НЕ МИНАЮЧИ ОДЕСИ...
Відтепер у театрі музичної комедії імені М. Водяного є головний режисер. Це Володимир Юрійович САВИНОВ, відомий одеським глядачам з виставами «Мышеловка», «Обнаженная любовь», «Одесса-мама».
Володимир Савинов народився у Петрозаводську, виріс у Миколаєві. Тут закінчив культосвітнє училище, у 18 років став актором російського драматичного театру імені Чкалова. Своїм учителем вважає Володимира Миколайовича Оглобліна. Навчався в Московському держінституті театрального мистецтва – у Марка Захарова, Анатолія Васильєва. Після його закінчення (1989) В. Савинов повертається до Миколаєва, де створює театр “Бридке каченя”. За сім років з повноцінними гастролями театр побував у багатьох містах нашої колишньої країни, але, як не дивно, минаючи сусідню з Миколаєвом Одесу... У непевні дев'яності “Бридке каченя” припинило своє існування. Володимир Савинов працював у Києві, два роки був головним режисером Сумського театру драми і музичної комедії. Потім став вільним митцем – ставив вистави у Миколаєві, Севастополі, Києві, Одесі, де і вирішив “кинути якір”.
– Володимире Юрійовичу, чи легко було розстатися зі статусом вільного митця?
– Пропозиція поставити виставу в Одесі викликала професійну зацікавленість. Для мене це було нове, бо в такому обсязі я у музичному жанрі не працював. Потім була друга вистава, третя... Поступово встановлювалися контакти з артистами, з дирекцією. І якось саме собою це питання постало... Щось у серці тенькнуло – ось іще трохи театр побуде без головного режисера, і невідомо, які можуть бути наслідки, можливо, необоротні. Якщо театр втрачає критерії – це найгірша втрата. А критерії визначає головний режисер. І мені здалося, що я у професійному плані, як керівник колективу і як, власне, режисер-постановник – можу щось дати, принести професійну користь. Поділитися тим, що знаю, вмію. Але я не кар'єрист... Для мене “крісло” не має значення. І якщо щось не складеться, я в будь-яку мить зможу піти. Ось тут дуже важливе відчуття в собі вільного митця...
Взагалі ж головний режисер – майже вимираюча професія. Та модель, яка існує в театрі, – законодавча база, економічна – суперечить здоровому глуздові і професійним вимогам. А головний режисер – найбезправніша людина з юридичної точки зору.
– І проте Ви зважилися...
– Театр для мене, по суті, навіть не любов. Це... професія, відповідальність, – тягар, який ти повинен нести і не впустити.
– Як складаються відносини з колективом театру?
– Якщо колектив, який має багато театральних традицій, що досить рідко у сьогоднішньому театрі, об'єктивно відчув, що потрібен головний режисер, творчий керівник, – я гадаю, що це важливо. Починають цікаві відносини складатися, – адже багато хто забув, як працювати, коли є в театрі головний режисер, яка структура, норма професійного буття, етичного тощо . А багато хто – молоді – взагалі не знають. Тому йде властивий процес взаємопроникнення, розуміння, перебудови. Бути головним режисером “невигідно” – це проблеми, відповідальність. Якщо ти справді головний режисер, то мусиш думати про кожного, з того, що є, складати палітру, і щоб вона звучала. Але це справа не одного дня, і навіть не одного року. Зараз вибудовується програма, розрахована, якщо все складеться, на два-три роки. Я вірю у колектив, у його професійність.
– Які прем'єри очікуються найближчим часом, якою взагалі буде репертуарна політика театру?
– Неодмінно збережеться класичний віденський напрям, якісний в усіх стосунках. Адже зараз вже мало лише співати, потрібно, щоб було все: гра акторів, режисура, пластика, типаж... Європейський музичний театр вже давно йде цим шляхом. Тому перед нами складні завдання. До кінця року плануємо поставити “Летючу мишу” Штрауса. Режисер із Санкт-Петербурга Володимир Підгородинський ставитиме “Жирофле-Жирофля” Лекока, прем'єра має бути в липні. Найближча прем'єра у квітні – драматична рок-опера “Трістан і Ізольда” у моїй постановці. Звичайно, збережеться експериментальний напрям, мюзикли.
Я не заміряюся на статус театру музичної комедії, хоча дивуюся, чому його називають театром оперети. Оперета завжди займала в репертуарі певний відсоток, не більше. Я б хотів, щоб це був театр інтелектуальної музичної комедії.
…Останні дві з поставлених Володимиром Савиновим вистав (особливо, “Одесса-мама”) викликали неоднозначну – часом вкрай негативну – реакцію. Ми говорили з Володимиром Юрійовичем про це і, здається, зрозуміли один одного. Бажаємо новому “головному” легендарного одеського театру успішної плідної роботи!
Ірина ГОЛЯЄВА,
«Одеські вісті»
ЦІКАВЕ ЖИТТЯ ВОЛОДИМИРА ПІТЕРОВА
Щоразу, спілкуючись з актором, відкриваєш для себе інший світ нової людини. Правду кажуть, що актори не розуміють людей інших професій, для них існує лише їхнє мистецтво. Заведи з актором театру мову про фірму, де роблять морозиво, на другій хвилині він переб'є і запитає: «А ви дивилися фільм N за участю Микити Михалкова?». Кіно або театр – ось невід'ємна частина життя справжнього артиста. Сьогодні об'єктом мого інтерв'ю є молодий актор ТЮГу Володимир ПІТЕРОВ. З 27 вистав чинного репертуару він зайнятий у 17-ти. І коли запитуєш: «Чого тобі бракує в театрі?», Володя відповідає: «Ще ролей із п'ять».
У листопаді виповниться 10 років роботи Володимира Пітерова у ТЮГу. Серед знакових для нього вистав актор називає «Прощай, овраг!» (Чорний), «Маугли» (Вовк, Шерхан), «Кошкин дом» (Козел), «Кот в сапогах» (Людожер), «Похищение Джонни Дорсета» (Білл), «Остров сокровищ» (Сміт), «Царевна-лягушка» (Дмитро-царевич). Володимир знявся у фільмі Уляни Шилкіної «Золотой теленок» (з Олегом Меньшиковим). Крім цього, знімався з відомими російськими артистами у фільмах: «Принцесса на бобах» В. Новака, «Дружна сімейка», «Комедійний коктейль» Ю. Стицьковського. Візитною карткою артиста Пітерова є його голос, який ми чуємо у багатьох рекламних роликах по телебаченню і радіо. На цьому Володимир не зупиняється – планує вступити до вузу, а до якого, поки що не каже.
– Як ти розпочинав свою кар'єру?
– У 14 років вступив до Театрального ліцею Анатолія Івановича Падуки. А у 18 опинився у ТЮГу. Коли мені виповнилося 23 роки, вступив до Санкт-Петербурзької Державної академії театрального мистецтва. У мене був педагог, який пропрацював у ТЮГу три роки, а я – п'ять. Звичайно, приїхав розбалуваним, знав, що таке оплески, квіти. Незважаючи на пропозиції працювати в одному з театрів Пітера, я відмовився. Зрозумів, що хочу назад, до Одеси. У рідному домі стіни допомагають.
– Не виникало відчуття, що ти рано чи пізно підеш із театру? Адже, ні для кого не таємниця, що доводиться підробляти “на стороні”.
– Ні, цього ніколи не буде. Якщо вже потрапив до театру, на сцену, то іти звідси не хочеться. Звичайно, якщо сім’я живе на одну акторську зарплату, то починаєш шукати “додаткового хліба”. Але ж молодим простіше: є кіно, реклама, радіо, телебачення, антрепризи. До 40 років ти можеш бути впевнений, що будеш затребуваний у своїй професії.
– Як часто в актора бувають переломні миті?
– Іноді, коли працюєш над роллю, розумієш, що вона не дається тобі, відчуваєш себе повною бездарністю і думаєш: навіщо я сюди прийшов. Такі думки потрібно в собі гасити. Іноді актори можуть піти з театру через жорсткості режисера, повертатися потім вже пізно. Якщо ти людина вразлива, зарозуміла, тобі немає що робити у цій професії. Є репетиції, які допомагають тобі зрозуміти, що не так. І ображатися на зауваження режисера, нехай воно навіть буде грубим, нерозумно. Сьогодні він шліфує тебе, – а завтра похвалить, оцінить твою роботу.
– На які жертви підеш заради своєї професії?
– Пострижуся налисо або схудну на 10 кілограмів, якщо роль цього буде варта. Я заради того і прийшов сюди, щоб чимось жертвувати, щоб реалізовувати себе у тій або іншій якості. Я дуже люблю темпераментні ролі, де можна повністю виявити свої емоції, звичайно, без істерики. Актор – це губка, яка постійно в себе щось вбирає. Коли навчався у ліцеї, то буквально “фотографував” манеру читання вірша свого педагога. Анатолій Падука дає величезну школу навчання театральному мистецтву. Йому я вдячний з першого дня своєї появи до останнього. Я прийшов до нього ще школярем, з власною говіркою, нічого не вмів. Другим учителем був Володимир Михайлович Наумцев, головний режисер нашого театру. Тепер я можу сказати, що впевнений у тому, що роблю свою справу правильно.
– Перший вчитель – Падука, другий – Наумцев. А ти можеш сказати, що твій третій учитель – це ти сам?
– Ні. У років шістдесят, підбиваючи підсумки зіграних ролей, певних перемог, мабуть, я зможу так сказати. А зараз ще зарано.
– Крім театру, ти працював на радіо, ведеш різні шоу. Чи впливає це на професійну діяльність у театрі?
– Театр – храм, артист – жрець. Це невід'ємна частина мого життя. Але є ще якісь інтереси. Актор постійно повинен розвиватися. Якщо він зупиняється у своєму розвитку, то перестає бути цікавим театрові вже через три сезони. Мені подобається робота з мікрофоном. І я знаю, що в мене це виходить. На радіо я пропрацював 9 років. Тоді був азарт побільше заробити грошей. За цей час міг відмовитися від якихось ролей. Просив “підмінити” у виставі, коли треба було йти на іншу роботу. Але зараз намагаюся більше приділяти увагу театрові і професійному зростанню.
– Що відчуває актор, коли “йде на лад!”?
– Після вистави ще години зо три ти відчуваєш задоволення собою і своєю роботою. Це ейфорія. Завдання артиста – грати те, що йому дають грати. Я не розумію вислову “увійти в образ, перевтілитися”. Це професія – як токар, лікар. Ти повинен бути професіоналом. Це “на лад” має бути завжди. Інакше навіщо твоя гра потрібна глядачеві. Потрібно буде, зіграю героя-коханця. ...Але ось, наприклад, я мав грати Сажотруса у виставі “Принцесса і Трубочист”. Потрібно було бути ніжним, романтичним. На репетиції я зрозумів, що мені не йде ця роль. У мене інший склад характеру, темпераменту.
– Чи відчуваєш недовіру глядачів, адже дитяча публіка дуже тендітна?
– Не траплялося. Буває, що вистава йде не так, як планували. Відчуваєш, що втрачаєш зал. Намагаєшся надолужити те, що зіграв тиждень тому, це дуже важко. Казку набагато складніше грати, ніж дорослу виставу. Дуже погано, що багато хто думає, начебто ТЮГ – це театр зайчиків, кішечок і собачок. Насправді, це багатюща палітра різноманітних ролей.
– У театрі юного глядача, мабуть, і актори мусять бути трохи дітьми, щоб зіграти ту або іншу роль?
– Мусять. Я радий, що в нашому театрі приділяють увагу молодим кадрам. У нас дуже дружна атмосфера. По суті, трупа – це велика сім’я. Є ще одна особливість: утворилося багато сімейних пар, і досить вдало.
– Одна з них – Володимир Пітеров і Оксана Бурлай-Пітерова…
– Так, з Оксаною ми разом уже шість років. Вона допомогла мені зрозуміти, що таке театр, десь могла в чомусь наполягти, з чим я не погоджувався. Але зараз я їй дуже вдячний – вона наставила мене на шлях істинний. Парадокс, але в театрі найчастіше ми поводимося не як чоловік і дружина, а як артистка Оксана Бурлай-Пітерова і артист Володимир Пітеров. Бувають миті, коли і вдома говоримо про театр, забуваючи, що це наше сімейне вогнище, і хочеться відпочити від роботи. Ми допомагаємо одне одному: розбираємо ролі, підказуємо щось. Моя дружина – це ще найкращий друг.
– Дарина, ваша дочка, росте в сім’ї двох акторів. Зрозуміло, ким вона стане у майбутньому?..
– Дарця знає майже всі ролі мами, вміє пародіювати. До речі, грає у нас в театрі у “Звездном мальчике”. Але вважаю, що вона ще кілька разів подумає, перш ніж іти в цю професію.
– Завтра тобі пропонують роботу в кіно, умова – театр не повинен заважати зйомкам. Ти погодишся?
– Якщо на якийсь час, на рік, наприклад, то так. Але взагалі відмовитися від роботи в ТЮГу я не зможу. Тут почалися мої злети і падіння, тут я виріс як актор, тут я познайомився зі своєю дружиною. Театр зараз, з приходом нового директора, Валерія Семеновича Левченка, активно розвивається. За минулий рік ми поставили чотири вистави і відсвяткували своє 75-річчя прекрасною шоу-програмою.
– Що для тебе мистецтво?
– Самореалізація, особистий пошук, невід'ємна частина життя.
– Твої батьки мають стосунок до театру?
– Геть жодного! Але я вдячний батькові за свій голос, дідові – за темперамент, талант, мамі і бабусі – за доброту. А ще я вдячний мамі за те, що одного чудового дня вона побачила оголошення про набір до Театрального ліцею. І у 14 років почалося моє театральне життя. Через якийсь час я довідався, що таке театр, що таке мистецтво і що таке цікаве життя.
– Чого ти зараз чекаєш від себе самого?
– Я хочу зіграти страшенно негативну роль і страшенно позитивну роль. Але це вже не зовсім залежить від мене.
Ірина МАРИНОВА
