– Це робиться ось так!..– головний лікар санепідемстанції Михайло Миколайович Курдоглов відірвав золотий окраєць. З біло-жовтуватого м’якуша пішов парок – хліб тільки вийняли з печі. Вмочив у піалку з бурштиновою олією, потім у блюдце. – М-м-м! Ні, Ви спробуйте!
Ніяково я проробила ту ж операцію…Якщо ви хочете покуштувати смак, усю сіль бессарабської землі – це саме те.
– Адже олія теж свого готування? – уточнив головлікар.
– Звичайно, – підтвердив Степан Михайлович Тодоров. І з почуттям власної селянської гідності додав: – Не "Олейну" ж до села возити.
– Ні в яке порівняння не йде! – підключився до розмови кухар. – Ось, кажуть, канцерогени і все таке. А ми все дитинство такою олією харчувалися. Бувало, мама робить цибульну засмажку – від аромату голова паморочиться!
У приватному сільгосппідприємстві "Колос", що в селі Виноградне, яке загубилося в буджацьких степах, – усе своє, усе за домашніми рецептами. Печуть хліб, роблять олію, бринзу, вино. Борошно, макарони, крупи теж власного виробництва. У ПСП "Колос" відгодовують свиней (близько 400 голів), пасуть овець (850 голів), утримують корів (175). Отже, є молоко і м'ясо. Раз на тиждень продукти харчування підприємство вивозить до Болграда, на ринок. Ціни – нижчі, ніж у магазинах, тому машина ніколи не приходила назад із залишками товару – розкуповується усе. І городянам добре, і для господарства півтори-дви тисячі "живих" грошей у касу.
Степан Михайлович Тодоров розповідає про своє виробництво, а в мене не виходить з голови Оріхівка, сусіднє село, де я побувала влітку. На польовому стані – як у пісні: "На дальней станции сойду – трава по пояс". Біля напівзруйнованої кузні механізатори в розпал робочого дня розповідали анекдоти. В Оріхівській школі вчителька перерахувала на пальцях немовлят і сказала: "Не знаю, чи вдасться через шість років набрати перший клас? Але ж колись ми набирали по три-чотири перших класів. Люди їдуть із села, бо немає роботи. За навчальний рік зі школи забрали 20 дітей".
І от за сім кілометрів від Оріхівки – Виноградне. Ті ж безводні степи навкруги, ті ж убогі солончаки, теж немає природного газу і питної води, а контраст відразу впадає в очі – усюди побілені бордюри і дерева, від чого вулиці села схожі на відмінницю з білими комірцем і манжетами.
Яким чином сільгосппідприємству вдається виживати в нинішніх умовах?
– Потрібно усе, що вирощено, переробляти і продавати в готовому вигляді, – говорить С.М. Тодоров.
Ще в 1994 – 1999 роках, коли Степан Михайлович працював інженером щодо переробки в місцевому кооперативі, було побудовано млин, олійня, крупорушка. Нещодавно додатково введено до ладу пекарню і макаронний цех. На сьогоднішній день у Виноградному переробляється 70% виробленого зерна.
У планах Тодорова – створення молочного цеху. Реалізовувати сировину на Болградському молокозаводі не вигідно – закупівельні ціни неприйнятні, тому потрібно налагодити власну переробку молока, а заодно побудувати цех для переробки м'ясної продукції.
– Найбільша вигода в тому, що жителі Виноградного можуть користуватися наявністю своїх цехів, не потрібно витрачати дорогоцінного часу, щоб шукати транспорт, везти кудись сировину на переробку. Усе вдома, усе на місці. Крім цього, переробні цехи – це додаткові робочі місця для жителів Виноградного.
Як вдалося організувати виробничий процес?
– Насамперед, потрібна дисципліна, – переконаний Степан Михайлович. – У 1985 році, з початком перебудови, на селі почалися розбрід і хитання. Люди поступово розучилися працювати. Тому, насамперед, я порушив питання про неухильну дисципліну праці. Якщо працівник не виконує свої посадові обов'язки, він це відчуває на власній кишені. У господарстві на перше місце поставлено технологію, культуру землеробства. Зізнатися, тут багато ще недопрацьовуємо. Часто причини суб'єктивні, звичайна недбалість. Доводиться стежити за всіма процесами – щоб агротехнічні заходи механізатори виконали якісно, а не абияк. Звичайно, фахівців треба забезпечити технікою. Рік тому ми закупили 5 нових тракторів, у чому допоміг мій колега, підприємець Георгій Калаянов. Приїхав до села, подивився, як поставлено роботу, і позичив грошей. Допомагає нам і Ренійський винзавод: Ахмед Усамов дає безпроцентний кредит, а ми потім розраховуємося виноградом. Люди бачать, що ми хочемо працювати, тому нам довіряють. Це багато важить – у банках брати кредит під 24-25 відсотків занадто накладно.
Приватне підприємство "Колос" було створено у березні 2005 року. До цього у Виноградному був кооператив. Степанові Михайловичу вдалося переконати односільчан у тому, що приватне підприємство працює ефективніше:
– Що таке СВК? Усі питання вирішують 15 членів правління, і коли виникають виробничі проблеми, з'ясовується, що один іншому свояк. Пробачили одному родичу, пробачили іншому, у результаті дисципліни ніякої. Страждає виробництво, а згодом усі пайовики, бо падає врожайність. У приватному підприємстві більше конкретики, розмова тут ділова.
Зі Степаном Михайловичем Тодоровим уклали договори 1483 власників земельних сертифікатів, ПСП "Колос" обробляє 3,7 тисячі гектарів ріллі і 350 гектарів виноградників. Є сад – черешня, абрикоси, слива, персики.
– Роздавали землю – думали, що з'явиться господар, – міркує Степан Михайлович. – Але один пай – всього-то 2,5 гектара, що з ним накажете робити? 70% селян не можуть і не бажають обробляти землю, вони її здають в оренду. Але людям потрібна не тільки плата за пай, селу необхідні робочі місця, щоб виноградівці мали можливість працювати і заробити. Поки що в нас зарплатня на рівні мінімальної, але виплачуємо її стабільно і вчасно.
Степан Михайлович з гордістю розповідає про те, що в ПСП "Колос" працюють знаючі, перспективні фахівці: головний агроном Дмитро Дичев, зав. комплексом з переробки сільгосппродукції Олександр Демиров, бригадири Михайло Генов, Андрій Димитров і Георгій Димитров, інші керівники середньої ланки.
– Фахівці – наш золотий фонд, – говорить голова, – тому що вони працюють безпосередньо на дільницях, працюють з людьми. Наша стратегія проста: якнайбільше зробити, якнайбільше продати. Тому що при нинішніх божевільних цінах на запчастини і пальне, іншого способу вижити немає. З боку держави до сільгоспвиробника увага поки що слабка, але ми не можемо чекати допомоги, треба сьогодні жити і виживати.
…У робітничій їдальні, де минулого літа було зроблено євроремонт (!), дуже пахтіли сотні булок щойно спеченого хліба. Головний санітарний лікар району М.М. Курдоглов, з яким ми приїхали до Виноградного, скрупульозно оглянув виробничі цехи, але не зробив жодного зауваження. Що то культура виробництва!..
