Виросла я у краї, через який тихо тече річечка з ніжною назвою Журавка. У спекоті літечка вона ледь набирає із своїх джерел води, щоб якимось чином “дотягти” до великих дощів, які на короткий час знову повнять її.
А впадає Журавка у Тилігул, хоч трохи і більшу за мою річечку, але яка так само важко дихає у спекотні літа від безводдя.
Отакою і увійшла Журавка у поетичний дивосвіт моїх земляків, надихаючи все нові і нові покоління на освідчення їх у любові до рідного краю.
І не раз хотілося мені написати щось хороше і тепле про Журавку, і чомусь прозою. Роки збігали, а мрія так і залишилась мрією, хоча не один вірш присвятила я їй, річці свого дитинства. А пригадалось і подумалось мені про це, коли прочитала книжку свого земляка Юрія Сисіна “Тилігул – ріка козацька”, видану в цьому році у Луцьку. І все те, про що мріялось мені, я знайшла у цій книжці, яка змусила мене знову пережити і загадкові роки дитинства, і хвилюючі моменти юності, і дні зрілих життєвих випробувань. Прочитавши “Тилігул”, зрозуміла, що на Одещині народилась книжка, значення і цінність якої нам ще належить усвідомити. Кожна із трьох частин, з яких складається книжка, настілька індивідуальні, що могли б існувати окремо, не втрачаючи завершеності свого стилю і жанру.
Вони, ці три розділи, як три казкові купелі, після яких оновлюєшся душею, поринаючи спочатку у спогади дитинства, потім у світ невідомих сторінок історії рідного краю, і вже після цього – в осмислення себе самого як неповторну частину великого народу, якому Бог подарував благословенну землю, щоб ми любили її, дбали про неї денно і нощно, про її єдність, красу і добробут.
Почуття величі, людської краси і відповідальності за Україну на тлі безмежної любові до рідного краю, уособленням якого для автора став Тилігул як ріка козацької слави – це наскрізна тема книги письменника-краєзнавця.
Особливість “Тилігулу” полягає в тому, що книжка, за висловом відомого кінорежисера, “своя серед чужих і чужа серед своїх”. Що ж робить книжку такою?
Написана яскраво, чесно, безкомпромісно, на високому художньому рівні, вона одночасно несе в собі ознаки публіцистичного стилю. А звідси і жанрова невиразність, яка не дає одним вважати її художньою, іншим – публіцистичною через надто щільне зміщування стильових рис і мовних засобів, які використовуються в публіцистиці.
Але якщо взяти до уваги, що основне змістове навантаження несе другий, центральний, розділ книжки: “Легенди. Історії. Пригоди”, то “Тилігул” – це твір, в якому автор показав рух дійсності від минулого до теперішнього, використавши такі епічні види, як легенда, переказ (історії, пригоди).
Автор через душі своїх героїв розкриває перед читачем су-спільні процеси, які відбувалися в українській історії протягом довгого часу, від формування до руйнації Січі, приділяючи особливу увагу довготривалому перебуванню у “возз’єднаному” союзі з Росією, і як він позначався на психології цих взаємовідносин. З особливою проникливістю і правдою це показано у новелі “Останній лицар Січі”. Перед нами Петро Калнишевський і Олександр Прозоровський у день іменин кошового. Козацька церква.
“Сивий, старий Петро Калнишевський нагадував йому святого Петра. Не через ім’я, а через, як йому весь день здавалося, таємні помисли кошового про відступ від російських інтересів, в чому він вбачав, хоч і не доведену, зраду.
Вони стояли перед образами – кошовий і російський генерал. Схиливши голови і заплющивши очі, слухаючи проповідь, думаючи кожний про свою вітчизну та її долю. Бо там, в середині них, у кожного вона була таки своя.
Завершено службу. І над сріблястим Тилігулом громовицею розляглося “Слава!” та “Ура!” в єдиному подиху, єдиним вигуком”.
Можна продовжувати аналізувати психологічно вивірений малюнок відносин цих історичних героїв новели, але вже і цього вистачить, щоб відчути всю глибину трагедії кошового у найсвітліший для нього день – день свого ювілею на Петра і Павла, за якою стояла трагедія України. Вражаючою є кінцівка, яка з документальною точністю подає нам відомість про те, що “23 листопада 1803 року, на 112 році, пішов з життя великий патріот України..., лицар честі, який сходив на свій ешафот несучи катові хліб-сіль. Не через свою наївність і нерішучість зробив він це, а заради життя тисяч українських козаків і селян...
“Отака історія з берегів славного Тилігулу, – завершує оповідь автор, – чиї води, змішуючись з дніпровими, морською течією добігають до біломорських вод, щоб своїм теплом омити і зігріти холодні береги Соловків, де поховано немало української слави”.
Оцінюючи книжку, поет Микола Палієнко написав про історію творення цих новел: “...газетні кореспонденції у Юрія Сисіна почали розростатися у вагомі художні оповіді”.
Якщо пригадати, що роман інколи може складатися з окремих, тематично пов’язаних між собою новел, то чому не можна припустити створення історичної повісті, як епічного твору, побудованого з окремих оповідань, легенд, історій? Роблю ці припущення не тільки з теоретичних міркувань, а щоб визначити подальшу долю книжки “Тилігул – ріка козацька”, яку вважаю гідною того, щоб вона посіла місце на полиці художніх історичних творів.
“Ця невелика, але багата змістом книжка, – пише у статті “Книга про козацький край” Михайло Кучінко, доктор історичних наук, професор Волинського державного університету імені Лесі Українки, – могла б стати предметом гордості будь-якого автора”. Саме тому Олеся Берладин, старший викладач методики викладання української мови того ж університету, радить вчителям-філологам України зважати на те, що “змістовне розмаїття книги може бути використане як благодатний матеріал на уроках історії, літератури, позакласного читання, рідної мови (для написання переказів, диктантів, творчих робіт та історичних портретів українських ватажків)”.
У зв’язку із появою книжки “Тилігул – ріка козацька” з’являється і нове історико-географічне поняття – Притилігульщина, яке автор долучає до існуючих Причорномор’я, Прибужжя, Придунав’я, Наддніпрянщини. На думку автора, історичні події і особи, які раніше не згадувались на теренах тилігульских берегів, сьогодні можна вважати вже такими, які дають право ввести у послуговування це нове поняття, яке пов’язане із іменами видатних українських діячів гетьмана І. Мазепи, письменника І. Котляревського, старшого сина Б. Хмельницького Тимоша і останнього кошового Січі – П. Калнишевського, не кажучи вже про Антона Головатого та інших видатних осіб козацького руху.
Приємно те, що книга нашого земляка, видана у Луцьку, знайшла не тільки прихильників серед широкого загалу читачів Західної України, а й прихильність і зацікавленість видавців, які зголосилися не тільки надрукувати за власний кошт книгу, а й розповсюдити її по Волині.
Відомий український поет Віктор Вербич відгукнувся на появу книги так: “Первісним мотивом для осягнення сутності цієї праці, де поєдналися закоханість в отчу землю і намагання усвідомити її в загальноукраїнському контексті, стали волинські паралелі (пригадаймо, що першими гетьманами були вихідці з нашого краю Дмитро Байда – Вишневецький, князі Ружинські).
У своїй третій книзі автор повідує про сокровенне і водночас приховане від сучасників пилом епох, ідеологічних нашарувань, епідемією національної байдужості. Причому робить це не зі столичної трибуни, без будь-якої повчальної пози, а як справжній патріот, який жив і живе отчим краєм, ...вірячи в оптимістичну прийдешність народу...”
Думки нашого колеги з Волині неначе почуті були редактором новоствореного літературно-художнього журналу Одеської письменницької організації Геннадієм Щіпківським, який у першому числі цього року запросив автора “Тилігулу” на сторінки журналу з цікавим історичним нарисом “Ананьїв – місто роду мого”.
Не менш вагомий внесок у популяризацію “Тилігулу” зробив і редактор українського літературно-художнього та історико-публіцистичного журналу “Зоря вечорова” Дмитро Мартинюк, надрукувавши двома подачами книжку Ю. Сисіна, маючи на неї великий попит від освітян Комінтернівського краю.
На вихід першого видання книги відгукнулась і освіта, нагородивши автора Грамотою свого Міністерства. Справа залишилась за малим – щоб книга дісталась до всіх наших школярів, до всіх, хто з любов’ю і повагою ставиться до рідної землі, до України.
Так, книга ще не визначена у жанрі. Так, стиль написання дещо незвичний. Автор – людина, сповнена творчих задумів і бажання їх втілення (адже він робить все сам – від першого аркуша до видання книги, що само по собі вже є подвигом). Книжка заслуговує на вихід до широкого читача, не тільки на Волині, а й на нашій Одещині, де вона і написана.
Закінчую словами Дмитра Білоуса із вірша “Що таке стиль”:
Чи помічав в людей
у творчих,
Чиї б ти твори
не зустрів,–
Своя манера,
власний почерк,
Свій стиль у кожного
з майстрів.
Першопричина не єдина –
Життя людей,
суспільний фон,
І звісно: “Стиль –
це є людина”, –
Сказав учений
Жорж Бюффон.
Хтось пише все з малої літери, хтось – без розділових знаків, без рим і ритмів – це їх стиль. А хтось залюблено у рідний Край, як Юрій Сисін, і це його стиль, який потребує такої ж уваги, як і всі інші.
