“...Дмитро Слободян серед студентів свого курсу одержав звання титана фабули. Тут були титан діалогу, титан другого плану, титан драми, титан деталі і колориту. А решта студентів за браком термінів-означень були просто титани...” Це авторський стиль і його ставлення до теми і матеріалу роману.
Незважаючи на манеру розповіді, автор сам дивиться на героя якщо не зверхньо, то нібито легковажко, ця робота заслуговує на серйозне сприйняття, оскільки розповідь – про кінематограф України. Роман – це мова фахівця, письменника-кінодраматурга, що протопав свій шлях від колосального вступного конкурсу на сценарний факультет – до екрану як автор сценаріїв для повнометражних і короткометражних художніх фільмів. Про всі підводні рифи виробництва і творчі баталії йдеться у романах “Вільний диплом” і “По той бік екрана”, які являють собою дилогію. Та основна розмова – про першу книгу, що побачила світ лише 2003 року.
Головний герой твору Дмитро Слободян – з тих хлопчаків-підранків війни, котрі працювали на окопах і на тракторі в колгоспі, мобілізувалися на завод, звідти йшли у солдати. Такий шлях пройшов і Дмитро. Оскільки після війни із армії демобілізували лише стариків за віком, а поспіхом готували командний склад, то за короткий строк – три роки – Слободян став офіцером повітряно-десантних військ. Після смерті Сталіна, коли напруга спала, демобілізувався і кілька місяців готувався до вступу в інститут... Навіть рідному братові не казав, у який саме. Вірогідність пробитись крізь конкурс – мінімальна, а невдаха на селі враз одержить прізвисько.
Хоч автор нібито концентрує свою увагу на головному героєві, та насправді Дмитро Слободян – це лише інструмент, ліхтар для висвітлення навколишнього кіношного світу. Його особиста доля у творі другорядна, він лише викликає вогонь на себе, щоб показати читачеві, особливо молодому, що його чекає на цьому творчому шляху. Прочитавши роман, такий хлопець чи дівчина подумає, чи вистачить у нього чи в неї знань, енергії і терпіння пробитися крізь опір такого привабливого життя.
Перша кіношкола на терені колишньої країни рад до війни була організована у Києві під керівництвом професора-кінодраматурга Туркіна, автора німих фільмів “Свято святого Йоргена”, “Закрійник із Торжка” та інших. Перебазувавшись до Москви, вона стала Інститутом кінематографії, на той час єдиним вищим навчальним закладом кінематографа у світі. А професор Туркін – єдиним, а значить, першим професором-кінодраматургом на той час. Якщо на сценарний факультет набирали дванадцять студентів (з п’ятнадцяти республік Союзу), то можна уявити собі конкуренцію. Ось чому Слободян, потрапивши до Москви, не міг питати, де знаходиться ВДІК, він питав, як проїхати до кіностудії ім. Горького. Та здогадливий москвич, оглянувши хлопця з чемоданом у дешевенькому костюмі з голубим комірцем поверх піджака, бачить, що не на студію він їде, а до будинку, що поряд – нового приміщення ВДІКу, хихотить, приказуючи: “Дай то Бог нашому теляті вовка з’їсти...” І воно, як виявилося згодом, таки з’їло. Щоправда, собі на біду...
В Україні, та й не лише в Україні, а на всьому просторі колишнього Союзу не було об’ємного художнього твору ні про ВДІК, ні про якусь кіностудію. Так от у романі “Вільний диплом” читач може пройти повний курс навчання (п’ять років) з усіма його перипетіями, вдачами і негараздами, з творчими радощами і незабутнім спілкуванням із всесвітньо відомими викладачами і цікавим оточенням студентства.
Складнощі навчання і написання художніх творів не кожному під силу. Одному бракує життєвого матеріалу, а висмоктувати з пальця не хоче, бо знає, що цю фальш талановита людина бачить здаля. Іншому треба просто вчитися малювати чи то образ, чи антураж. Третій знає закон творчості: все зайве належить відкинути. Залишається тільки встановити, що воно, оте саме зайве. Мабуть, тому з усього курсу підготували свої дипломи тільки двоє. Один з них – Слободян.
Вручаючи дипломи і направлення на кіностудії, директор інституту радить Дмитровій однокурсниці взяти вільний диплом. Вона молода й симпатична, може вийти заміж і писати свої твори, не турбуючись про шмат хліба. А Слободянові радить взяти направлення, бо хоча в нього вже є договір на кіностудії, та доля творчої людини хистка і непевна. А на виробництві, де сплітаються творчість, конкуренція і гроші, треба бути добре загартованим бійцем, а не молодим фахівцем, для якого – “молодым везде у нас дорога...”. Це декларація, це пісня, це лозунг... “А в жизни все не так, а в жизни все иначе...”
Нема сенсу переповідати роман, він читається без примусу навіть тими, хто подібний шлях пройшов. Оскільки робота над романом йшла майже по гарячих слідах життя і подій, то й сприймаються вони як сьогоднішні і залишаються в тобі на якийсь час ніби власний сон з теплими, смішними, а то і прикрими картинками.
Головною прикрістю того часу була незахищеність від ідеологічного наклепу. Безпардонні конкуренти для розправи користалися без оглядки лише одним словом, яке стріляло наповал: “антисоветчик”... Саме це стало на заваді виходу цього роману у “Радянському письменнику” ще в 1980 році. А як би він згодився молодим людям, що робили перші кроки в мистецтві. Щоправда, і сьогоднішнім таким молодим не завадило б ознайомитись з романом, написаним досконало і щиро, з глибоким знанням предмета зображення.
