо вже вона перлина біля моря, то і оправа повинна відповідати її славі!
