Питають одного старого в селі:
– Діду, де ви миєтесь?
– Як де? У ставку.
– А взимку?
– Та скільки тієї зими?..
Цей анекдот певною мірою стосується й деяких ширяївців. У селищі ось уже добрих півтора десятка літ не працює лазня. Раніше вона справно функціонувала від тодішнього районного комбінату побутового обслуговування. А потім, з початком економічних негараздів, її закрили. Сільчани думали, що це тимчасове явище. Але помилились.
Кажуть, що приміщення лазні давно уже продане. А тим часом нечисті на руку мешканці селища тихцем розбирають цей об’єкт. Спочатку познімали всі вікна й двері. Потім взялися за водяне опалення – покрали всі труби, батареї. Окремі кмітливці повідривали й чимало плитки, якою були покриті стіни. І тепер від колишньої лазні залишилися, як у тій казці, ріжки та ніжки.
Просто височіє зараз у центрі Ширяєвого занедбана споруда, яку перетворено, вибачте, на відхоже місце. І нікому до цього немає діла, а ширяївці взимку миються у ночвах. Не у всіх же є ванни та власні сауни. Дехто, у кого в зимові місяці в домі, образно кажучи, церковне повітря, бо нічим палити, не дозволяють собі й такої “розкоші”, як ночви – бояться застудитись. От і виходить, що така категорія людей чекає літа, щоб помитись в ставку.
Торкнувшись райцентрівської лазні, не можу не згадати й інші, занедбані за останні роки об’єкти. Колись гордістю району був райагробуд. Його колектив неодноразово виходив переможцем у трудовому суперництві серед інших агробудів області. У цій організації був великий та міцний машинно-тракторний парк, високопродуктивно працював цегельний завод.
Нині ж райагробуду немає. Уже давно не димлять труби цегельного заводу. Зникла звідси і потужна техніка. Робітники залишилися без роботи.
З кого ж питати за все це спустошення? Невідомо. Сумно жартуючи, колишні райагробудівці вважають, що їм залишилось поскаржитись в небесну канцелярію.
Та хіба ж таке сталося тільки з райагробудом? Звісно, що ні. Така ж доля спіткала і Ширяївський міжгосподарський комбікормовий завод, який було споруджено на кошти тодішніх колгоспів. Це підприємство у свій час виробляло високоякісні комбіркоми для тваринницької галузі майже всіх сільгосппідприємств району, отримуючи на переробку від них збіжжя.
Коли сьогодні ступаєш на територію тодішнього заводу, то охоплює таке відчуття, неначе тут добре попрацювало кілька бомбардувальників. Окремі приміщення майже вщент розвалені. Де звідси поділося цінне обладнання, мабуть, самому Богу відомо. Однією дорогою з обладнанням пішли звідси й машини, й трактори.
З нас кури сміються за таку безгосподарність. Причому кури, які виросли з курчаток, що закуплені на інших інкубаторно-птахівничих станціях. Бо в нашому районі вона виявилася непотрібною. Місцеві “вчені мужі” порахували й прийшли до висновку, що інкубаторно-птахівнича станція зараз економічно не вигідна.
Зрозуміло, аби це підприємство ритмічно працювало, потрібно, як кажуть, “крутитися”, бо під лежачий камінь вода не тече. А якби ця організація працювала, то забезпечувала б все населення району курчатами, гусенятами, каченятами. А там дивишся й реформовані агроформування зайнялися б вирощуванням птиці. І не стояла б зараз так гостро в районі проблема розвитку птахівничої галузі. Адже тепер у нас цим займаються птахівництвом лише кілька господарств.
Славився колись на всю Україну Ширяївський молокозавод з центром у селі Жовтень. Звідки вершкове масло йшло сотнями тонн на експорт в країни Європи. У Ширяєвому від заводу працював спеціалізований магазин, де завжди за доступними цінами можна було придбати різноманітні молочні продукти.
Господарства району відправляли сюди молоко. Тепер же ті, хто займається молочним тваринництвом, шукають ринки збуту в інших районах області. А наш завод вже не перший рік стоїть законсервований. Добре, що його ще не встигли розібрати.
Почило в Бозі чимало й інших об’єктів. Усіх вже й не перерахувати. Згадаю тільки найбільші – це комплекси по вирощуванню та відгодівлі великої рогатої худоби і свиней у колишніх колгоспах імені Чкалова, “Правда”, імені Фрунзе, вівцекомплекс у радгоспі “Червоний партизан”, птахівниче містечко колгоспу “Україна”, що на околиці села Йосипівка. Від більшості цих приміщень залишилися лише стіни, які нагадують скелети, а окремі корпуси взагалі розібрані до фундаменту.
Звісно, розвалювати значно легше, ніж будувати.
Проїжджаючи окремими населеними пунктами, не можна без щему в серці дивитись на запущені і розвалені тваринницькі ферми, токи, майстерні тощо. Правда, таке не скрізь. Там, де справжні господарі, такі як М.Й. Захар’єв, В.Ф. Маймескул, А.В. Ткач, В.П. Володівщук, В.М. Гармац, з ПСП “Маяк”, “Світанок”, СТОВ “Новоандріївське”, “Батьківщина”, “Мар’янівське”, не допускається знищення матеріальних цінностей господарств, надбаних протягом десятків років.
А от у багатьох інших реформованих сільгосппідприємствах віє запустінням. І що ті керівники можуть запропонувати трудівникам на майнові сертифікати – напівзруйновані стіни ферм, інших споруд? Кому ж вони потрібні?
Буваючи в таких селах, мимоволі згадуєш слова великого Кобзаря:
“Сади зелені повсихали,
Біленькі хати повалились,
Ставки бур’яном поросли,
Село неначе погоріло...”
Отакий сумний спадок залишила нам колишня влада. А тепер важко, ой, дуже важко нинішнім керівникам району зрушувати все, як говориться, з мертвої точки, наводити лад, дбати, аби людям жилося краще.
