Нещодавно в Києві, в Будинку вчених, відбувся “круглий стіл” “Україні – найкращу політичну систему! Пошук оптимальної системи державного правління в контексті політичної реформи”, організатором якої виступила політична партія Третя Сила. У “круглому столі” взяли участь провідні політологи, низка науковців, депутати Верховної Ради та представники ЗМІ. Одним із учасників цієї конференції став і наш спеціальний кореспондент. Подаємо його нотатки.
Ще до початку цього дійства увагу мою привернув витяг із “Рішення Парламентської Асамблеї Ради Європи”, який виявився серед багатьох паперів, що були в традиційній для таких зібрань “папці учасника”. І можна лише дивуватися, чому ніхто з багатьох виступаючих на “круглому столі” навіть не згадав про нього. А документ вартий того, щоб замислитись над ним. В канцелярії Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) цей документ за номером 10676 з’явився 5 жовтня 2005 року і називається “Виконання обов’язків та зобов’язань Україною. Резолюція № 1466 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною”.
І хоча ніхто з учасників “круглого столу” навіть не послався на цю резолюцію, а чимало з них, можливо, й не встигли ознайомитися з нею, саме її пункти можуть слугувати ключем до тих, не завжди вдалих, реформаторських потуг, які ми спостерігаємо у наших владних інституціях. Ось кілька цитат з цього цікавого документа: “Стосовно покращення умов для функціонування плюралістичної демократії в країні, Парламентська Асамблея закликає: ухвалити закон про функціонування гілок влади, як цього вимагає Конституція України, зокрема, якомога скоріше ввести в дію закони про Президента та Кабінет Міністрів України. Посилити контрольну функцію парламенту, зокрема, прийняти закон про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради; встановити законодавчі гарантії та умови діяльності парламентської опозиції. Продовжити реформу місцевого самоврядування для впровадження положень Європейської хартії місцевого самоврядування”.
Особливий інтерес привертають положення, які стосуються реформи в засобах ЗМІ: “Перетворити державні телерадіокомпанії в канали суспільного мовлення згідно з відповідними стандартами Ради Європи; розпочати роздержавлення засобів масової інформації, заснованих органами державної влади та місцевого самоврядування. Гарантувати прозорість власності на засоби масової інформації, створити рівні умови діяльності для всіх засобів масової інформації, переглянувши закон 1997 року про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”.
І поки, “розкручуючи” “круглий стіл”, лідер партії “Третя сила” Василь Гаврилюк; директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов; заступник голови Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Юрій Ключковський, політолог Віктор Рибаченко та інші полемісти розмірковували з приводу засад та доречності політичної й адміністративної реформ в Україні; співвідношення президентської і парламентської гілок влади, від якого залежало: стане Україна державою парламентсько-президентською, чи все ще залишиться президентсько-парламентською... журналісти вражено з’ясовували для себе і для політологів, що, які б програми, закони, реформи та рухи влада нашої молодої держави не ініціювала, якщо вона втратить свою пресу, свій могутній ідеологічно-пропагандистський та інформаційний потенціал, заходи її виявляться неефективними.
Для того, щоб наші реформи здійснювалися, потрібні... реформатори. А їх ще тільки слід виховувати, підбадьорювати, в тому числі й критичними виступами та пропагандою кращого досвіду, і звичайно ж, контролювати.
Найбільш гостро дебатувалися на “круглому столі” аспекти адміністративно-територіальної реформи. Хоча і вийшли на неї, полемізуючи з приводу політичної реформи, пов’язаної із перерозподілом повноважень між Президентом і його адміністрацією з одного боку, та Верховною Радою й органами самоврядування на місцях з іншого. І тут з’ясувалося, що наші політологи добре орієнтуються в юридичних нормах, міжнародних прецедентах, але досить невпевнено почуваються в реаліях сьогоденного українського села – з його безвладдям, бездоріжжям, соціальним та економічним занепадом, особливо що стосується малих віддалених сіл, які за радянських часів були відділками радгоспів чи бригадами колгоспів, і владу там уособлювали керуючі або бригадири.
А тепер шість-сім таких сіл складають одну “сільраду”, і до центру цієї “сільради” іноді дванадцять кілометрів бездоріжжя. А в сільраді – голова, секретар та землевпорядник; і ні транспорту, ні зв’язку, ні доріг, ні магазинів, ні фельдшерсько-акушерських пунктів. А якщо, згідно з планами реформи, ці “сільради” укрупнять, то таких сіл стане ще більше, і вони будуть ще віддаленішими від центру сільрад та від райцентрів.
Виступаючи на цьому “круглому столі”, я продемонстрував, як у нас вибудовані владні вертикалі. Так, в обласному центрі існує облдержадміністрація, але сам обласний центр їй не підпорядковується, тому що в Одесі та в інших обласних центрах держадміністрацій не існує. Як не існує їх і в усіх інших містах обласного підпорядкування, скажімо, в Іллічівську, Б.-Дністровському, Южному, Котовську, Ізмаїлі... Таким чином переважна більшість населення і майже весь промисловий та науково-культурний потенціал знаходиться в містах, які ні де-юре, ні, тим паче, де-факто або облдержадміністраціям не підпорядковуються, і ця гілка влади навіть номінально в них не представлена.
Та ж ситуація і в районах. Так, в райцентрі існує райдержадміністрація, але значна кількість самих райцентрів мають свої мерії, мери яких обираються, і представників райдержадміністрації при них нема. Так само, як не існує таких держадміністрацій, або хоча б представників райдержадміністрації, при сільрадах, які реально підпорядковані райрадам. Отож керувати та контролювати в сільрадах райдержадміністраціям, по суті, ніким і нікого. То як же на таких засадах можна чекати ефективного державного керівництва? Пригадую, як, вислухавши мій виступ, один із науковців, що сидів у президії, сказав: “Ось вам, – показав у бік політологів, – теорія, а ось вам, – вказуючи на мене, – реальне життя. І вічне неспівпадіння теорії з практикою”.
Звичайно ж, у коротеньких нотатках передати всю палітру цієї полеміки неможливо. І добре роблять організатори даного “круглого столу”, що планують видати брошуру з його матеріалами, в яких буде відображено різні погляди та підходи наших політологів, науковців і парламентарів до стилю реформ і стилю діяльності самих реформаторів. Гадаю, що це видання буде гідним, якщо не завершенням, то, принаймні, підтвердженням такої полеміки.
