З усіх історій, які я вам хочу розповісти, ця одна з найповчальніших. Діло відбувалося років двадцять тому. Якось восени батько вбіг додому дуже схвильованим.
– Мішок! Швидко!
Схопив мішок і побіг. Хвилин через п’ятнадцять з’явився захеканий і чимось дуже задоволений. Як фокусник, дістав з-за спини мішок і випустив на підлогу кухні... поросятко, місяців два-три на вигляд.
– Ви уявляєте: я іду по городу, а воно біжить! А ми якраз купувати збиралися!
Щоб не запідозрили мого батька у мародерстві, скажу одразу: протягом кількох днів він добросовісно обійшов сусідні вулиці із запитанням: чи ні в кого не губилося порося? Але господар так і не знайшовся.
– Ну що ж, виходить доля, – по-філософському зітхнув тато. – Можливо, його на машині везли, а воно звідти випало. Де я тепер господаря знайду?
Ми залишили поросятко в себе. Назвали “знахідку” Сьомою. Поросятко як поросятко. Тільки трохи волохатіше, ніж його ровесники, та ніжки трохи кривуваті. Дрібниці. Відгодуємо! Почали ми Сьому ростити. Їв він справно, але ваги чомусь не набирав. “Затримка яка-небудь у розвиткові. Переросте”, – міркував батько.
Але місяців через два він все-таки занепокоївся. Приволік Сьому в дім, ретельно зміряв сантиметровою стрічкою, і почав такі заміри повторювати кожного тижня. Порося не росло.
– Мати, слухай. Можливо, йому вітаміни якісь потрібно дати? – звернувся він, нарешті, до мами.
Сьома пройшов курс “вітамінотерапії”, але на його граціозній фігурі це ніяк не відбилося. Лише щетина стала густішою.
– Та що він у нас, як хорт! – сердився батько, який не раз проклинав свою “щасливу знахідку”.
В решті-решт батьки звернулися до ветеринара, і дізналися, що, з усього видно, Сьома страждає на якусь хворобу (вже не знаю, як вона називається). Взагалі, свинячий ліліпут. Живи хоч 10 років – не виростеш. Мами вдома не було, коли батько з побілілим від злості лицем зайшов до свинячого закутка. Він дістав Сьому, виніс на город і дав йому штурхана. Сьома заверещав і потюпав кудись назустріч невідомій долі.
– Чого ж ти його не заколов? – сварила увечері мама. – Скільки корму перевели! Хоч якийсь шматок м’яса був би!
– Та ну його до біса, – бурчав батько. – Руки бруднити не хотів.
– А ти подумай, – не заспокоювалася мама. – Це ж його може знову хтось підібрати. Зрадіють: поросятко знайшли. І ще півроку годуватимуть, поки зрозуміють!
Батько раптом засміявся.
– А ти уявляєш, можливо, коли воно до нас потрапило, його і не губив ніхто? Можливо, точно так само вигнали? І буде воно собі жити та людей дурити...
І всі ми задумалися про подальшу долю Сьоми. Хоча я про неї, чесне слово, більше нічого не знаю.
