Музика буває всілякою. Зокрема й розважальною. Але є висока музика, яку створювали старі майстри, яка звучала в храмах. Слухаєш її – і немовби линеш до іншого простору, далекого від буденщини, немовби піднімаєшся сходами, які поєднують із небесами. Краса її разюча. Мабуть, така музика звучала у втраченому людьми Едемському саду, сповіщаючи про ту – споконвічну, воістину божественну – гармонію.
Є в нашому місті місце, де така музика звучить постійно, де відроджуються традиції старовинних музичних вечорів. Це Пресвітеріанська церква на вулиці Пастера, де не так давно був установлений найкращий у нашому місті орган. Але інструмента не досить. Потрібні ентузіасти. І вони з'явилися. Кандидатка мистецтвознавства, яка веде концертні програми, організаторка вже двох фестивалів духовної музики в Одесі Марина Галушко, що приїхала з Петербурга. І Вероніка Струк, органістка. Втім, вона не тільки грає на органі, але й залучає до співпраці музикантів, близьких за духом, які поповнюють колектив під назвою “Вічна музика”.
Духовну музику виконувати нелегко. Серед розливанного моря всілякої музики й навіть музички, яка виливається на нас, – це острів, до якого можна причалити, ступивши на твердий ґрунт традиції. Музика духу, що так чи інакше протистоїть “музиці вуха”. Тут замало правильно проспівати або зіграти ноти. Тут труднощі оволодіння стилем, ключ до якого доступний далеко не всім, і Вероніка Струк у цьому колективі – свого роду стильовий камертон, який налаштовує виконавців.
Особливо хочеться відзначити її трактування органних творів Баха. Тут музика – свого роду Слово, адресоване Богу, спосіб сказати своє “вірую!” Такий її “ключ” до Баха, без якого ми просто не зрозуміємо, навіщо, в ім'я чого перевертаються ці незмірно величезні звукові брили. Бах Вероніки Струк – трудівник, він оре небо й кидає в борозни насіння. Це тяжка праця. І ми мусимо неначе прийняти цю вагу й долати її, із зусиллям піднімаючись цими гігантськими сходинками органних звучань. Переборюючи природну силу земного тяжіння, силу наших повсякденних думок і повсякденних турбот. Ні, не випадково слухач бачить просто перед собою ці спрямовані вгору органні труби, а посередині простий дерев'яний хрест. Має ожити цей самий “дух”, що закодований у нотах – високий дух молитви, звертання до Бога, служіння, та й просто міркування про вічне...
Особливо мені подобаються у Вероніки Струк маленькі органні прелюдії Баха – тут немає тяжіння й грандіозності бахівських конструкцій, а є якась інтимність неголосної задушевної розмови. Чудово вона грає твори попередників і сучасників Баха – І. Пахельбеля, Д. Букстехуде. Суворість, грандіозність форм – і при цьому та серйозність, та разюча глибина змісту, від яких ми сьогодні відвикли... Зовсім інший у неї Моцарт, якого ми почули зовсім недавно, у дні 250-річчя від дня народження композитора. Моцарт і майже невідомий нам, невпізнанний, і з радістю пізнаваний – але все ж таки органне звучання надає його музиці зовсім неповторних барв.
Але одне з головних до¬стоїнств органістки – вона разюче чуйно акомпанує (що й не дивно – вона концертмейстерка оперного театру). Як чудово звучать в ансамблі орган і альт! Альтистка Світлана Бахтіна, теж з оперного театру, грає в цьому колективі з самого початку – і що називається, “зігралася”, її альт звучить як найніжніший людський голос, відкриваючи нам найчудовіші сторінки напівзабутої музики. Втім, часто це й відомі твори, спеціально перекладені для альта й органу.
Не можу не сказати про разючий голос Ірини Соколової. Вона теж “стильовий камертон” колективу, стародавня музика звучить у неї, можна сказати, автентично. Теплий голос – і в той же час “летючий”. Так і пригадується рядок Фета: “Унеси мою душу в звенящую даль...”. Але не в далечінь вона несе, а вгору. Як виконує вона “Арію Петра” зі Страстей по Матвію Й.С. Баха! Але що б вона не співала – це завжди не виконання, а творчість, і перед цим творчим результатом, перед сяючим кристалом музики відчуваєш благоговіння й зачарування.
Нещодавно до колективу влився ще один виконавець – еквадорець Ліссандро Лоор, студент-першокурсник музичної академії імені Нежданової. Він має зовсім унікальний голос – контртенор. Голос звучить майже як жіночий, але тільки “майже” – у ньому дивна чистота, відсутність пристрасті (що особливо важливо при виконанні духовної музики), шляхетність тону. Спочатку він співав трохи скуто, але потім став набагато вільнішим в дуетах з Іриною Соколовою, а в нещодавній програмі, присвяченій Моцарту, і зовсім блиснув надзвичайно гарними фіоритурами й моцартівською легкістю. Коли я сказав Вероніці Струк про те, як музикант виріс, вона сказала: “У нього були канікули, і я займалася з ним двічі на день”. Ось вони, ентузіасти!
У цій моцартівській програмі звучав уже не дует, а тріо. З колективом співав Ігор Свиридов, соліст театру опери та балету, відомий також за ансамблем “Ренесанс”. Хочеться сподіватися, що він стане постійним членом колективу – його баритон звучав дуже шляхетно, і тріо було справді чудовим. Кожний голос був чутний, ми милувалися цим складним сплетінням голосів, моцартівською полі¬фонією.
Після одного з концертів я взяв у Вероніки Струк невеличке інтерв'ю.
– Що для вас орган? Чому орган?
– Це не просто музичний інструмент. Це можливість спілкування з Богом і з людьми. Я можу ніби транслювати через музику якусь дуже важливу духовну інформацію. Орган, якщо взяти санскрит, це золотий сад (“ор” – золото, “ган” – сад) Ось ці золоті труби – золоті дерева, які, мабуть, були в райському саду. Це Едем, з якого ми були вигнані, і до якого ми можемо доторкнутися завдяки музиці, завдяки творам, написаним для цього інструмента.
– Як ви йшли до органу?
– Навчалася в консерваторії – коли там ще викладав органіст Валерій Рубаха. Після його від'їзду я полишилася сама на себе. Потім я стажувалася в Німеччині в чудового піаніста Джек Бернса, й заодно опановувала орган і клавесин. Там, у Німеччині, – я стала членкою лютеранської громади, і проводжу в Лютеранській церкві нашого міста служіння на органі. Потім були стажування в Києві, у Румунії – дуже вдячна чудовим музикантам Курту й Урсулі Філіппі.
– Кожна ваша концертна програма унікальна. Більшість творів нам незнайома. Як вам це вдається?
– З добором репертуару – труднощі. Щось я привезла з Німеччини; ось цю збірку чудових ансамблів, які ми проспівали вже повністю, на¬діслали Курт і Урсула з Румунії. Доводиться шукати, перегортати гори літератури.
Колектив молодий. І ще не вийшов з того чудового віку, коли грають захоплено, з ентузіазмом, явно не за гроші й не через професійні обов'язки. Сама музика захоплює й підносить на ті висоти, з яких наші будні здаються маленькими, а людина перетворюється, виявляючи у своїй душі щось непорушне, не піддане змінам політичної та іншої погоди... Словом – вічне. Це вічне – ширше конфесійних рамок будь-якої релігії й властиве кожному з нас. Будемо ж вдячні тим, хто здатний це “почуття вічного” будити в наших душах.
