У всі часи людей в селі шанували і шанують за працелюбність, доброту, простоту і душевність. Серед мешканців Жовтневої сільської ради таких – більшість. Та серед них першими називають родину Терещенків.

Олексій Степанович – глава сім’ї. Скільки себе пам’ятає – в роботі. Ще з дитинства для хлопця завжди знаходилось якесь посильне заняття, бо сім’я не вирізнялась заможністю, в ній росло семеро дітей. Ставши дорослим, Олексій довго працював у місцевому колгоспі водієм вантажної машини, на інших роботах.

Почалося реформування. Змінювалися вивіски на конторі, керівники, а О.С. Терещенко робив свою звичну справу. І тоді, коли господарство розпалося остаточно, а люди одержали земельні та майнові паї, він залишився тим же простим хліборобом. Як працював, так і працює на землі. Різниця лише в тому, що не на колгоспній, а на своїй.

Об’єднали з сином та тіткою земельні наділи, оформили Державний акт. Непросто було починати, та одна думка про те, що працюєш на власній землі, зігрівала і додавала сил та наснаги. Головна підмога – син Олександр, який раніше також був колгоспником. Часто допомагає зять Віктор Іванович Мунтян, хоча у нього є своя, основна робота.

Діти живуть окремо своїми сім’ями, а трудяться гуртом.

– Краще виходить тоді, коли всі працюють однією командою. і кожен дбає якнайкраще, – говорить Олексій Степанович.

Коли в сім’ї панує злагода, то й нива щедро врожаїться, то й заробітки є. А, отже, й достаток не цурається їхніх домівок.

Віра Петрівна та Олексій Степанович вважають себе щасливими. А чому б і ні? Разом виростили дітей, допомагають виховувати трьох онуків.

– Ми можемо пишатись своєю працею, – говорить Віра Петрівна, – маємо нагороди, грамоти, відзнаки. Та й люди шанують.

Понад 30 років віддала жінка місцевому маслозаводу. Тепер – на пенсії. Та спочивати ніколи. Допомагає чоловікові, порається по господарству. Любить усіляку жіночу роботу, а понад усе – готувати. Приємно почастувати смачненьким чоловіка, дітей, а особливо – онуків.

В особистому підсобному господарстві вони тримають корову, бичка, свиней, птицю. “А як же інакше? Треба ж допомагати дітям, онукам”, – говорять обоє. Вони взагалі все вирішують разом. Здається, що за багато років спільного життя навіть думати навчились однаково. В селі про це подружжя кажуть, що вони одне одного варті – обоє працьовиті, беручкі до усілякої роботи шанобливі до людей. Цьому навчають і дітей, і внучат. Напевне, тому і в їхній родині завжди панує мир і любов. Тож міцна вона і заможна.