Одеса, вулиця Троїцька, 43-б. Одеське обласне радіо. Сьогодні мої коллеги-радійщики відзначають своє професійне свято. Сьогодні я постараюся забігти до них у гості, а якщо не вийде – то зателефоную і привітаю. Неодмінно, адже сама пропрацювала тут сім років. От тому потрібно написати і невелику замітку – щоб повітати не тільки від себе особисто...
Але не думала, що це буде так важко. Бо – свято, і говорити потрібно про хороше. Я ж себе почуваюся так, ніби прийшла на день народження до давнього приятеля, а він занедужав і лежить у ліжку. І не знаєш, що спершу робити – вітати чи співчувати?
Ну неспромога знову говорити про славну історію! Про винахідника Попова, про перші виходи в ефір наприкінці двадцятих років минулого століття, про участь у героїчній обороні Одеси тощо...
Даруйте мені, я всіх пам'ятаю і не принижую нічиїх заслуг. Просто дуже кортить написати про те, що діється нині. А це – передусім безугавна плинність молодих кадрів. Приходять молоді й талановиті студенти, працюють півроку – рік-два, набираються досвіду й ідуть геть. Чому? Бо тут «найсмішніші» серед журналістів Одеси зарплати. І тому, що дедалі вужчає авдиторія. Проводове радіомовлення старіє і відходить. Навіть якщо програми будуть дуже-дуже гарні, почути їх зможуть не всі...
Ні, слухачі все ще є. Хай лише спробує зникнути з ефіру якийсь випуск, одразу починаються стривожені дзвінки, аж до звинувачення у державній диверсії! Але, якщо зазирати в перспективу, – проводове радіо зникає. Залишаються музичні і розважальні ФМ-станції. Державне ж радіо – десь на узбіччі. Але ж була цілком здорова ідея його відродження. В області планували встановити чотири ретранслятори, щоб випуски новин та інших програм могли передаватися у ФМ-діапазоні (тим більше, що в обласного радіо був уже, хоч і невеликий, але досвід роботи в цій сфері, до «вилучення» ліцензії). Тоді, бач, і рекламодавець пішов би охочіше, і низку своїх проблем радіо могло б розв’язувати самотужки. Але... ідея з ретрансляцією вщухла. Або поки що просто – завмерла, лягла в летаргійний сон?
Я щиро хочу писати не про славну історію, а про сьогодення. Зовсім недавно програма Одеського обласного радіо здобула гран-прі на республіканському конкурсі «Калинові острови”. Буквально кілька днів тому одна молода пара з інформаційної служби справила весілля. Хай повільно, але відбувається комп'ютеризація. Проте люди все одно звільняються. Десятки моїх колег, яких я увесь час бачу на різних заходах, – колишні радійщики, а тепер працівники газет, телеканалів, тих-таки ФМ-станцій, прес-центрів тощо. Їхньою школою журналістики (і гарною школою!) було саме обласне радіо.
Але скільки можна бути «кузнею кадрів» для інших? Викувати б власне... ні, не щастя. Хоча б гідне існування. Друзі-колеги, даруйте, що вдарилася в лірику. Просто важко бути безсторонньою і об'єктивною, адже радіо – це велика доба мого життя. Зі святом вас!
