Тітці Тоні – за сімдесят. Бачимося ми раз на тиждень – коли я заношу цій жінці, яка мешкає по сусідству, прочитані журнали та газети. Читати вона дуже любить, а пенсії на духовну поживу не вистачає. А на що вистачає?
Тітка Тоня зітхає: ні на що. Рівно на тиждень. Одержавши свої 332 гривні, спершу вона платить за квартиру. Однокімнатна в убогій хрущовці – це 132 гривні взимку, влітку на 61 гривню менше.
Розрахувавшись за промерзаюче взимку житло, з трубами, що протікають, сусідка іде в “Аеропортівський”. Покупки скромні – олія, цукор, крупи. Тут вдається трішки зекономити: пенсійне посвідчення дає невелику знижку у цінах. Через ці зекономлені кілька гривень стара жінка півгодини іде між будинками до супермаркету.
– Беру я тут і дуже вигідні набори, – ділиться зі мною радістю старенька. – В них – яловичі кістки з невеликими шматочками м’яса. Варю бульйон, щоб від голоду голова не паморочилася, а з м’яса, яке зішкрябую з кісток, роблю картопляники. Влітку я можу зробити собі подарунок – продовжує вона ділитися своїми нехитрими радощами. – У тому ж “Аеропортівському” беру шматочок сиру, нарізаний тоненькими шматочками, гривень на п’ять і ковбаски півкопченої. Ми, постійні клієнти “Аеропортівського” називаємо її “пенсіонерською”. Дорога, звичайно, 15-16 гривень за кілограм, але я беру грамів 300, не більше.
Ще два сусідчиних літніх свята – сир і сметана. Купує вона їх двічі на місяць на машині, яка прибуває з Арцизького молокозаводу. Щоправда, судячи з усього, незабаром грошей вистачить лише на одну покупку: за короткий час пачечка сиру подорожчала з 2,25 до 2,80. Молоко – лише привізне, тобто те, яке привозять на машині до сусіднього будинку по 1, 80 за літр. Це теж двічі на місяць.
Основний продукт харчування сусідки – хліб у “соціальному” кіоску – півхлібини на день. Бувають дня, коли їсти немає що, тоді жінка п’є чай. А найбільше боїться захворіти – грошей на дорогі ліки немає. Щомісяця на найнеобхідніші іде майже 100 гривень. Щоб заробити, тітка Тоня, яка не належить ні до жодного з пільгових контингентів, підробляє консьєржкою у сусідньому будинку. Добу через дві – 150 гривень на місяць. Мешканці трапилися чуйні і час від часу підгодовують стару жінку, у якої на сніданок, обід та вечерю – голий чай з хлібом. Помідори, огірки, персики та яблука, що перепадають їй, – подарунки жалісливих мешканців будинку, де вона чергує. Адже підкинути з дачного врожаю кілька кілограмів овочів та фруктів старій людині – справа благородна.
Тітка Тоня вважає, що їй щастить на хороших людей. І на роботі щастило (а пропрацювала вона 25 років, потім тяжко захворіла і довелося піти з роботи), і сусіди хороші. Їй би субсидію на житло...
Але вона сусідці не належить. Адже вона не самітня. Сину Валері – трохи за сорок. Кілька років тому він – класний електрик, трудився на заводі і одержував величезні для цієї сім’ї гроші – 100 доларів. Але потім завод розорився, і хлопець залишився без роботи. Пішли приватні замовлення. Задоволені клієнти давали гроші і наливали “на посошок” безвідмовному недорогому електрику. За п’ять років самітній чоловік так приохотився до випивки, що про постійну роботу і не думає, а все зароблене проїдає і пропиває. Коли захворіє (а запалення легенів для ослабленого організму – серйозне випробування) тітка Тоня позичає гроші на ліки по сусідах, а Валера слізно обіцяє кинути пити. Потім все починається спочатку. У рідкі тверезі хвилини син робить матері подарунки: полагодив викинуті замовниками непотрібний згорілий тостер, пилосос, магнітофон, електром’ясорубку. Тітка Тоня сміється: стоятиме, як на виставці, раз на рік м’ясо змелю.
Бачила один раз , як вона плакала, пішовши на ринок наприкінці грудня, старенька одягла подаровані кимось теплі яскраво-оранжеві рукавиці. Повернулася зі слізьми: захоплені вихором політичних пристрастей продавці і покупці наговорили їй тоді чимало прикрого. Пояснювати, що інших просто-напросто немає, нові ж купити немає за що, вона не стала...
Зараз тітка Тоня, яка зламала руку взимку під час ожеледі, коли йшла прибирати квартиру замовнику в інший кінець міста, відігрівається на сонечку. Рука трішечки почала згинатися. І вона виконує копійчані замовлення на старенькій машинці сусідам. Лагодить і перешиває старі речі. Працює акуратно, а бере недорого: хто скільки дасть. Не відмовляється і від продуктів. Трішки, по гривні, відкладає гроші на купування водоміра, мріючи про той час, коли встановить цей надзвичайно необхідний у побуті прилад. Тоді на зекономлені гроші вона один місяць купуватиме стегенце, а на другий – пачку пельменів.
– Не потрібно мене жаліти, – каже сусідка, наливаючи чай з льодяником, – Адже багато пенсіонерів живуть ще гірше за мене. Мені пенсію ж підвищили. Адже уряд не винен, що ціни ростуть. Вони молоді, країна велика, як за всім вслідкувати? Цілими днями на роботі, я по телевізору бачила. В магазин немає часу зайти. А батьки їхні старенькі, мабуть, їх засмучувати нинішніми цінами не хочуть. Адже я теж своєму Валері не кажу, що по два дні ходжу голодна. Нам не звикати виживати...
