Чутки про те, що молоденька агрономка зупинила трактор, піднялась в кабіну тракториста і мало не побила кремезного механізатора за те, що він сіяв по незакультивованому зябу, довго поширювались у районі. Одні сміялися з того випадку, інші – обурювались. Були й такі, що не вірили. Та як би там не було, а відтоді авторитет головної агрономки сільгоспуправління Людмили Іванівни Гончарук зріс, і за нею закріпилась слава принципового, грамотного й безкомпромісного фахівця.
“А як можна працювати інакше? – дивується Людмила Іванівна. – Я до всіх ставлюся з великою повагою, я всім намагаюсь допомагати. Але коли бачу явні порушення агротехніки, що можуть завдати шкоди полю, я терпіти не буду. Я дуже люблю землю. І будь ти мені сто разів друг, якщо “висмоктуєш” соки з нашої годувальниці – я не змовчу”.
В перший же рік, коли Л.І. Гончарук після одруження переїхала до Любашівського району – малу батьківщину свого чоловіка, працюючи на елеваторі озеленювачем, довела свою любов до землі. Вона звідусіль завозила саджанці, плекала їх. І тепер, майже 25 років потому, на території ВАТ “Любашівський елеватор” радують око пухнасті ялинки, тендітні берізки та пишні кущі троянд.
Всього рік попрацювала Людмила Іванівна на цій посаді, а слід залишила на десятиліття.
Швидко прижилася молода агрономка і в управлінні сільського господарства. “Бо, – говорить перший заступник голови РДА, начальник управління агропромислового розвитку Іван Миколайович Узун, – з нею легко працювати. Вона досконало знає свою справу і поважає людей”.
Людмила Іванівна якось сказала, що для неї життєве кредо полягає в постійній допомозі людям. Мабуть, саме завдяки цьому вона і в колгоспно-радгоспну пору, і тепер після реформування агропромислового сектору економіки, знаходить спільну мову з усіма товаровиробниками. “Хоча, – зізнається Л.І. Гончарук, – тепер стало працювати значно важче. По-перше, велика роздробленість агроформувань ускладнила роботу. По-друге, в результаті реформування в сільське господарство прийшло багато випадкових людей, які споживацьки ставляться до землі. Здається, що вони живуть одним днем. Мені дуже це болить.”
А ще Людмила Іванівна переконана, що по-справжньому доглядати землю, вирощувати високі врожаї, вести розширене виробництво, можна тільки при великих агроформуваннях. Та реальність змінити не можна. І вона в тих умовах, що вже склались, робить все залежне від неї, аби не бідніла нива.
Ця жінка знаходить собі роботу в будь-яку пору року. Наскільки була сніжною і морозною нинішня зима, та агрономка не сиділа в теплому кабінеті. Її службову “Ниву” бачили то на одному полі, то на іншому, де вона перевіряла, як організували снігозатримання, проводила обстеження посівів, відбирала моноліти на аналізи. І раділа, як мала дитина, коли з Одеського селекційного інституту прийшли висновки про те, що всі посіви озимої пшениці в доброму стані, а ячменю – в задовільненому. Навіть озимий ріпак витримав цю непросту зиму. Тепер вона клопочеться, аби всі агроформування одержали пільгові кредити і вчасно закупили недостаюче насіння ярих культур, добрива, пальне, щоб всі змогли вчасно розпочати весняно-польові роботи. Адже від цього залежить, чи вагомим буде врожай 2006 року.
Я завжди із захопленням стежу, як самовіддано працює ця жінка. Та не слід забувати, що вона не тільки агроном, а ще й мати, яка народила і виховала сина й доньку. Нині вже має зятя й невістку. А особливою гордістю Людмили Іванівни є її маленька онучка Айсель.
Іноді думаєш: звідки ця невеличка жіночка черпає сили, енергію. Та, напевне, від тієї ж землі-матінки, яку вона так любить.
