З історії українсько-молдавських відносин
Так вже було визначено долею, що український та молдавський народи опинилися сусідами. Історія кожного із них знала періоди найвищого злету та епохи неслави. У сучасній українській зовнішній політиці відносини із Молдовою посідають далеко не останнє місце. Україна є одним із гарантів переговорного процесу щодо врегулювання придністровського процесу. Обидві держави є членами об'єднання ГУАМ (Грузія-Україна-Азербайджан-Молдова), яке має шанс відігравати важливу роль на чорноморському просторі. Зрештою, у Молдові мешкає численна українська діаспора, так само, як в Україні мешкає чимало молдаван.
Ця співпраця спирається на давню історичну традицію. Шлюб сина українського гетьмана Богдана Хмельницького Тимоша та доньки молдавського господаря Роксанди (іноді в джерелах її ім'я читають як Роксандра або Розанда) ознаменував собою найвищу точку молдавсько-українських відносин часів козаччини. І хоча шлюб цей не був щасливим (як напевно, і багато інших шлюбів за політичним розрахунком), він свідчив про головне – прагнення української еліти бути суб'єктом, а не об'єктом світової політики.
Про козацькі походи до Молдови написано чимало, але зібрані воєдино ці факти свідчать про те, що вони були не фрагментарними діями, а елементами реальної політики.
Це тим більше цікаво, із огляду на той факт, що у Богдана Хмельницького було в цьому питанні чимало не тільки попередників, але, як виявилося у XX столітті, й послідовників.
«БУЛО КОЛИСЬ – В УКРАЇНІ РЕВІЛИ ГАРМАТИ…»
Іван Підкова, якому Тарас Шевченко присвятив свій знаменитий вірш, був молдаванином. Справжнє ім'я претендента на молдавський престол невідоме. Так молдавський літописець Г. Уреке називає його “молдавський господар Іван Підкова Крецул” (Кучерявий), у львівських документах він значиться як Нікоара Підкова. Сам же Підкова видавав себе за брата господаря Івана Лютого, що було неважко зробити. У будь-якому разі його похід до Молдови на чолі загону українських козаків у 1577 році в очах народу виглядав швидше як законне домагання влади.
Подібна участь українського козацтва у політичному житті Молдови була цілком пояснимою. У другій половині XV та на початку XVI століття князівство вело тривалу боротьбу із Туреччиною. Боротьба тривала зі змінним успіхом. Нерідко молдавським господарям вдавалося на короткий період домогтися незалежності, як, наприклад, Штефану Великому, пам'ятник якому прикрашає центральну площу Кишинева. Але, у підсумку, Молдова була змушена визнати покровительство Порти та сплачувати данину. Туреччина регулярно втручалася у внутрішні справи князівства.
У цих умовах українське козацтво ставало невимушеним союзником Молдови, хоча, чого гріха таїти, у козацьких походах, нерідко діставалося і місцевому християнському населенню. І все ж таки козаки поступово перетворилися в один із впливових чинників у Причорномор'ї. І молдавські господарі нерідко зверталися по допомогу. Одним із найяскравіших прикладів таких відносин стала участь козацького загону на чолі із Свирговським в антитурецькій боротьбі господаря Івана Лютого у 1574 році. Втім, чимало було у цих загонах і самовільної польської шляхти.
Втім, і деякі козацькі лідери, та й просто авантюристи, яких було чимало серед козаків, намагалися самостійно спробувати щастя в Молдові, тим паче, що боротьба між різними претендентами перетворювала трон господаря у легку здобич. Як результат, антитурецька боротьба набувала характеру висування «доброго» господаря, готового боротися із турками.
І першим претендентом із українських козаків на молдавський престол був чоловік, із ім'ям якого пов'язують заснування Запорізької Січі – знаменитий Байда, князь Дмитро Вишневецький.
У літопису Г. Уреке розповідається, як у 1563р., коли велася міжусобна боротьба за молдавський престол (між Томшею та Деспотом), до неї втрутився Д. Вишневецький, намагаючись сам стати господарем. Очевидно, цьому рішенню передували якісь інші зв'язки Вишневецького із Молдавією. Загін козаків на чолі із Вишневецьким прийшов до Дністра й чекав там на підкріплення, молдавські бояри послали свого посла, запрошуючи його швидше йти та обіцяючи підтримку.
Вишневецький увійшов до Молдавії на чолі невеличкого загону із 500 козаків. Але доки тривали переговори із боярами, обставини в країні змінилися. У результаті боярської змови загін Вишневецького було розгромлено, а самого його було захоплено у полон і відправлено до Костянтинополя, де й страчено після витончених катувань.
Вже згадуваний Іван Підкова був щасливішим за Байду, але небагато у чому. Вступивши до Молдови на чолі невеличкого загону він зумів у битві під Ясами розгромити загони турецького ставленика господаря Петра Кульгавого та посісти престол. Щоправда, правив він недовго – трохи більше місяця. Зовнішні обставини склалися проти нього. Не тільки султан був незадоволений воцарінням нового правителя Молдови. Проти Підкови ополчилися й угорці, й трансільванці, волоські та молдавські бояри. Не подобалася подібна активність Підкови й польському королю. Підсумок відомий – прибувши до Немирова на переговори, господар був схоплений і в червні 1578 року страчений у Львові на площі Ринок.
Із цього часу в Молдові починається період, який багато у чому можна порівняти із «смутним часом» в Росії. Як правило, з'являлися все нові й нові спадкоємці Івана Лютого та Івана Підкови. Румунський історик Ніколає Йорга писав: «Кожний, хто говорив, що він «Іван-Вода» (тобто воєвода – А.Ф.), який не вмер, або що він брат його, або який-небудь інший спадкоємець господаря Молдови, знаходив підтримку й довіру. Молдова перетворилася у класичне поле воєнних авантюр та комору для грабіжників».
І справді, вже незабаром у Підкови з'явився брат Олександр, який за допомогою козаків також зумів перемогти Петра Кульгавого й на місяць запанувати в столиці князівства – Ясах. За ним пішов Петро, який оголосив себе сином Олександра (інші джерела пишуть про нього як про сина господаря Олександра Лепушняну, який правив у 1552 – 1561 та 1564 – 1568 рр.). Цього разу активність козаків не на жарт стривожила польського короля Стефана Баторія, який 27 липня послав звернення до запорожців, попереджаючи їх проти походів до Туреччини та Молдови. «Не давайте нікому розповідати, що він, Петро Волошин, якого ведете в Молдову, є сином Олександра».
Заклик не вплинув. І хоча Петра Волошина було розгромлено і страчено, справа Івана Підкови не залишилася без послідовників. Увесь кінець 1578 року та початок 1579 року господар Петро Кульгавий був змушений відбиватися, то від загону козаків на чолі із гетьманом Петром Мітлою, то від двох Костянтинів, один із яких називав себе за традицією сином Підкови, інший – Костянтином Лакустою, сином господаря Стефана Лакусти (1538-1540).
І лише після поразки цих претендентів, козацькі походи за молдавський престол пішли на спад. Хоча Петру Кульгавому, як говорить молдавський літописець, «щастило на козаків». Одержавши повторно із рук Порти у 1583 році престол, він вже через десять днів був змушений відбиватися від запорожців та претендентів, які їх підтримували.
Всього з 1576 по 1592 роки козаки вчинили до Молдови 14 походів.
«І БУТИ ІЗ НИМ У ВІЧНІЙ ДРУЖБІ ТА ЛЮБОВІ»
Незважаючи на те, що походи «за молдавський престол», початі із руху Івана Підкови, поступово зійшли нанівець, українські козаки продовжували відігравати важливу роль у політичному житті Молдови. Цей вплив особливо проявився під час антитурецької війни, яку вели князівства Молдова та Волощина у 1574 – 1601 роках. Ця війна стала одним із фрагментів боротьби проти Османської імперії, яку вела антитурецька коаліція, що одержала назву «Священна ліга».
У силу свого географічного розташування саме дунайським князівствам було призначено стати ареною боротьби європейських держав із османами. Й, цілком зрозуміло, що у цій боротьбі держави – учасники “Священної ліги” прагнули не тільки до того, щоб віддалити турецьку загрозу, але й щоб включити до свого складу дунайські князівства, посадивши на молдавський престол своїх ставлеників.
Восени 1593 р. було відправлено спеціальних послів у Молдавію та Польщу до козаків: Еріх Лясота від Габсбурзької імперії та Олександр Комулович від римського папи з метою схилити козацтво до спільної боротьби. На початку літа Е. Лясота добрався до Запорізької Січі. Під час переговорів було досягнуто згоди про спільні дії запорожців із силами Ліги. Козаки взяли на себе зобов'язання відволікати турецькі сили на кордонах Молдови та затримувати татар.
У 1594 році спалахують антитурецькі повстання у Бухаресті та Ясах, в результаті яких було перебито турецькі гарнізони. Боротьбу очолив господар Волощини Михай Вітязул (Хоробрий). Молдавський господар Арон Тиран (1591-1595), який спочатку залишався вірним султану та боровся проти козацьких загонів Лободи й Наливайка, у 1594 році у присутності запорізького сотника Демковича приніс присягу «Священній лізі».
На заклик про допомогу відгукнулися й українські козаки на чолі із Северином Наливайком, яким довелось повоювати і в Молдові, і у Волощині, і в Трансільванії. Залишаючи поза даним нарисом перипетії боротьби різних держав та місцевих угруповань за владу, відзначимо лише, що козаки дуже часто опинялися між двох вогнів, коли колишні союзники ставали супротивниками, як наприклад, відбулося, коли у результаті перевороту в князівстві Молдова прийшло до влади пропольське угруповання.
Проте, українське козацтво внесло серйозний внесок у справу боротьби дунайських князівств із Туреччиною. Саме у цей період Михаю Хороброму вдалося на короткий період об'єднати під своїм скіпетром Волощину, Молдову та Трансільванію. Незважаючи на поширену версію про те, що українське козацтво воювало переважно як найманці (що не завжди далеко від правди), багато румунських істориків відзначали відданість козаків справі боротьби із Туреччиною. Як писав Ніколає Йорга про козаків: «Вони були дорогоцінними соратниками Михая при завоюванні Трансільванії у 1599 році і вони його залишили тільки у момент, коли він сам мав залишити свою переможену армію». Після вбивства Михая Хороброго козаки залишили Волощину, Молдову та Трансільванію.
Важливу роль відіграли українські козаки в історії Молдови під час польсько-турецької війни 1620-1621рр., завершальною фазою якої стала Хотинська битва. Вирішальну роль у перемозі польського війська відіграли українські козаки на чолі з гетьманом Конашевичем-Сагайдачним.
Але наближалися нові часи. І якщо у Молдові настав період відносної стабільності, пов'язаний із ім'ям господаря Василя Лупу (1634-1653), то в Україні не припинялися козацькі повстання проти польського панування.
Невдоволення, яке довго стримувалося, у кінцевому підсумку вилилося у національно-визвольне повстання, яке очолив Богдан Хмельницький. Із іменем цього гетьмана пов'язано першу спробу встановити союз між Україною, яка здобувала незалежність, і Молдавським князівством.
У боротьбі із Польщею, як відомо, Богдан Хмельницький шукав союзників усюди. Гетьман чудово розумів геополітичне значення Молдови й важливість контролю над нею. На той час у князівстві панувала пропольська партія. Василь Лупу провадив вигідну політику династичних шлюбів. Його старша донька була одружена із Янушем Рад-зівіллом, найбільшим магнатом Речі Посполитої.
Саме в цих умовах Богдан Хмельницький, прагнучи домогтися контролю над Молдовою, порушує питання про вигнання молдовського господаря і про передачу князівства в управління українському гетьману, обіцяючи в обмін союз із Туреччиною.
Оскільки ця інтрига не вдалася, гетьман вирішив діяти напряму. Розрахунок був очевидний – підпорядкувавши або принаймні нейтралізувавши Молдову як союзника Польщі, Богдан Хмельницький міг убезпечити свій фланг. У 1650 році гетьман організує спільний із кримським ханом набіг на молдавські землі. Формальним приводом для походу було те, що молдавани відбили литовський ясир у кримських татар – союзників українців. У результаті набігу було захоплено столицю Молдови – Яси. Василь Лупу був змушений заплатити данину й укласти із Богданом Хмельницьким мир «бути із ним у вічній дружбі та любові, й проти всілякого ворога стояти із ним, гетьманом, заодно й один одному допомагати, а із ляхами йому, волоському господарю, надалі не складатися і нічого поганого на Військо Запорізьке не мислити. І на тому й на усьому при послах гетьмана Богдана Хмельницького волоський господар присягав...» Підкріпленням спілки мало стати одруження сина Хмельницького Тимоша із донькою Василя Лупу Роксандою. Подібна спілка створювала вкрай несприятливу ситуацію для Польщі, про що недвозначно писав польський магнат Потоцький: «Хмельницький має тепер турків, татар та молдаван і може завдати Речі Посполитій такого удару, що та не встане на ноги».
Втім, молдовський господар був явно не в захваті від такої спілки. Після поразки українських військ під Берестечком, він спробував її розірвати й почав переговори із Польщею. Й знову Богдан Хмельницький як головний аргумент застосовує силу, посилаючи козацьке військо на чолі із Тимошем до Молдови. Сватання, зауважимо, дуже оригінальне, але цілком відповідало духові того часу. Дорогу українському війську спробував перекрити гетьман Калиновський, який також претендував на руку молдавської князівни. Битва між «нареченими» під Батогом 2 липня 1652 року закінчилася поразкою польського війська та загибеллю Калиновського. А Богдан Хмельницький зрештою скріпив україно-молдавську спілку шлюбом свого сина із князівною.
Як відзначають історики, шлюб Тимоша із донькою європейського правителя, хай і залежного від Порти, розбудив у Хмельницького інтерес до європейської політики. Молдова перетворювалася у своєрідне «вікно в Європу». Як пише Дмитро Дорошенко, Хмельницький, одруживши сина з Роксандою, «почав висувати широкі політичні плани, які мали на меті зробити Молдовське та Волоське князівства залежними від України. Малося на увазі посадити на молдовський трон гетьманича Тимоша, а його тестя Лупу нагородити Волоським князівством або Семигородським (тобто Трансільванським – А.Ф.». Ці плани викликали цілком зрозуміле невдоволення як у господаря Волощини Матея Бассараба та Трансільванського князя Дьєрдя II Ракоці, так і молдовських бояр.
У результаті змови та за підтримки трансільванських військ Лупу було скинуто з престолу і господарем проголошено Георгія Стефана. Господар поспішив по допомогу до союзників, і Тимош із військом виступив на підмогу тестю. Він зумів вигнати Георге зі столиці, й навіть завоював частину Волоського князівства, однак зазнав поразки під Тирговіште і був змушений повернутися на батьківщину. Тим часом трансільванські та волоські війська беруть в облогу давню столицю Молдови Сучаву, де заховалася Роксанда та дружина Василя Лупу.
Козацька рада в Чигирині погодилася знову надати допомогу. Тиміш на чолі війська знову виступає до Молдови. Однак йому довелось мати справу не тільки із трансільванцями й волохами, але й з поляками, яких на допомогу Георгію Стефану послав король Ян Казимир. Оточений чисельно переважаючим супротивником, Тиміш із козаками протягом двох місяців витримував облогу, доки не був смертельно поранений осколком гранати. Його соратники трималися ще місяць, доки не капітулювали на умовах вільного повернення до України зі зброєю, гарматами та тілом гетьманича.
Загибель Тимоша та поразка українських військ означала кінець балканської політики Богдана Хмельницького. На думку багатьох істориків, саме із цього часу погляди українського гетьмана все більше звертаються убік Москви.
Незабаром дипломатичні зусилля Хмельницького завершилися унією із Московським царством. Смерть гетьмана поклала початок міжусобним сварам, відомим в історичній літературі за назвою «Руїна». Суперничаючи між собою, гетьмани, які орієнтувалися то на Польщу, то на Москву, то на Туреччину, крок за кроком здавали незалежність України. Нова держава, не встигнувши стати самостійним суб'єктом міжнародних відносин, перетворювалася в об'єкт домагань інших держав. Дійшло до того, що у 1681 році Туреччина, прагнучи закріпити свої позиції на Правобережній Україні, оголосила українським гетьманом свого вірного слугу господаря Молдови Григорія Дуку, який одержав титул «господар землі молдавської та землі української». Історія зробила несподіваний курйозний поворот.
Новий гетьман призначив своїм намісником боярина Івана Дрешнича із резиденцією у Немирові. Але козаки незабаром вигнали його, й спроба Туреччини закріпитися в Україні, підкоривши її господарю Молдови, залишилася лише у вигляді пишного доповнення до титулу васального правителя.
Надалі історичні події на території України не одноразово відгукувалися луною у сусідньому князівстві. У Бендерах в 1709 році знайшов притулок український гетьман Іван Мазепа, який зазнав поразки у боротьбі із Російською імперією. Там же було обрано нового гетьмана Пилипа Орлика, автора першої української конституції. Українські козаки продовжували походи у молдавські землі, але вже не як самостійна сила, а в складі військ Російської імперії.
Говорячи про середньовічний період українсько-молдавських зв'язків, не можна не згадати й про взаємний культурний вплив двох народів. Київський митрополит та засновник Київської колегії Петро Могила був представником давнього й знатного молдавського роду. Неоціненний його внесок до духовної скарбниці нашого народу та захисту православної віри.
Як це не парадоксально, але традиціям молдавсько-українських відносин часів козаччини судилося відродитися у XX столітті, в короткий та героїчний період боротьби українського народу за незалежність.
«…ТІЛЬКИ ЗА УЧАСТІ ТА ЗА ЗГОДОЮ УКРАЇНСЬКОГО УРЯДУ»
Лютнева революція в Росії дала поштовх національним рухам великої імперії. В Україні створюється Центральна Рада, яка починає боротьбу спочатку за автономію краю у складі Російської республіки, а потім і за незалежність.
Аналогічні процеси відбуваються і в Молдові, зокрема, у Бессарабській губернії, де мешкає основна частина молдавського населення. У березні в Одесі проходить з'їзд військовослужбовців-молдаван. Незабаром створюється Молдавська Національна партія, серед програмних пунктів якої – створення Молдавської автономії у складі Росії. Однак поступово в ньому домінуючим стає прорумунське крило. Бессарабію було приєднано до Російської імперії лише у 1812 році за Яським миром, основне її ядро складали землі, які належали васалу Туреччини – князівству Молдова. Тому в очах частини лідерів прорумунського крила приєднання до Румунії виглядало як природний акт возз'єднання одного народу. Не варто, напевно, говорити про те, що подібна позиція всіляко віталася у самій Румунії.
20 жовтня військово-молдавський з'їзд, який відбувся у Кишиневі, приймає рішення до скликання Всеросійських установчих зборів сформувати «Сфатул Церій» із 120 представників бессарабських політичних і громадських організацій та 10 представників задністровських молдаван. Таким чином, фактично вдалося уникнути представництва у ньому численних національних груп, які мешкали у Бессарабській губернії – українців, росіян, євреїв, болгар, гагаузів та інших.
«Сфатул Церій» почав свою роботу 21 листопада 1917 року, вже після того, як у Петрограді більшовики прийшли до влади. Характерно, що охорону першого засідання молдавського парламенту охороняли не тільки молдавські, але й українські національні частини.
Незабаром «Сфатул Церій» проголосив Молдавську Народну Республіку, а себе – верховною владою у краї. Втім, реальної влади у нього, як втім і в багатьох інших аналогічних урядів не було. Прифронтову Бессарабську губернію захлиснула анархія, активізувалися більшовики.
У результаті в парламенті почали обговорювати питання про запрошення іноземних військ для встановлення контролю над Бессарабією. Причому думки розходилися. Дехто пропонував прикликати війська Центральної Ради, інші покладалися на підрозділи із військовополонених-слов'ян з австро-угорської армії. Керівництво ж вело переговори із Румунією. Як результат, наприкінці грудня все ж таки було прийнято рішення запросити румунські війська. Група депутатів-немолдаван у цьому голосуванні участі не брала.
Фактично за два з половиною місяця (кінець грудня 1917 – лютий 1918 р.) Бессарабія була цілком зайнята румунськими частинами. Їй чинили опір не тільки більшовицькі частини, але й частини Української Народної Республіки. Однак узгодженого керівництва українськими частинами не було. У січні почалася агресія Радянської Росії проти УНР й 26 січня було захоплено Київ. Центральній Раді було не до Бессарабії. На порядку денному поставало питання про виживання молодої української держави.
Про бессарабську проблему згадали вже тільки після того, як 9 лютого 1918 р. було підписано Брестський мир, Центральна Рада за допомогою німецьких та австрійських військ знову відновила свою владу над більшою частиною України та столицею. 3 березня голова Ради Народних Міністрів УНР та міністр закордонних справ В. Голубович відправив ноту протесту урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії. У ній, зокрема, відзначалося: “Український уряд вважає, що всіляка зміна колишнього румунсько-російського кордону, особливо у її північній та південних частинах, серйозно порушує політичні та економічні інтереси УНР... Беручи до уваги, що тепер значна частина Бессарабії зайнята румунськими військами, й питання про подальшу державну приналежність Бессарабії могло бути предметом нарад на Бухарестській мирній конференції, Уряд УНР вважає обговорення та вирішення цього питання можливим лише за участі та за згодою Українського Уряду.»
Втім, було вже пізно махати кулаками після бійки. У Брестській угоді, підписаній Центральною Радою, Бессарабія, як територія, яка належить УНР, не згадувалася, що розв'язувало руки румунському уряду. Крім того, подібний варіант влаштовував і Німеччину із Австро-Угорщиною. Вже 18 березня було підписано попередній договір про мир Румунії із Центральними державами. Бессарабія по суті була компенсацією за втрачені території на користь Болгарії та Австро-Угорщини.
9 квітня під «охороною» 250 румунських солдатів «Сфатул Церій» голосує за приєднання Бессарабії до «матері-Румунії». Це голосування було далеко не одностайним. Зокрема, українська, німецька та болгарська фракції зробили заяву, що їх не «уповноважили вирішувати такі важливі питання, й що таке питання може вирішити референдум».
Для українського керівництва подібне рішення було справжнім шоком. 12 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради було винесено питання про державні кордони УНР із Молдавією. І наступного дня було прийнято «Заяву румунському уряду», в якій засуджувалася анексія Бессарабії, а рішення «Сфатул Церій» кваліфікувалося як неправомірне. У заяві румунський уряд закликався переглянути свою позицію й надати можливість самовизначитися «усьому бессарабському народу». Заяву підписали голова Ради Народних Міністрів Голубович та міністр закордонних справ Любинський.
Заяву Малої Ради можна охарактеризувати швидше як шляхетний порив, аніж як реальний крок. Сил для повернення Бессарабії до УНР не було, та й їй самій, як виявилося, було призначено недовго жити. 29 квітня до влади у результаті перевороту приходить гетьман Павло Скоропадський. Але сам факт того, що Україна не залишалася байдужою до долі українців та майбутнього самої Бессарабії, заслуговує на увагу.
До слова сказати, уряд Скоропадського зайняв більш тверду позицію у питанні про анексію Румунією Бессарабії, у чому не останню роль зіграв міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко. Останній вважав за необхідне наполягати на «приналежності політично-автономної Бессарабії до Української Держави, на що вона Україна, має усі права й чого бажає значна більшість Бессарабії.»
11 травня 1918 р. було видано наказ «Про заборону вивезення товарів до Румунії та Бессарабії». Українська держава не визнавала анексії й прав Румунії на Бессарабію та розраховувала на її входження до свого складу. Втім, і в даному випадку, позиція Німеччини та її союзників була не однозначною. За Бухарестським мирним договором між Румунією та Центральними державами, румунська армія підлягала демобілізації, за винятком двох дивізій у Бессарабії та чотирьох у сусідній румунській Молдові. Іншими словами, військова присутність Румунії зберігалася й для її усунення в уряду Скоропадського також не було сил.
Наприкінці літа митна війна із Румунією припинилася, й до Києва прибула румунська делегація для обговорення із представником гетьманського уряду питання про державний кордон.
Вже після листопадової революції у Німеччині, користуючись відступом австро-німецьких військ, Румунія захопила Хотинщину та Північну Буковину, тобто саме українські землі. 10 грудня 1918 р. румунський король ліквідував «Сфатул Церій» та оголосив Бессарабію провінцією.
Українська Директорія, яка прийшла на зміну гетьману, вже не порушувала питання про Бессарабію. Не до того було. Відновлена УНР була змушена боротися на декількох фронтах – проти більшовиків, Добровольчої армії, поляків.
Подальше відомо. Україна втратила незалежність, опинившись однією із «союзних» республік в СРСР. Молдавському народу довелося задовольнятися автономною республікою у складі України. У 1940 р. Бессарабію було знову повернуто до складу імперії, тепер вже радянської. Частина південних районів, де переважало немолдавське населення, відійшла до Українського РСР. Але в Молдові залишилася численна українська діаспора. Частина із них мешкає на лівому березі, у невизнаній Придністровській республіці. Придністровський конфлікт розділив не тільки саму Молдову, він розділив і українців у цій країні.
Як і чотириста років тому, Україна не може залишатися байдужою до того, що відбувається в сусідній державі. Це своєрідний історичний обов’язок, данина не тільки сьогоднішнім складним геополітичним реаліям, але й традиції відносин між двома народами.
